Публікація

Перший і останні постріли збройного підпілля

11:41, 14 Серпня

З самого початку свого створення у 1929 році, Організація Українських Націоналістів була не тільки політичним органом, що чітко у своїх ідеологічних і програмових засадах безкомпромісно декларувала кінцеву мету – створення Самостійної Соборної Української держави, а, перш за все, була мілітарно-воєнізованою організацією. Її структури, насамперед, являли озброєне підпілля. Як писав пізніше у своїх працях один із публіцистів і пропагандистів у підпіллі Петро Федун «Полтава»: «Не може бути іншого визволення, аніж збройне, бо саме в такий спосіб ворог нас завойовував…». Його концепція справджується і по сьогодні та перевірена часом. Основним ворогом Української державності ОУН завжди вважала московський імперіалізм.

Першим збройним протиборством ОУН з московськими органами госбезопасности прийнято вважати 1933 рік.

Як це відбувалося майже дев‘яносто років тому?

Постріли у консуляті

Це було у суботу, 21 жовтня 1933 року. Звичайний ранок пізньої львівської осені. По вулиці Набеляка (сучасна вулиця Івана Котляревського) швидко чимчикував русявий юнак у модній, як на той час, зеленій маринарці та в новеньких жовтих шкіряних черевиках. Ось і котедж за номером 27, в котрому розміщувалося консульство СССР. При вході, як правило, був пост чергового польського поліціянта. Юнак переступив поріг консульства і зник за масивними дубовими дверима. А через деякий час всередині будинку пролунали два постріли… 

Того ранку біля будинку консульства чергував поліцейський постерунковий Франц Томаля. Приблизно о 12 годині якийсь чоловік декілька разів натиснув на дзвінок вхідних дверей, але йому ніхто не відчиняв. Тому, коли постерунковий підійшов ближче до вхідних дверей, щоб йому допомогти, раптом із другого поверху консульства хтось несамовито заволав: “Допоможіть!”. У прочиненому вікні з’явилося обличчя Івана Джугая, кур’єра консульства, воно було бліде і перекошене. Руки в нього були у крові. Він же і прокричав Томалю, що один із відвідувачів стріляв із пістолета у секретаря консульства.

Хтось із працівників консульства увімкнув систему екстреного виклику поліції і, за декілька хвилин, прибула поліцейська бригада. Через замкнені зсередини масивні двері їм потрапити не вдалося, поліцейські пробралися у приміщення по водостічній трубі через вікно другого поверху, яке відкрив Іван Джугай.

У вестибюлі першого поверху поліцейський наряд застав юного відвідувача, який тримав у лівій руці пістолет. Коли поліція голосно крикнула: “Ренцо до гури!”, юнак спротиву не чинив і віддав поліцейським зброю. У комісаріяті поліції, куди арештованого доставили, відбувся перший допит. Там стало відомо, що смертельний постріл здійснив Микола Лемик, 18-річний студент природничо-математичного факультету Львівського університету, родом із села Солова, що на Радехівщині. Він повідомив, що є членом ОУН і за наказом організації мав здійснити теракт на радянського консула у знак протесту проти штучного голоду, організованого Москвою у Радянській Україні.

Трагічні події, що відбувалися у 1932-1933 рр. у Східній Україні і були відомі як Голодомор, своєрідним чином відгукнулися далеко за межами Великої України, що була під більшовицьким пануванням. Навесні 1933 року Голова ОУН Євген Коновалець зробив у Женеві декілька спроб привернути увагу Ліги Націй до Голодомору в Україні. Створений у Львові громадський комітет порятунку України організував декілька протестних акцій. Тоді, після звісток про голод у УССР, на Волині і Галичині відбувалися масові акції підтримки братів-українців у різних формах – від викривальних публікацій у пресі до збору коштів і харчів. Церква організовувала молебні, легальні українські партії виносили питання голодомору на міжнародні щаблі. 

Зовсім інше ставлення до оцінки подій Голодомору було в Проводі Українських Націоналістів. 

