Публікація

Про життя і загибель командира бригади УПА Дмитра Калинюка

16:50, 12 Лютого

12 лютого 1945 року поблизу села Трипутня Дубровицької громади на Рівненському Поліссі, в бою з московсько-совєцькими окупантами загинув командир бригади ім. Лайдаки (УПА) Дмитро Калинюк.

Про життя та смерть молодого командира бригади УПА на своїй сторінці у Facebook розповів правозахисник, політв’язень, краєзнавець, доброволець та військовослужбовець ЗСУ Микола Ляхович:

“На жаль з біографії цього молодого командира УПА який мав різні псевда («Ярок», «Аршин», «Кармелюк») відомо не дуже багато інформації. Достеменно не відомо навіть якого він був року народження. За одними данними 1917-го, за іншими 1920-го, але на час героїчної загибелі в Боротьбі за Незалежність України, йому ще не виповнилося навіть 30 років.

Достеменно відомо, що народився Дмитро у селі Михалківці (тепер Острозький район, Рівненська обл) в національно свідомій сім’ї. Рідний брат Олексій Калинюк (“Жук”) був військовим референтом чи комендантом Рівненського надрайону, командував сотнею.

За деякими данними саме підрозділ Олексія Калинюка в тому районі зробив вдалу засідку на командувача московсько-совєцького окупаційного контингенту в Україні, московського генерала Ніколая Ватутіна. Внаслідок отриманого поранення московсько-совєцький окупант (ще з часів агресії проти УНР) Ватутін помер.

Батька Дмитра і Олексія Каленюків Павла у 1944 році вбив агент московсько-совєцького бандформування НКВД, який проник до Служби Безпеки ОУН, але про це детальніше розкажемо далі.

Відомо також, що Дмитро Калинюк служив у польській армії на передодні Другої світової війни.

В 1942 році сидів в німецько-нацистській в’язниці в Рівному, згодом у нацистському концтаборі в Шубкові, звідки втік.

Від квітня 1943 в УПА, командував чотою у загоні Євгена Басюка – “Чорноморця” в Острозькому районі.

З 1 червня очолив загін після поранення «Чорноморця», перейшов на наше Полісся. У серпні – на початку вересня 1943р., очолював один з підрозділів бойової групи “Бористена” нашої поліської округи УПА “Заграва”.

Від 20 вересня 1943 – обійняв посаду заступника командира загону ім. Колодзінського легендарного Микити Скуби-«Лайдаки» (теж загинув і похований в нашій Дубровицькій громаді) групи ВО-1 «Заграва». Згодом шеф штабу цього загону (з 20.09.43), командир цього загону (від березня 1944 р.). Відтак командував Корсунським загоном групи “Заграва” УПА-Північ.

Протягом серпня-листопада 1944 командир бригади “Пам’ять Крут” (260 бійців) з’єднання груп УПА № 33 (“ім. Хмельницького”), яка діяла у Дубровицькому, Висоцькому, Володимирецькому районах Рівненської області.

З листопада 1944 року – командирр бригади ім. Лайдаки (“050”, “0018”), після загибелі легендарного курінного УПА Микити Скуби (“Лайдаки”).

Загинув Дмитро Калинюк у бою з частинами 16-ї бригади ВВ НКВД московських окупантів 12 лютого 1945 року біля села Трипутня Дубровицької громади.

Проте, тут наведу історію як загинув батько Дмитра, і як він покарав вбивцю свого батька, за інформацією викладену у статті “Зрада в лавах Української Повстанської Армії” історика-краєзнавця Миколи Бендюка.

«Про один із епізодів провокаційної діяльності органів НКВС, розповів очевидець тих подій, житель села Оженин (Цукрозавод) Трофимчук

Володимир, родом із села Михалківці Острозького району. Він повідомив про людей, котрі загинули за дивних обставин в с. Михалківці.

“В цьому селі проживав Калинюк Павло, вичиняв шкури, з яких потім

шилося взуття, і взагалі був майстер на всі руки. Мав Калинюк двох синів, обоє – бійці УПА. Дмитро був курінним, мав псевдо “Ярко”, загинув у 1945 р. Олексій на псевдо “Жук”, був сотенним, теж загинув.

У 1944 р. прийшов до Павла сільський станичний (Ярмолюк Павло, котрий пізніше здався Острозькому НКВС) і сказав, щоб Павло віддав вичинені шкури повстанцям на пошиття чобіт.

