Публікація

Непереможений. Рівнянин на “Уемблі”

11:18, 28 Серпня

З відважним лицарем гаревої доріжки, талановитим тренером та прекрасним педагогом, цікавою і непересічною особистістю, нашим земляком –  рівнянином Віталієм Олександровичем Шилом –  автор цих рядків був знайомий ще з 1976 року.

Будучи юнаком, як і багато моїх друзів, я займався в автомодельній лабораторії Обласної станції юних техніків. Поруч з нашою лабораторією, навпроти, в одному приміщенні розміщувалась ще одна спортивна секція – лабораторія картингу. Саме її керівником був Віталій Олександрович Шило.

Тоді старші за нас колеги в розмові з нами якось втаємничено розповідали, як на той час нам здавалось, майже легенду: «…Віталій Олександрович Шило –  це ніхто інший, як колишній мотогонщик, що розбився під час змагань на знаменитому «Уемблі» і що тоді учасників змагань вітала королева Єлизавета II, яка була присутня на тому матчі…».

Пройшли роки і я з подивом дізнався, що Віталій Олександрович звільнився з роботи в силу якихось неприємних обставин. У ті роки, живучи в соціалістичному таборі, ми багато чого не знали та і не могли знати.

Наша людина на «Уемблі»

Добре відомий у спортивному світі лондонський стадіон «Уемблі» – збудований у 1923 році в районі Уемблі – довгий час був головною спортивною ареною Королівства Великобританії. Саме тут у свій час відбувалися найвагоміші спортивні події Великобританії, міжнародні матчі з футболу. «Уемблі» приймав на своїй арені відкриття перших повоєнних XIV Олімпійських ігор. Тут збірна Англії вперше стала чемпіоном світу з футболу у 1966 році.

Починаючи з 1929 року гарева доріжка стадіону була віддана у розпорядження, нового на той час, видовищного виду мотоспорту – перегонів на гаревій доріжці, більш відома і поширена назва «spedway». У тому ж таки 1929 році була сформована перша у світі британська професійна ліга зі спідвею. Арена «Уемблі» стала рідним домом для професійної команди «Леви Уемблі». А у 1936 році тут відбувся перший фінал чемпіонату світу з цього виду спорту. З 1936 року по 1981 рік саме на «Уемблі» 24 рази відбулись, при повних аншлагах, фінальні заїзди Чемпіонатів світу зі спідвею.

4 липня 1964 року збірна команда СССР зі спідвею вперше у своїй історії прибула до Туманного Альбіону для зустрічі у 4 тест-матчах з законодавцями цього виду спорту – збірної Англії.

Перша в історії зустріч між збірними Великобританії та СССР зібрала на «Уемблі» понад 30 тисяч уболівальників. Тоді у складі збірної СССР, що складалася з вісьмох спортсменів, чотири учасники були з Уфи, столиці Башкирської АССР, а четверо були з України, що представляли Львівський спортивний клуб Армії. Тоді в період холодної війни візит збірної СССР до Великобританії викликав жвавий інтерес не тільки серед британських уболівальників, але й представників офіційних кіл, преси та радіо “BBC”.

На стадіон «Уемблі» завітали члени королівської сім‘ї на чолі з королевою Єлизаветою II. Вона вітала учасників змагань. Матч закінчився впевненою перемогою 73:35 на користь Великобританії.

Але хвилюючу і по-справжньому захопливу атмосферу змагань затьмарила прикра подія.

В одинадцятому заїзді на віражі сталося зіткнення спортсменів на великій швидкості. У результаті падіння член збірної СССР, львівський армієць, двадцятитрьохрічний майстер спорту Віталій Шило зазнав важких травм. Прямо з доріжки спортивної арени карета швидкої допомоги доставила совєтського спортсмена в центральний лондонський шпиталь Актон. Там, у 13 відділенні інтенсивної терапії лікарі і весь медперсонал боролися за життя молодого спортсмена. У важкий період реабілітації за життя нашого земляка боролися британські лікарі, медсестри, санітари, і саме вони врятували йому життя. Під час перебування в лондонському шпиталі Віталія Шила підтримувало багато британських спортсменів, працівників посольства, співробітників лондонської мерії, чисельних вболівальників цього небезпечного виду спорту.