У котеджі під червоним прапором

Консульство СССР у Львові було засноване за ініціативи діячів націонал-комуністів Юрія Коцюбинського, Миколи Скрипника та Олександра Шумського. Воно було урочисто відкрите у серпні 1927 року в приміщенні вілли, збудованої у 1905 році в престижному Львівському районі Кастелівка, яка колись належала відомому художнику Зігмунду Розвадомському

Офіційно консульство було засноване з метою розвитку економічних і культурних зв’язків з Радянською Україною. Консульство також видавало візи громадянам Польщі, що бажали відвідати СССР. На першому етапі діяльності воно частково фінансувало наукове товариство імені Шевченка у Львові, ліві прорадянські видання, такі як ‘Сельроб”, “Світло”. Консульство платило щедрі гонорари Ользі Кобилянській, Василю Стефанику, удові Івана Франка Ользі Хоружинській, академікам М. Возняку, Ф. Колессі, К. Студинському, В. Щурату. Консульство популяризувало приклади “щасливого життя у країні Рад”.

Проте основним завданням існування такої дипломатичної місії у Львові було облаштування резидентури служби зовнішньої розвідки ОГПУ-НКВД СССР. Як правило, у Львівському консульстві, під дипломатичним прикриттям, посаду віце-консула, секретаря та інших співробітників займали працівники радянських спецслужб-кадрові офіцери ОГПУ. Отже, маючи дипломатичний імунітет в Совєтскому консульстві у Львові, зручно влаштувалися співробітники “іностранного отдєла” центрального апарату Московського НКВД. Основним їхнім завданням було збір і систематизація інформації щодо діяльності всіх українських громадських організацій та політичних партій. Окрема увага приділялась вивченню нещодавно створеної організації українських націоналістів.

У серпні 1933 року у Львівському районі Кайзервальд несподівано наклав на себе руки секретар консульства  Микола Стронський – він застрелився із револьвера. Стронський був місцевий, галичанин, колишній січовий стрілець, що захопився ідеями комунізму, але після трагічних подій Голодомору у Радянській Україні розчарувався у лівих ідеях. Після його самогубства у консульстві влаштували чергову кадрову перестановку. Консула Радченка відправили до тодішньої столиці УССР –  Харкова. Тимчасово виконуючим обов’язки консула призначили віце-консула, а, насправді, кадрового співробітника ОГПУ, досвідченого чекіста Михайла Голуба.

Наказ дав Ксавер Брудас…

За два місяці до цих подій, у червні 1933 року, в Берліні відбулася чергова конференція ОУН. На цій конференції, замість загиблого Юліана Головінського, керівником ОУН провід організації затвердив маловідомого, на той час, 24-річного студента агрономічного факультету Львівської політехніки Степана Бандеру, знаного у підпільних колах за псевдами “Лис” і “Баба”.

Існує дві версії щодо підготовки до теракту. Перша – саме на конференції у Берліні було вирішено здійснити теракт на радянського консула. За другою версією – це була «місцева» ідея крайового провідника ОУН і Степан Бандера вніс цю пропозицію трохи пізніше в закодованому листі для голови проводу. Євген Коновалець погодився.

Безпосередньою технічною підготовкою замаху займалися «крайовики»: Богдан Підгайний та Роман Шухевич. Було вирішено обрати серед членів ОУН добровольця. З метою конспірації добровольці мали у формі анкети дати письмову відповідь – «так». З цією метою була створена підставна адреса на ім’я студента Львівської політехніки, а, насправді, неіснуючого міфічного «Ксавера Брудаса». За тиждень, на ім’я вигаданого студента, поштою прийшло декілька десятків листів. Більшість анкет була з відповіддю «так». 

Обрали Миколу Лемика. Чому кандидатом став саме він? Очевидно, організатори наперед тонко розрахували юридичні аспекти майбутньою судової справи – за тодішнім польським законодавством вищу міру покарання – смертну кару – застосовували до громадян, які досягли 21-річного віку. Миколі Лемику на той час ще не виповнилося і 19 років.

Роман Шухевич особисто зустрівся з кандидатом. Він передав йому перевірений у бою пістолет системи «Ортгіс» і набої до нього. 

“Чи можна позичити десь черевики? – перепитав Лемик, – бо як загину, організації буде соромно, що пальці ніг вилазять, а мої черевики вишліть батькові, як полагодить, то зможе ще ходити».

