Публікація

Воїн із Дубенщини поділився, як ріс на повстанських піснях, які навчила зв’язкова УПА

15:40, 15 Вересня

Інтерв’ю із головним сержантом інженерно-позиційної роти записали у пресслужбі інженерно-позиційного полку Командування Сил підтримки ЗСУ.

Микола Архипович народився у 1973 році, у селі Іваниничі, що на Дубенщині. Виростав у сім’ї, де змалку привчали дітей любити Україну й не цуратися важкої праці, яка щоденно була у селі. Завдяки зв’язковій УПА, яка мешкала по сусідству і була хресною-бабцею маленького Миколки, він знав усі повстанські пісні. Ще з молодших класів місцевої школи, хлопчину запрошували на різні заходи та концентри, де він співав про Україну та боротьбу за її волю.

Мине багато років і Микола, вже в зрілому віці, сам стане на захист рідної держави. Й подвиги сучасних воїнів-героїв теж оспівуватимуть прийдешні покоління, де розкажуть про майбутню перемогу столітньої боротьби…

А наразі пропонуємо інтерв’ю із головним сержантом Миколою.

– Розкажіть, будь ласка, про своє життя.

– Оскільки в мене батьки працювали в колгоспі, то ще з дитинства доводилось багато трудитися й допомагати рідним по господарству.
По батьковій лінії успадкував голос та музикальний слух і хотів колись пов’язати своє життя із творчістю, але не було такої можливості.

Також дуже любив ходити в гості до бабусі Марії, яка була зв’язковою УПА. Вона мене часто вчила пісень і розповідала про повстанців. Це зачіпало мою дитячу душу. Я вдумувався у зміст пісень. Багато ставив бабусі питань.

– А що саме Вас зачіпало?

– Бабця-зв’язкова співала усі тогочасні пісні, особливо рідкісні, про які ніхто не знав і не чув. Так само вона розповідала мені, що сиділа в тюрмі за співпрацю із повстанцями. Мене, як дитину, це все вражало, особливо такий патріотизм і велика любов до України.

Вони не хотіли коритися чужинцям і не давали плюндрувати Україну. Робили все можливе, щоб держава була вільною. Боролись з окупантами. Не дозволяли їм топтати нашу землю і забирати в нас усе нажите майно, а головне – не дались у рабство. Бо українець і свобода – це синоніми. Ми вільний народ. Були, є і будемо.

Також бабуня говорила, як відправляли людей на Сибір, які ще тоді хотіли справжньої волі. А зараз ми продовжуємо цю боротьбу. З цим самим окупантом. І вважаю, що це наш обов’язок перед предками перемогти у цій війні. Вони хотіли самостійно, вільно жити. Таке ж прагнення сьогодні й у нас.

Так само зачепило ще те, що тоді молоді хлопці та дівчата і старше покоління, маючи все, в одну мить могли залишитись з нічим. Хоча в основному в них забирали найцінніше – життя. Лише за те, що українці.

Зараз все повторюється. І тепер в силах кожного із нас втрутитися в історію і «написати її», де більше не буде наруги над нашим народом, а буде велика спільна перемога.

– Підґрунтя у Вас дійсно сильне. І не дивно, що тепер Ви в ЗСУ.

– Так, завдяки бабусі Марії та моїм батькам я багато знаю про Україну і її минуле, а також впевнено знаю, яким має бути її майбутнє. І Україна повинна бути справді вільною та незалежною державою.
Завдяки повстанським пісням мене часто запрошували на різні концерти та заходи. На запрошення Феодосія Феодосійовича, який був керівником Інституту культури я навіть виступав у Рівненській філармонії.

– Ви з таким захватом розповідаєте про історію, культуру, пісні. В майбутньому Ви пов’язали своє життя із творчістю?