У ті дні радіо «Бі-Бі-Сі» передавало у своїх новинах інформацію  про невтішний стан здоров‘я спортсмена і малі шанси на його життя. Проте через п‘ять діб до травмованого почала повертатись свідомість. Після інтенсивного і висококваліфікованого лікування в лондонській лікарні, спортсмен, представник збірної і спортивного клубу армії, Віталій Шило повернувся літаком у Москву. Там, як військослужбовцю, у відомому центральному госпіталі ім. Н.Бурденка, йому ще на два місяці продовжили лікування.

Про повернення у великий спорт не було і мови… Проте життя продовжувалося.

На життєвому шляху

Віталій Олександрович Шило народився 8 травня 1941 року в селі Пісників тодішнього Острожецького району Рівненської області в українській селянській родині. Батько Віталія Шила був посвячений на пресвітера місцевої Церкви євангельських християн-баптистів. Уся сім‘я також була прихожанами цієї церкви.

Переживши тяжкі часи періоду Другої світової війни, велика родина, як і інші сім‘ї Західної України на собі відчули нових «визволителів». У селі Пісників московські окупанти почали встановлювати свої жорстокі порядки. Тоді вивезли багато сімей на Сибір. Вивезли також і близьких родичів родини Шило. Почалося атеїстичне гоніння на церкву.

Коли під час примусової колективізації у селян почали відбирати землю, то родина Шило змушена була переїхати до Рівного.

У Рівному, в 1956 році купили на позичені гроші недобудований будинок, який згодом добудували всією сім‘єю.

У своїй автографічній повісті «Небезпечне життя» про той період життя у Рівному Віталій Шило згадує: «…Я ж у 1956 році пішов до 8 класу середньої школи номер 7. Закінчивши 8 клас і досягнувши шістнадцятилітнього віку, пішов працювати, оскільки життєві обставини були вкрай складними. З 1957 по 1959 роки працював у Рівненській автотранспортній роті автослюсарем (водночас навчався у вечірній школі номер 3). Згодом перейшов працювати до Рівненського міськторгу мотоциклістом-експедитором. На той час я активно займався мотоциклетним спортом і продовжував навчання у вечірній середній школі. Вдалося мені також закінчити школу водіїв, після чого моїм новим місцем роботи стала Здолбунівська автобаза, де я пропрацював весь 1960 рік, весь цей час і далі займався мотоспортом у клубі ДТСААФ. У спорті мав успіх, та й техніка і технічні види спорту вабили все більш і більш».

На стрімких віражах

Спорт все більше захоплював молодого, сповненого енергії і творчих задумів юнака. Спочатку Віталій Шило займався мотокросом під керівництвом свого першого тренера Анатолія Григоровича Гички.

Спочатку були старти разом зі своїми одноклубниками на кросових трасах Полтави, Києва, Рівного, Львова, Краснодона, Іжевська, Мінська та Коврова.

Після того, як у Рівному в травні 1959 року був відкритий щойно збудований перший в СССР мототрек, став розвиватися надзвичайно популярний новий вид мотоспорту – мотогонки по гаревій доріжці, більше відомий сьогодні як спідвей. І тут талановитий спортсмен вирішив змінити себе у новому амплуа. Він був включений до складу Рівненської легендарної команди «Радуга». Ті перші змагання на гаревій доріжці Рівненського мототреку проходили при вщент заповнених трибунах уболівальників.

Після завершення сезону 1961 року, восени, Віталій Шило був призваний на строкову службу в місто Львів у спортивний клуб армії Прикарпатського військового округу.

Так розпочався новий – Львівський період спортивної біографії Віталія Шило. Той період став у спортивній кар‘єрі львівського армійця найбільш зірковим.

Тут, у Львові, під керівництвом талановитого тренера Володимира Бондарчука була сформована найсильніша, на той час, команда мотоспортсменів, це дало змогу, в результаті тяжких і напружених змагань, стати у 1963 році чемпіонами в командному чемпіонаті СССР в мотогонках по гаревій доріжці.

Починаючи з 1962 року Віталій Шило разом зі своїми одноклубниками був включений до складу збірної СССР. Розширилася географія змагань не тільки у межах України чи цілого «Союзу», але й регулярні старти за кордоном. Участь у відбірних змаганнях командного та особистого чемпіонатів світу, інших традиційних міжнародних зустрічей, де молодий і перспективний спортсмен Віталій Шило досягав своїх перших успіхів.

У період своєї відносно короткої спортивної кар‘єри Шило, стартуючи за клуб СКА Львів та у складі збірної СССР, провів більш, як 90 стартів на багатьох треках різних міст і країн. Були перемоги, тріумфи, а, також, невдачі. Спорт є спорт і Віталій Шило набувався досвіду, шліфував свою майстерність.