Роман Шухевич виділив йому з каси організації 30 злотих на купівлю нових черевиків. За день до замаху у Личаківському парку юнак отримав останні інструкції від незнайомого йому низенького лисуватого, але молодого чоловіка. Це був крайовий провідник Степан Бандера. Бандера наказав Лемику після вбивства консула не чинити опору і здатися польській поліції, щоб на судовому процесі оголосити політичні мотиви даного теракту. У серпні-вересні розвідча референтура ОУН, що її очолював Роман Мигаль, разом з Марійкою Косів відвідали консульство і ретельно занотували план-схему внутрішніх кімнат, а художник Роман Сеньків, під приводом отримання візи для відвідування родичів в УРСР, зустрівся з консулом і по пам’яті намалював олівцем його портрет.

У той день відвідувачів приймав секретар консульства Андрій Майлов – 24-річний чекіст, представник центру ОГПУ НКВД із самої Луб’янки, він нещодавно прибув до Львова з Москви. Зранку, у вестибюлі, на зустріч з консулом чекало декілька відвідувачів. Напередодні Лемик записався на прийом під чужим прізвищем “Дубенко”. Він мав оформити візу для виїзду в радянську Україну, нібито, для побачення з сестрою. Через кілька хвилин кур’єр оголосив його прізвище.

Та коли «Дубенко» зайшов до кабінету, то на якусь мить розгубився: намальоване олівцем обличчя консула виглядало інакше. Замість 35-річного русявого чоловіка з округлим обличчям за столом сидів молодий брюнет. Вислухавши пояснення щодо мети візиту, Майлов спитав у юнака: „Какіми ви располагаєте документами?”, це саме він перепитав польською. У цей момент Лемик вихопив з внутрішньої кишені пістолет і двічі вистрілив у чекіста. У консульстві зчинився гамір. До дверей кабінету підбіг охоронець Джугай, намагаючись заблокувати двері, і був поранений пострілом у руку…

Розтин тіла Майлова показав, що два постріли були смертельні: одна куля потрапила у голову, інша в серце.

Після швидкої поліцейської судової експертизи, його тіло забальзамували і запаяли у металеву труну львівської роботи, у спецвагоні потягом відправили до Москви. Тогочасна преса писала, що на першій великій залізничній станції, уже на радянській території в Шепетівці, більшовики влаштували грандіозний траурний мітинг. Прощання у Москві відбувалося не у клубі «Чекіста» на Луб’янці, а у конференцзалі Народного комісаріату закордонних справ. Там же і була виставлена почесна варта. Майлова кремували в Москві і, як вірного чекіста-ленінця, розмістили в комуністичному колумбарії, який московські більшовики влаштували в приміщенні колишнього Донського монастиря на однойменному кладовищі. Ця урна з прахом зберігається там і досі.

До Львова з посольства СССР у Варшаві прибув радник. Він відвідав слідчий відділ прокуратури і львівського воєводу. У Варшаві посол СССР Володимир Антонов-Овсєєнко вручив міністру закордонних справ Польщі Юзефові Беку офіційну ноту. У ноті недвозначно натякалось про неприпустимість затягування розслідування і Москва якнайшвидше чекає покарання винних. 

Надзвичайний суд

Польща не хотіла сваритися з непрогнозованим та потужним сусідом і, тому, суд розпочався дуже швидко –  30 жовтня був початок суду, а вже 1 листопада було оголошено вирок.

Прилеглі квартали до вулиці Стефана Баторія, де проходив судовий процес, були оточені посиленими нарядами кінної поліції. Українська молодь влаштувала демонстрацію, дійшло до силового протистояння. Унаслідок випущеної з поліцейської короткоствольної зброї кулі, що відрекошетила від бруківки, випадково загинула перехожа, польська студентка.

За процесом стежили зо три десятка журналістів. Захищати Миколу Лемика виявили бажання відразу дев’ять відомих українських адвокатів. Проте суд допустив до процесу тільки трьох – Степана Шухевича, Володимира Старосольського і Степана Біляка, у якості помічника.

Крім легкопораненого Джугая, на суді, серед багатьох свідків, слово мав вцілілий віце-консул Михайло Голуб. Він надавав свідчення російською мовою і блефував, ніби польської, а, тим паче, української, не розуміє. Тому до нього був приставлений перекладач.

Кореспондент газети «Діло» так коротко описав Голуба: «…Обличчя, типічне для московського комуніста, зате одяг – першої західно-європейської буржуазної елєганції». Проте цензура в останній момент вилучила ці рядки. Журналіст як у воду дивися. Річ у тому, що Голуб був насправді досвідчений чекіст Тимошенко. Він, як і Майлов, мав головне завдання у Львові – збирати інформацію на українське націоналістичне підпілля.

