Публікація

Батько з сином із Полісся разом пішли боронити Україну

16:00, 01 Жовтня

В День захисників і захисниць України в Інженерно-позиційному полку ЗСУ розповіли історію про батька та сина, які до повномасштабного вторгнення жили в невеличкому містечку на Поліссі. Жили простим, буденним життям. 48 річний Микола П., тато чотирьох дітей, працював на заводі слюсарем. А його 22 річний син якраз повернувся з армії, де проходив строкову службу.

Але коли в лютому 2022 року на Україну рушила моск@льськ@ орда, то вони обоє покинули рідний дім, що на Сарненщині, і стали в ряди ЗСУ.

Чи страшно їм? Не професійним військовим, не бойовикам. Мабуть, страшно. Але їхні хоробрі серця і велике бажання жити у вільній Україні сильніші за ворога.

– Це був початок березня 2022 року. Ми з татом працювали біля дому. Підійшли представники військкомату і вручили мені повістку, – розповідає Сергій.

– Вручили сину і я свою повістку попросив. Бо ж як, дитина буде воювати, а я ні? Нам є за що воювати. Є кого захищати. Зараз вдома на нас чекає дружина і ще троє діточок. Я тут, бо не хочу, щоб вороги вбивали українців і щоб знущались з нашого народу, – додає дуже скромний на вигляд воїн, нинішній електрик-моторист одного із підрозділів полку, старший солдат Микола Іванович.

17 березня 2022 батько з сином вперше стояли в строю інженерно-позиційного полку Командування Сил підтримки Збройних Сил України. Захисникам видали форму ЗСУ і почався новий етап життя. Хоробрі воїни-інженери, можливо самі до кінця цього не розуміючи, почали писати історію новітнього часу. Історію країни, яка не здається.

Протягом усього часу батько з сином їздили на ротації, виконували бойові завдання на передовій. Крайня ротація видалась не простою. В лютому цього року маскувальник Сергій отримав важке поранення. Контузія. Мав операції. Та на щастя уже все добре і воїн далі продовжує боротьбу за свободу Україну. Батько з сином майже постійно разом. Підтримують один одного і допомагають.

– Відчуваємо підтримку і від побратимів. Ми тут всі наче рідні. У всіх одна ціль і одне бажання – перемога у цій клятій війні, – кажуть одноголосно захисники.

Також воїни говорять й про підтримку з дому, куди мріють приїхати живими та здоровими й вже нікуди не повертатись.

– Звісно, що бракує рідних та близьких. Хочеться їх побачити, обійняти. Але розуміємо, що ми тут потрібні. Бодай чимось, але допомагаємо. Робимо, що можемо. Що не вміємо – вчимось. Але робимо. Бо час такий, – говорить військовослужбовець Микола.– Ми сумуємо за рідними. Періодично телефонуємо. Бо найбільше хвилюється мама. Завжди кажу мамусі, що в нас все класно і все чотко. А далі все секретна інформація і більше нічого ми їй сказати не можемо, – сміючись говорить “партизан” Сергій.– Ми, навіть, про поранення сина нічого не казали. Дружина дізналась про це від чужих людей.
Цього дня ми були разом на завданні. Копали окоп. Почались обстріли. Гради. Далі, як в тумані… Але вдома мають знати, що все добре. І без цього є причини для хвилювання, – каже старший солдат Микола Іванович.

Також починаємо говорити про світле й прекрасне почуття – про кохання. Молодший воїн посміхається і розповідає, що в перший день перебування у полку він поглядом зустрівся із красивою дівчиною.

– Поки відбувались деякі формальності, нам дозволили неподалік піти на каву. Так сталось, що тоді я вперше побачив Наталю і закохався. З того часу ми почали спілкуватися. Тому і до нині моє серце зайняте. Після перемоги мрію про створення сім’ї, – посміхаючись каже Сергій.

– А чому після війни? Та я Наталю вже дочкою називаю. Війна коханню не завада, – додає батько, а Сергій, поправляючи каску і бронежилет, сором’язливо червоніє.

На бронежилеті у Сергія видніється червоно-чорна стрічка. Захисник знайшов її на передовій і взяв собі, як оберіг.

– В одному домі, де доводилось ночувати, побачив ці стрічки. А це ж повстанські кольори! Я взяв їх собі, щоб з ними здобути перемогу, – каже юний захисник.

Щирість, доброта, простота та людяність обох військовослужбовців підкорює. Вони щиро люблять Україну. Не за щось, а просто так. Бо це їх Батьківщина та скарб. Мабуть, саме таким воїнам-захисникам судилося сьогодні перемогти у цій боротьбі, поставити столітнього ворога на місце і ще раз нагадати усім, що козацькому роду нема переводу. І Україна – це країна вільних людей.

– Нині хто як може і чим може допомагає рідній державі: одні з автоматами в окопах, інші копають ті окопи… Треба всім об’єднатися і працювати на перемогу, якщо ми хочемо Україну. Розумієте? – ніби запитує у всіх Микола Іванович.

Та довкола в нашому полку однодумці. Вони точно розуміють і роблять все можливе, щоб над нами завжди майорів блакитно-жовтий стяг вільної України.

Нещодавно Сергій П. отримав нагороду від Міністерства оборони України – медаль “За поранення”, а також медаль “За оборону України”.

Не здамося! Переможемо!
Слава Україні! Слава ЗСУ!
Слава воїнам-інженерам!
Зі святом Вас, захисники і захисниці України!, написала Служба зв’язків з громадськістю  Інженерно-позиційного полку.

РЕКЛАМА