Початок сезону в 1964 році, після серій відбіркових змагань чемпіонату світу у командному і особистому заліку, відкривали перед успішними спортсменами нові перспективи. Проте прикре падіння 4 липня у 11 заїзді на лондонському «Уемблі» перекреслило всі плани Віталія на майбутнє…

Після тривалого лікування і реабілітаційного періоду життя продовжувалося. Віталій Шило зі спортом зв‘язків вирішив не втрачати. На запрошення Емілії Пантелеймонівни Сенкевич, талановитого педагога, спеціаліста своєї справи, успішного керівника, директора недавно створеного у Рівному нової педагогічної установи – Обласної станції юних техніків – Шило почав працювати на педагогічно-тренерській роботі. У ті роки серед юнаків  стрімко розвивався і набував популярності новий вид автоспорту – карт, або, як його називали у народі – картинг. Отож, на новому місці праці Віталій Олександрович і став організатором, керівником і тренером у лабораторії картингу. Саме тут, майже за 15 років своєї діяльності, розкрився його талант, як педагога, тренера і організатора змагань з нового технічного виду спорту. Вихованці талановитого і відповідального тренера не раз ставали призерами і чемпіонами багатьох змагань різного рівня.

Проте це тривало не безкінечно. Річ у тім, що Віталій Шило мав перед московсько-більшовицьким тоталітарним режимом один «гріх». Він належав, це було у Рівному відомо багатьом, до Християнської церкви. А відомо, що московські більшовики визнавали тільки тих громадян, які поклонялись їхньому «богу», що лежав в мавзолеї на московській красній площаді.

Кремлівські правителі лояльно відносилися тільки до руской православной церкові – одвічній опори московської імперії, таємному департаменту політичної поліції усіх часів. Підчистивши кількість приходів, ліквідувавши монастирі і багато храмів, в основному в Україні, під час чергової хрущовської антирелігійної кампанії (до речі, операції по закриттю храмів по Україні тісно узгоджувались з Синодом руской церкові в Москві), Москва все таки залишила певну, розраховану в КГБ СССР, кількість православних діючих храмів, відповідно до агентурного плану.

З протестанським напрямком у християнських громадах було дещо складніше. Тут КГБ мало також певні успіхи, але в значно менших масштабах.

Ті пресвітери, котрі відкидали будь які спроби КГБ по схилянню до співпраці, були піддані репресіям, утискам і, як правило, судовим процесом з тюремним ув‘язненням.

Тому над Віталієм Шило, як працівником педагогічної установи та водночас прихожанином церкви, рано чи пізно мали згуститися хмари…

Дзержинці-ленінці готуються до Олімпіади-80

Міжнародний Олімпійський комітет у кінці сімдесятих років надав право, згідно поданої заявки, на проведення у 1980 році в СССР Олімпійських ігор. Введення військ та державний переворот в Афганістані, при допомозі спецназу КГБ і без того ускладнив міжнародну обстановку періоду Холодної війни. Країни Заходу закликали бойкотувати Олімпійські ігри в СССР.

У КГБ також своєрідно готувалися до цієї Олімпіади. Пригадується, як у багатьох трудових колективах, на великих підприємствах, фабриках і заводах Рівного КГБ влаштовувало цикли лекцій, де лякали мешканців міста «правакационимі проіскамі Запада ва врємя правєдєнія Алімпійскіх ігр». Чекісти роздмухували цілу істерію. Складалося враження, що СССР готується не до Олімпійських ігор, а до початку Третьої світової війни.

Не забували КГБ і про свій основний робочий інструментарій – «придбання» нової агентури. Їх, перш за все, цікавило середовище майбутнього прибуття спортсменів, багатьох туристів, що належали до протестанських, католицьких чи греко-католицьких центрів на Заході. У Рівному також очікували ймовірний приїзд туристів з Заходу.

Тому, в управлінні КГБ по Ровенській області, згідно оперативного плану потрібно було придбати агентуру в середовищі громадян, котрі мали б причетність до релігійних об‘єднань, одночасно користувалися авторитетом і повагою, а ще краще, щоб були такі, що мають, або мали відношення до спорту і спортивних подій. Це значно полегшувало проведення спецоперацій КГБ під час спортивних заходів Олімпійських ігор.