Цікавою була його подальша доля. Тимошенко у 1938 році, в числі 30-ти тисяч чекістів, потрапив під сталінську чистку, так звану, «єжовщину». Його звинуватили за надуманою справою Троцкістсько-Зінов’євського блоку та за співпрацю з польськими фашистами. Відсидівши рік, Тимошенко все-таки вирвався з «єжових» рукавиць. Після закінчення Другої світової війни викладав у Київській школі МВД. Помер у 1987 році в Чернігові.

Як і планувалося, на суді Микола Лемик заявив, що його акція спрямована проти московської совєтської влади, яка силою загарбала Україну і нищить її політично, культурно і господарсько. Лемик оголосив, що наказ йому дав Ксавер Брудас, якого він ніколи раніше не знав. Від останнього слова Микола Лемик відмовився.

Суд оголосив юнакові смертний вирок, який потім було замінено у зв’язку з неповноліттям підсудного на довічне ув’язнення. 

Маловідомо, що весною 1930 року планувався демонстраційний замах на совєтське консульство у Львові, у зв’язку з протестною акцією з приводу відомого процесу «Союзу визволення України», що проходив тоді у Харкові за сфабрикованою справою НКВД. Планувалося, що два бойовики мали обкидати гранатами віллу, де розміщувалося совєтське консульство. Будинок стояв на розі вулиць Набеляка та дотичної коротенької вулиці. При вході до тієї вулички мала вибухнути бомба, точніше, петарда великої сили, але не розривна, а тільки димна. Задум був такий, що димовою завісою відгородити вхід і дати змогу бойовикам виконати завдання. Проте замах не вдався через дивний збіг обставин. Бойовик, що ніс валізу з бензином, заздалегідь був затриманий польським поліцаєм ще на підході до вулиці Набеляка. Поліцай, запримітивши юнака з валізою, подумав, що у нього крадені речі і, побачивши у валізі пляшки з наліпками відомої горілчаної фірми Бачинських, запідозрив, що це контрабандна горілка і відразу відправив затриманого до найближчого комісаріату поліції.

Вбивство  російського дипломата-чекіста викликало значний резонанс і патріотично сприймалася в багатьох країнах серед української діаспори.

Щодо долі Миколи Лемика, то він вийшов зі стін польської важкої в’язниці, як і тисячі українських націоналістів, у вересні 1939 року, коли німецькі бомбардувальники скидали бомби на польські міста, у тому числі й на в’язницю в Седльцях, де він відбував покарання. 

У 1941 році Микола Лемик очолив Східну похідну групу ОУН, дійшов до Полтавщини, там і загинув від рук гестапо 1 жовтня 1941 року в містечку Миргороді. За однією з версій, в гестапо він був зданий за наводкою однією з підпільних груп НКВД, що діяла тоді на Полтавщині.

Якщо перше збройне протистояння між бойовиками ОУН та совєтской госбєзопасностю відбулось у 1933 році у Львові, то останні постріли підпілля пролунали більш, ніж через два десятиліття.

Останній із могікан

За довідками КГБ, станом на 17 березня 1955 року, у Західних областях все ще діяло 11 боївок у складі 32 осіб, а, також, 500 нелегалів, що перебували на обліку.  Все це змушувало Москву тримати на цих теренах в напрузі чисельний розгалужений апарат МВД та КГБ, велику кількість освідомчо-агентурної мережі та третину від загальної чисельності Внутрішніх військ СССР, що дислокувалися в Західній Україні. І все це на 10-му році після закінчення Другої світової війни.

19 серпня 1955 року під час проведення чекістсько-військової операції в селі Здовбиця, що на Здолбунівщині, загинув крайовий провідник ОУН Анатолій Маєвський – “Улян”. Але на півночі Волині ще діяв надрайонний Провід ОУН. Очолював його Степан Линник, що мав псевдо “Сергій” та “Рижий”. Він був 1921 року народження, родом з села Підгаття Колківського району, очолював референтуру СБ до 1951 року. Але, як відомо, у 1951 році референтури СБ були розпущені у зв’язку з переходом їхніх кадрів на загальне керівництво підпіллям. До підпільної групи “Сергія” входили Зіновій Швець – “Моряк”, 1927 р.н., очолював Рафалівський районний Провід ОУН та Михайло Ступницький – “Борис”, 1931р.н., уродженець Степанського району, що входив до Степанського районного Проводу, перебував на нелегальному становищі з 1951 року. Підпільники діяли в теренах Колківського, Цуманського, Маневицького, Рожищенського районів Волинської області та Степанського і Рафалівського районів Рівненської області.