– Після школи я навчався в Дубенському професійно-технічному училищі, при якому відвідував музичний гурток. Хоча музичної освіти не маю, але там навчився грати на інструментах. Бо душа лежала до цього.
Та на жаль в моєму житті, крім концертів, творчості було не багато. Оскільки жив у селі, то треба було помагати батькам. Праця. Колгосп. Клопоти. Потім армія, після якої знову повернувся в село. Через деякий час створив сім’ю. Переїхав жити в Дубно. І якщо бути відвертому, то на цей час в місті не було великого вибору, де б можна було працювати. Але так сталось, що з 1997 по 2011 роки я пропрацював у Дубенській виховній колонії. У 2011 році пішов на пенсію, за вислугою років. Далі теж не сидів без діла, бо ж сім’я, де двоє дітей.

– Де застав Вас лютий 2022 року?

– Широкомасштабне вторгнення окупантів застало мене вдома. Я мав якраз їхати у столицю, де працював, але так і вже нікуди не поїхав. Мобілізувався. Став в стрій ЗСУ.

– За плечима кілька ротацій. Що можете розповісти?

– На війні, як на війні. Тепер я розумію, чому часто військовим важко говорити на цю тему. Принаймні зараз, коли все перед очима.

– А є щось таке чи хтось такий, про кого часто згадуєте?

– Напевно це маленький хлопчик, якого зустрів на Сході, неподалік села, де ми дислокувались.
Якось підходить до мене хлопчик, як згодом виявилось – напівсирота. На той час ще не було й 40 днів, від тоді, коли його батька поховали. Я привітався з ним і бачу, що він дуже бідний. Дав йому гроші. А хлопець мене міцно обійняв, поцілував і побіг. Поніс ці гроші мамі. З того часу я з ним потоваришував.
Від людей я дізнався, що сім’я живе дуже бідно. Тож розповів про них своїм побратимам.
Ми швиденько з хлопцями зібрали ще кілька тисяч гривень. Так само зібрали ще продуктів, які мали в запасах: консервація, тушковані вироби, мука, цукор, крупи, вода, цукерки, печиво. Всім чим мали – поділились. Завантажили половину буса і поїхали до місцевого магазину, щоб дізнатися, де вони живуть.
Один місцевий чоловік нам показав дім, де мешкав хлопчик з рідними. Ми віддали продукти та кошти, а жінка дивиться на мене «скляним поглядом», ніби десь в далечінь, і не розуміє, що відбувається та хто приїхав.
Ми потім ще лісу їм привезли, щоб мали чим опалювати дім. В тому селі чимало людей за «рускій мір» і дивувались, як «бандерівці» вдові та її дітям допомагають. А ми до сьогодні підтримуємо з ними зв’язок й при можливості допомагаємо. І в нас чимало подібних історій.

Були й такі люди, які самі періодично по хліб до нас приходили. Але потім вдавали вигляд, що вони нас не знають і відвертали голови ще здаля.

– Ви розповідали, що колись зв’язкова Марія багато говорила Вам про повстанців та тогочасні події. А є щось таке, про що Ви теж будете переповідати своїм та сусідським дітям, онукам? Що має знати майбутнє покоління про цю війну?

Після роздумів і кілька хвилинної тиші військовослужбовець інженерно-позиційного полку продовжує говорити:

«Я б хотів розказати про дружність і єдність українців. Цю справжню, яку ми маємо і яка нині мене оточує. Ми різні тут і з різних областей та регіонів. Але любов до України й велике бажання звільнити нашу державу від моск@льського ярма об’єднало нас, як колись наших предків. Ми тут всі єдині.
Я не хочу, щоб наступні покоління знали, що таке війна і щоб не відчували того, що зараз відчуваємо ми. Не хочу, щоб діти чули сирени та тривоги.

Вірю, в нашу перемогу. Мрію, щоб Україна була вільною, самостійною державою. Такою, як хотіли наші прадіди й ті, хто зараз в боротьбі виборює свободу для нашої України. Ціна надто велика за це заплачена, багато крові за волю пролито. Тому про це забувати не можна!”.

– Щиро дякую Вам за розмову! Перемоги нам усім! Хай живе вільна Україна! Слава Україні! Слава нації!
– Героям слава! Смерть ворогам!

Микола Архипович нагороджений державною нагородою – відзнакою Президента України «За оборону України».

РЕКЛАМА