Калинюк відповів на це: “Цією вичиненою шкірою України не здобудеш”.

На третій день Павла забрали до підрайонного відділу упівської Служби Безпеки.

В той час СБ знаходилася в лісовій болотистій місцевості. На горбочку, посеред болота, стояла хата, де знаходився штаб підрайонного шефа СБ. Та хатина належала Карпюк Антоніні.

Коли привели Павла до хати, то вона тихенько сказала йому: “Тікайте, Павле, бо Вас задушать”.

Калинюк на таке попередження відповів: “Як це мене, батька курінного та сотенного, командирів Повстанської армії, який нічого поганого не зробив, зможуть вбити свої ж вояки?”

Та не так сталося, до вечора Павла задушили так званим машинпутом (це коли петля-удавка закручується ззаду на шиї жертви).

Після того десь через два тижні приїхав син Дмитро – курінний. З ним було 25 хлопців охорони. Дмитро пішов в ту хату, де знаходилася СБ, дізнатися про долю свого батька.

В той час сільські боївки проводили заняття в лісі і затримали 7 совєцьких розвідників, забрали в них рацію і цілий рюкзак грошей.

Всіх затриманих повели до керівника СБ. Там вже знаходився курінний Дмитро. Шефом СБ був Горбатюк Сергій Матвійович (псевдо “Овод”), родом з с. Милятин.

Розвідників по одному стали до нього заводити на допит. За наказом “Овода” шістьох з них задушили.

Серед розвідників була й одна жінка – радистка. Коли було віддано наказ задушити і її, вона раптом скрикнула:
“Заберіть цього гада, я вам все розкажу!”.

“Овод” вихопив наган, хотів застрелити її, але Дмитро вибив зброю з його рук і звернувся до дівчини: “Розповідай чесно, ми тебе відпустимо». Вона розповіла, що вони зв’язані з “Оводом” давно, що в дуплі верби вони повинні були забрати доноси, в яких “Овод” повідомляв, де знаходилися повстанці, хто їм допомагав і як повинні далі проводитися скоординовані дії між боївкою “Овода” та бійцями НКВС, а гроші в рюкзаку це плата за зраду.

Дмитрові хлопці з тієї верби вилучили багато доносів. Дмитро дав вказівку відпустити дівчину, а “Овода” прив’язали за ноги до двох коней і розірвали надвоє.

Як з’ясувалося пізніше, цей “Овод” знищував якраз найбільш відомих патріотів України, котрі ще при Польщі сиділи в тюрмах. Він підібрав 12 душогубів, які за його вказівкою вбивали людей. В селі Михалківці задушили три сім’ї, 16 молодих хлопців і дівчат. Як розповідала мені Карпюк Антоніна, були такі дні, що душили по 10 людей. Більше сотні було знищено людей із сусідніх сіл. Тіла жертв закопували у місцевому лісі. Після війни болото осушили, а ліс викорчували. Після того, як тракторами виорали землю, поле було біле від людських кісток».

Ось така реальна історія українського національно-визвольного руху.

Про такі провокації зі сторони московської агентури в лавах бандерівської “Служби безпеки” (СБ ОУН-Р) мені було відомо ще з 1980-х років від світлої пам’яті діда Степана Кралі. Який був сам в “бандерівському” СБ ОУН-Р в Корецькому р-ні Рівненщини. І його надрайонний керівник СБ ОУН-Р Пилип Пачковський, який віддавав подібні накази (які Степан Ничипорович саботував) на ліквідацію нібито “зрадників” – теж виявився теж агентом московського НКВД, який потім свідчив під час “слідства” проти своїх підлеглих яким сам же віддав злочинні накази.

Можливо тому в мене таке інтуїктивне чуття щодо різного роду провокаторів та “корисних ідіотів”, які підігрують московській агентурі в найвищих ешелонах влади, прикриваючись патріотизмом і “єдністю”? А проникливих людей вони (за шаблонами москви) таврують”зрадофілами”, або ж ще вульгарніше, на московитський манер, “зрадо#об..и”?!

Вічна слава Борцям за Незалежність України які до останнього подиху були вірні українським ідеалам!

Ганьба московським запроданцям і сором їх “корисним ідіотам”!

Слава Україні!”

Микола Ляхович, правозахисник, політв’язень, краєзнавець, доброволець, військовослужбовець ЗСУ.

РЕКЛАМА