Для пошуку і ліквідації групи “Сергія” була створена міжобласна пошукова чекістська оперативна група, дії якої координувалися відповідно начальниками облуправлінь Стєбловським та Арнаутєнком.

Перша бойова сутичка з представниками групи відбулася у кінці серпня 1954 року. Тоді полковник Волков надіслав начальнику головного управління військ МВД СССР у Москву шифротелеграму про провал операції із захоплення оунівців. 19 серпня біля села Полиця Рафалівського району Рівненщини пошукова група у складі восьми чоловік під керівництвом майора Дьогтєва і капітана Ільмєтова о 4-й годині ранку, після короткого бою, упустила трьох підпільників. Після цієї провальної операції тільки через рік, у серпні 1955, на Бичальських хуторах, що на Костопільщині, вдалося натрапити на кур’єрську групу Дмитра, що була вислана провідником “Сергієм” для встановлення зв’язку з Анатолієм Маєвським. Після цього співробітникам КГБ наблизитися впритул до “Сергія” не вдавалося. Він добре знав терени північних районів Волині, користувався авторитетом та підтримкою місцевого населення. Проте, у 1955 році, соціальна база підпільного руху на Волині була майже знищена, в теренах була впроваджена колгоспна система, поодинокі приватні господарства та їх власники були знищені.

Для активної розробки останнього осередку збройного підпілля Волині КГБ залучило весь свій агентурний апарат. Для виходу на групу “Сергія” тільки з тих, хто підтримував з ним хоч би будь-який зв’язок, було залучено 35 агентів. Окрім того, чекісти піддали особливому тиску близьких родичів з оточення провідника. Так, КГБ встановило близьку до “Бориса” людину, що мешкала на одному з хуторів Костопільщини. Залякавши її, КГБ вдалося умовити хуторянську дівчину, щоб та схилила Бориса до явки з повинною з метою подальшої співпраці. У ніч, з 14 на 15 вересня 1955 року, в лісі, біля села Великий Стидень Костопільського району, “Борис” здався оперативній групі КГБ, котру очолювали Захар Гончарук та начальник Деражненського райвідділу КГБ Акім Івасєнко. Далі з «Борисом» працювали вже оперативники з Волинського управління КГБ у Луцьку. Гарантувавши йому всілякі блага, кагебісти поставили йому одну-єдину умову – вийти на “Сергія” тільки через йому відому лінію зв’язку. Полковник Стєбловскій, що особисто очолював операцію, пам’ятаючи про провальну справу 23 жовтня 1953 року, не наважувався напряму зустрічатися з “Сергієм”. Тоді, у 1953, під час ліквідації на хуторі Вигін Турійського райпровідника “Хоми”, загинули начальник четвертого відділу УМВД підполковник Рожков, сержант Ляпунов та рядові Северюхін та Мікляєв. Особлива інспекція МВД визнала цю операцію скандальною і провальною. Тому, агент “Борис” мав завдання ліквідувати провідника “Сергія” особисто.

Операція розпочалася вночі, 2 жовтня. В лісі біля села Комарове, приблизно за 2-3 кілометри від місця призначеної зустрічі “Бориса” з “Сергієм”, зупинилися дві військові вантажівки. Солдати внутрішньої служби за командою оперативників з КГБ спішилися і протягом двох годин утворили блокадне кільце. Лише після цього, на умовне місце зустрічі, всередину блокади почав пробиратися агент “Борис”, під приводом переходу на нове місце, щодо облаштування схрону на зимівлю. “Борис”, не наважившись захопити провідника живим, підступно застрелив його з пістолета. І лише після цього, до місця події прибула оперативна група, котра, як трофеї, вилучила автомат ППШ, пістолет Вальтер, два блокноти переписки та націоналістичну літературу.

Днем раніше, не витримавши постійного тиску та морального терору КГБ до своїх рідних, до органів здався підпільник “Моряк”. Він же і вказав на останній схрон, в якому було виявлено два станкові кулемети, два ручних кулемети, чотири гвинтівки, два автомати та боєприпаси до них. У подальшому агентів “Моряка” та “Бориса” КГБ використовувало в спецопераціях, але вже не проти збройного підпілля.

