Публікація
Фермер з Рівненщини розповів, як нині зі зброєю захищає Україну
14:40, 01 Вересня
На сторінці Інженерно-позиційного полку ЗСУ розповіли про захисника з Рівненщини, який у мирному житті був аграрієм, волонтером, громадським активістом, а нині зі зброєю в руках захищає рідну Україну.
36-річний Сергій Миколайович народився в Бокіймі, що на Дубенщині (колишній Млинівський район).
Разом із дружиною виховують двох донечок. До повномасштабної війни Сергій працював фермером, в підпорядкуванні якого було 70 гектарів землі. Також він волонтерив. Після 24 лютого 2022 року, разом з однодумцями, спорудив пропускний пункт на в’їзді в рідне село і стояв на сторожі громади, але не довго, бо в березні цього ж року добровольцем пішов захищати усю Україну.
Дитинство та школа минали у рідному селі, котре Сергій дуже любить. Після 11 класів школи юнак продовжив навчання в тодішньому Луцькому ПТУ №10, котре закінчив з червоним дипломом, за спеціальністю – «Слюсар з ремонту автомобілів».
«Далі я навчався на заочному відділені у Луцькому політехнічному університеті, яке перервала служба в армії. Був зв’язківцем.
Згодом одружився. 5 років разом із коханою мешкали в Рівному.
Працював торговим представником, заступником директора. Все було добре, проте із дружиною-рівнянкою вирішили, що переїдемо в моє рідне село. Тут я зайнявся землеробством. Став фермером.
Знаєте, ми мріяли із сім’єю про свій дім і таки побували його. Навіть за три дні до широкомасштабного вторгнення ми переїхали у власну домівку і були дуже щасливі», – розповідає Сергій.
Коли у лютому по всій країні лунали сповіщення, що ворог запускає ракети по всіх наших регіонах і хоче захопити Україну, то для Сергія це не стало несподіванкою.
«Ми навіть частково підготувались до цього. Незадовго я став активніше слідкувати за новинами й за ситуацією в країні. Все говорило про наступ. Можливо не так прямо, але натяки про це я побачив.
Вже після 24-го лютого відправив жінку з дітьми до сестри, котра була в Іспанії. Мені так було психологічно легше, бо знав, що вони у безпеці. А сам тим часом поїхав до військкомату. Там було дуже багато добровольців, що мене й не одразу хотіли мобілізовувати. Тому я разом із друзями-однодумцями організували в громаді блокпости. Ми усе узгодили із місцевою владою і стояли на сторожі, щоб в разі чого стримувати ворога та не впускати в село. Нас, хлопців, котрі мали дозволи, озброїли у військкоматі. Тож так ми готовились зустрічати орків-окупантів.
Хлопці стояли на пропускному пункті, а я час від часу їздив перевозити із Харківщини та Київщини вимушених переселенців. Робив що міг. В додаток почав ще волонтерити. В нас в селі є ставки, де я директор, то ж на зборах ми з хлопцями вирішили, що будемо виловлювати рибу. Ми щодня по дві-три свині й півтони риби переробляли на тушкованки й передавали їх на армію.
Всім селом робили, що було в наших силах, аби тільки зупинити ту навалу, яка лізла і лізе на нашу країну», – ховаючи погляд, скромно говорить патріот.
Також чоловік розповідає: «Паралельно з чергуваннями на пропускному пункті ми збирали ще продукти. Пам’ятаю, як вантажили на армію 10 тонн. Це в нас в селі є кілька таких громадських активістів і я разом з ними. Ми так все організовували і потім спільно працювали. Й логічно, що далі все вело до того, що сам одягну форму ЗСУ.
Бо коли я їздив по вимушених переселенців, то бачив, як окупанти нищили міста і села. Люди втратили своє нажите майно, а багато хто й саме життя. Тому я не хотів, щоб подібне сталося на моїй Батьківщині. Тож треба було діяти. І в середині березня мене таки мобілізували. Все відбувалось дуже швидко.
Мабуть, через те, що тракторист і мав багато категорій, то в військкоматі вирішили, що більше користі я принесу, коли буду в інженерних військах. Тим паче, що знаюсь на великих машинах та різних техніках. Ну і минуле зв’язківця теж було не зайве», – говорить нинішній начальник радіостанції відділення зв’язку одного із підрозділів інженерно-позиційного полку Командування Сил підтримки Збройних Сил України.
Після того, як Сергій став у стрій ЗСУ і більш-менш воєнна ситуація роз’яснилась, то дружина із доньками не витримали розлуки. Через місяць-два повернулись додому. На плечі Сергія додалось відповідальності та ще більше мотивації звільняти країну від окупантів.
Позаду у військового дві ротації на Запорізькому напрямку. Йому наразі не легко говорити про війну. Про неї й не просто мовчати. Адже війна несе розруху, біль та втрати.
«Насправді мені важко говорити про війну. Може дивно звучить, але війна – це є війна… Вона дає втрати. В мене ще з так званого АТО був працівник-колега. Він мобілізувався. Я теж мав іти у військо, але не взяли через стан здоров’я, бо отруївся на полі хімією… І з цього часу в мене багато друзів загинуло. Сусіда, якому було 30 років, привезли із фронту. А в нього двоє дітей…
В нас, в Бокіймі, чудові та свідомі люди. І щоб ви розуміли – на моїй вулиці залишилось лише два чоловіки, котрі не воюють. На вулиці одні жінки та майже всі вони дружини чи матері військовослужбовців.
В нас направду потужна громада. Хлопці служать по різних військових частинах і підрозділах України. Лише в нас, у полку, є понад десять бокіймівців. Не приховаю, є й ті, хто закордоном. Але їх мало», – додає солдат.
Також військовий каже, що війна дала йому додаткову відповідальність і нову сім’ю, якою він називає своїх побратимів.
«Це чудові люди! Усі такі різні, але в нас є багато спільного, а саме – любов до України та бажання звільнити її від ворогів. Звісно, що в кожній сім’ї є й свої проблеми, незгоди, але це дрібниці. Я звик, що зі мною працювало багато людей і я ніс за них відповідальність. Тепер на виїздах теж відповідальності не менше і переживання за побратимів збільшуються. Особливо, коли обстріли», – каже військовий.
Нещодавно воїн повернувся із відпустки, яку мав після ротації. Провів її із рідними.
«Про війну вдома не говоримо, особливо при дітях. Коли минулого року дружина з донечками поїхали за кордон, то мені було психологічно спокійніше. Це розв’язало мої руки. Дітям – 16 і 13 років і вони все розуміли. Але зараз я радий, що є змога, приїхавши у відпустку, бачити їх вдома.
Ситуація потрохи стабілізувалась, ми більш-менш контролюємо те, що відбувається. Можливо не всі повернуться із закордону. Усюди добре, але вдома – найкраще. Після війни нам треба буде розбудовувати Україну. Знаю, що зараз повертаються й ті, хто багато втратив на війні й навіть дому вже не мають. Але повертаються. Бо тут не лише рідні та близькі, тут живе дитинство і спогади. А закордоном цього немає, якби добре там не було», – говорить захисник.
На останок розмови Сергій каже, що мріє про скоре закінчення війни. Хоче, щоб все стало на своє місце: уявляє мирні й щасливі будні та свята у колі сім’ї та рідних; має велике бажання далі працювати на землі, бо це приносить йому задоволення; й у вільний час хоче ходити з друзями на рибалку та охоту. Нічого нового. Все те, що мав, допоки російські раби не прийшли вільних українців «асвабаждать».