Несподіваний візит таємного чоловічка

В один із звичайних робочих днів у дворі Обласної станції юних техніків почав вештатись якийсь молодик. Вів він себе дивакувато – то розглядав «уважно» ворон, що сиділи на тополі, то заглядав у вікна станції… Від його безглуздих дій складалося враження, що чоловічок цей не сповна розуму.

Проте, коли під обідню пору перша зміна дітей завершила заняття і покинула межі лабораторій, чоловік оживився і, мов щур, шмигонув у вузький коридор приміщення станції. Шкрябнувши об двері лабораторії своєю щурячою лапою, він нарешті переступив поріг. Саме в той час Віталій Олександрович заповнював журнал планувань та відвідувань занять.

Як пізніше згадував у своїх мемуарах сам Віталій Шило: «… Без найменшого подиву я запросив його сісти, думав, що приїхав на консультацію хтось з керівників гуртків з районів (нових людей було чимало). « З якого ви району?»-поцікавився у незнайомця. На таке запитання у незнайомого типа перекосилася ображена морда. У відповідь він тикнув «красную саф‘яновую кніжицу», де було витіснено «Комітєт государствєной безопасності СССР».

«Що вам потрібно? Кажіть швидше, оскільки маю йти на обід, бо після обіду знову прийдуть діти». Проте молодий чекіст не думав поспішати. Він почав улесливо підбирати слова з різними підходами. То зачіпав у розмові теми про спорт, то про політику… Віталія Олександровича, як людини інтелігентної, нудило і від самої розмови, а ще більше нудило від спілкування з кагебістом. На цій першій фазі «знайомства» спілкування невдовзі закінчилося. Проте отвєтстєний сатруднік через деякий час навідався знову.

Він уже зайшов до лабораторії картингу, як до себе додому. І знову після довгої та нудної розмови без зайвої церемонії прямо запропонував співпрацю з КГБ. Він одразу наобіцяв всіляких благ, тільки про це нікому не розповідати. У процесі розмови співробітник КГБ нагадав про колишні поїздки спортсмена у капіталістичні країни, натякнувши, що у такому разі він може бути дуже корисним чекістським органам.

Кагебісти-чекісти своїм обмеженим інтелектом ніяк не могли второпати, що людина, яка не раз зазирала в очі смерті, а, тим паче, глибоко віруючу в бога людину, християнина, не так легко зламати. А практично неможливо.

Зустріч ця закінчилася таким чином: вислухавши пришельця з УКГБ, Віталій Олександрович йому різко заявив: «Даруйте, проте я не юда, щоб продавати когось». Стало зрозумілим, що Віталій Шило на контакт не пішов. У кагебістів план оперативної розробки зірвався, «причастя» у диявола не відбулося.

Можна тільки уявити, як лютувало начальство 5 відділу і відповідних відділень, що курували напрямки по закладам освіти та релігійним громадам.

Далі КГБ обрали іншу тактику – тактику помсти. Вони почали кампанію по звільненню з роботи. Почалися безпідставні перевірки та цькування на роботі, візити інспекторів з Обласного відділу народної освіти. Врешті, все закінчилося звільненням. Окрім того, звільнили з роботи не тільки Шила, але і його дружину. Відтоді родина з трьома дітьми опинилася в складних умовах, без роботи та засобів існування.

На цьому переслідування з боку КГБ продовжувалися шантажем і погрозами на рахунок життя і здоров‘я його дітей. Тому, у такій ситуації, було прийняте рішення емігрувати до Сполучених Штатів Америки.

Розставання з рідною землею було важким, але обставини змушували до такого кроку.

Після здобуття Україною державної незалежності, з‘явилася змога відвідати свій рідний край – Україну – багатьом вимушеним українським емігрантам, що у свій час покинули Батьківщину через політичні чи релігійні переслідування. Віталій Шило неодноразово відвідував Україну. Під час візитів він відвідав рідні місця, зустрівся з великою родиною, прихожан церкви. Були цікаві зустрічі з колишніми своїми одноклубниками – ветеранами мотоспорту. Відвідування Батьківщини в роки незалежності справило на Віталія Олександровича неабияке приємне враження. Не так давно вийшла з під пера В.Шила цікава автобіографічна повість, яка неодноразово перевидавалась з доповненнями. Одна із книг носить промовисту назву «Небезпечне життя».

У лихі часи комуністичного свавілля репресивно-каральна система витіснила Віталія Шила з суспільно-громадського життя в Україні, та вона так і не спромоглася зламати цього мужнього українського спортсмена, ні духовно, ні морально.

Сергій КРИЧИЛЬСЬКИЙ

РЕКЛАМА