Події 2 жовтня дали підставу першому секретареві Волинського обкому КПУ Івану Грушецькому радісно відрапортувати в ЦК компартії, що північ Волинської та Рівненської областей нарешті очищена від збройного оунівського підпілля. Фактично ця подія дала підстави офіційній радянській пропаганді стверджувати, що кінець 1955 року слід вважати часом закінчення збройної боротьби проти оунівського підпілля у Західній Україні.

Проте, начальник УКГБ по Волинській області М.Стебловський та його «сусід» начальник УКГБ по Ровенській області П.Арнаутенко, на відміну від пафосних звітів їхніх зверхників – перших секретарів Волинського та Ровенського обкомів, добре знали про дійсну оперативну обстановку.

Десь в Цуманських лісах, на межі Ровенської та Волинської областей, за агентурними даними перебуває «останній із могікан» – невловимий провідник Ківерцівського Надрайонного проводу ОУН Ксенджук Петро «Віктор».

                                               Цуманський надрайонний провідник П.Ксенджук-«Віктор»

У КГБ знали, що Петро Давидович Ксенджук, 1922 року народження, походив з села Буяни Луцького району, був членом ОУН з 1940 року, мав псевда Віктор, Віра, Доктор, Змій, Кіндрат, Красько, Кріс, Олесь, Онишко, Петро, Сет. Він спочатку пішов на службу в українську допоміжну поліцію в містечко Торчин Луцького району. У березні 1942 року, за відомим наказом проводу ОУН, покинув зі зброєю поліцейський відділ і разом з тисячами оунівців перейшов на нелегальне становище.

У 1943-1944 роках він був провідником ВР УПА. З 1944 року очолює Острожецький районовий провід ОУН. Потім очолював Цуманський РП ОУН, а з 1952 року був призначений провідником Ківерцівського надрайонного проводу ОУН.

У 1954 році, намагаючись відновити зв‘язок між поодинокими організаційними осередками ОУН на Волині, та налагодити зв‘язок з Крайовим провідником ОУН А.Маєвським, Ксенджук встановлює зв‘язок з боївками Дмитра Кручі (Махновець Опанас) і Рижого (С.Линник), які перебували тоді в теренах на стику Ківерцівського району Волинської області та Деражненського району Рівненської області.

І лише через довготривалу агентурно-бойову комбінацію, затіяну 4-м управлінням Волинського УКГБ, вдалося натрапити на слід Ксенджука. 27 жовтня 1955 року оперативно-військовою групою Теремнівського райотдела КГБ, у селі Новокотів Луцького району, був оточений будинок С.Грицая. На горищі цього будинку в перестрілці з чисельною групою військ МВД і загинув останній підпільник Волині – Петро Ксенджук.

У КГБ, ліквідація в бою 27 жовтня 1955 року Петра Ксенджука «Віктора», довгий час вважалася датою остаточного припинення діяльності збройного підпілля у Західній Україні.

Проте раптом…

Несподіване продовження

Надвечір, 12 жовтня 1959 року, оперуповноважений Бережанського райотдела КГБ управління КГБ по Тернопільській області лейтенант Віктор Стороженко ішов на зустріч з агентом-інформатором. Біля узлісся, на околиці села Тростянець, він помітив, як дорогу спішно пересікали два незнайомці. «Стой!» – крикнув Стороженко. У відповідь пролунав постріл з мисливської рушниці. Лейтенант В.Стороженко, скошений дробовим зарядом, загинув відразу. Незнайомці зняли з убитого табельну зброю – пістолет системи «Макарова», забрали документи.

Стрілявшим в оперативника був нелегал Петро Пасічний. Він «Петро», Петро Пасічний, 1927 року народження, перебував на нелегальному становищі з 1944 року. Марія Пальчак, 1922 року народження, також маючи чималий стаж підпільної діяльності, проте певний час жила легально, але у 1952 році знову вернулась у підпілля. Наймолодшим у цій групі був Олег Центнарський, 1938 року народження, з‘явився у законспірованому бункері в 1956 році. Так звана група «Петра» – це були останні оунівці, що ще перебували на оперативному обліку в Тернопільському управлінні КГБ і під приціл чекістів ніколи не попадалися.

група Петра

У червні 1959 року оунівці вчинили невдалу спробу вбити старшого лейтенанта КГБ Подлубного. Але, у ніч з 12 на 13 жовтня 1959 року, біля села Тростянець, ліквідували оперуповноваженого УКГБ по Тернопільській області 22-річного лейтенанта КГБ Віктора Стороженка. За офіційними даними КГБ, це була остання жертва з радянської сторони.

Не було сумніву, що діяльність групи мала виключно політичний характер. Саме так тоді оцінювали її спецслужби колишнього СССР: «Бандіти тероризувалі совєтський парактів і мєстноє насєлєніє. Вся їх дєятєльность била направлєна на срив планов совєтской власті».

Смерть В.Стороженка була причиною того, що для КГБ ліквідація групи стала пріоритетною метою. Адже справа була на контролі в самій Москві.

Перша підготовка до чекістсько-військової операції по знищенню групи повинна була відбутися восени 1959 року, але остаточно вирішено було її провести навесні 1960 року, коли знову проявилася  діяльність групи. Проект операції був запланований на 12-15 квітня 1960 року. Її затвердили начальник 12 відділу полковник Прях, а, також, начальник УКГБ по Тернопільській області полковник Золотоверхий. Для її проведення було виділено 220 солдатів отдєла Римнінікського дівізіона внутрєнніх войск МВД СССР, оснащених автоматичною зброєю і пошуковими собаками.

У ніч, з 11 на 12 квітня 1960 року, мешканці вулиці Замарстинівської прокинулись від незвичного суцільного гудіння. Надсадно ревли двигуни великих, з брезентовими тентами, військових вантажівок, заповнені солдатами і пошуковими собаками. Сорок одиниць авто і бронетехніки спішно виїзджали з контрольно-пропускного пункту секретної частини.

Так почалася остання в історії бойова операція КГБ СССР проти Українського збройного підпілля з використанням бойової частини Внутрєнніх Войск МВД СССР. О 2-й годині ночі дивізіон виїхав зі Львова.

Одночасно було заблоковано три оселі в районі села Підгайці, у яких імовірно перебували партизани, а, також, можливі шляхи проходження групи. О 8.45 розпочали операцію. Однак, до 15.30 нічого підозрілого не знайшли, лише у будинку Софії Куліш з хутору Дубрава натрапили на націоналістичну літературу. Після ночі, проведеної в Підгайцях, 13 квітня солдати МВД влаштували облаву лісового масиву зі швидкістю 400 метрів на годину, у якому мали бути криївки партизанів. І на цей раз нічого не знайшли. Однак КГБ отримало інформацію, що кілька днів перед цим, у лісі біля села Шумляни, бачили трьох осіб зі зброєю. Тому, 14 квітня розпочали прочісування лісу у цій місцевості, з швидкістю 1 кілометр на годину. Після 15.30 сержант Бахарчук запримітив трьох осіб, що рухалися у напрямку хутора Лоза. Негайно повідомив про це своє начальство. У цей момент побачив партизанів командир 5 взводу капітан Кузьмін і крикнув: «Стой!». Партизани відкрили вогонь, поранили одного з кагебістів і кинулися в різні напрямки – чоловіки нам північ і схід, а жінка на південь. Однак вони не мали шансів на порятунок. Під час короткої сутички двоє підпільників застрелилися з власної зброї, а жінка, внаслідок невдалого самострілу з важкого «Вальтера», залишилася живою і непритомною потрапила в полон.

Унаслідок операції КГБ здобуло трофеї: один автомат, двохствольну гвинтівку і чотири пістолети (у тому числі «Макарова», вбитого раніше В.Стороженка), а, також, націоналістичні листівки. За свою діяльність Марія Пальчак була засуджена на 15 років ув‘язнення, які відбула повністю, нікого не видала (та вже не було кого видавати), повернулася до рідного села, дочекалася Незалежності і померла у 1997 році.

Ліквідована група ОУН була останньою, котра залишилася з колись розгалуженої мережі підпілля ОУН-УПА. Інші спецоперації КГБ проти ОУН, такі як «Переправа», «Тропа», «Траса», «Омут», «Метеор», «Комета», «Звено» були, на той час, або припинені, або відбувались в стадії завершення та й проводились вони вже без бойових сутичок з обох сторін.

Сергій КРИЧИЛЬСЬКИЙ

РЕКЛАМА