Публікація
Таємний процес у Рівненському парку. Рік 1939. Як це було?
10:09, 05 Червня
Наближалось останнє мирне передвоєнне літо 1939 року. У кінці травня місто Рівне жило звичайним розміреним ритмом. Польська місцева влада вела приготування до традиційних 10-х ювілейних Волинських торгів, що зазвичай проводилися в модерних павільйонах міського парку Любомирських. Тут, у парку, місцева філія Ліги Протиповітряної і Протихімічної Оборони готувалась до відкриття нещодавно збудованої парашутної вежі.
А майже поруч, за якихось 200-300 метрів, у так званому «палацику на гірці», де розміщувався Окружний суд, таємно готувалася імпреза зовсім іншого характеру…
Здійснені у 1937-1938 роках на всій Волині силовими органами широкомасштабні спецоперації з арештами багатьох членів ОУН, підготували базу для проведення великого судового процесу над учасниками ОУН, що входили до організаційної мережі на ПЗУЗ (Північно-Західних Українських землях).
Цей судовий процес, що відбувався протягом 22-26 травня, мав широкий політичний резонанс і увійшов в історію Українського визвольного руху як процес проти крайового провідника ОУН на ПЗУЗ Миколи Коса та ще 21-го члена ОУН, або більше відомий як «процес Коса», чи процес «22-х».
Слід зауважити, що суд проходив напівтаємно, без зайвого розголосу. На нього були допущені лише адвокати і тільки визначені самим судом поодинокі родичі підсудних.
Перше судове засідання розпочалося у понеділок 22 травня. О 8-й годині ранку 22 арештанти на двох броньованих автофургонах були доставлені з в‘язниці, що знаходилась на вулиці Дворецькій, до будинку Окружного суду, щільно оточеному кінною та пішою поліцейською вартою.
Під головуванням Й. Сіповича, суддів Г. Жебровського (доповідача), З. Світальського та секретаря М. Рапшинського о 9-й годині ранку розпочалося судове засідання.
Перед польським судом постали обвинувачені Микола Кос, Михайло Коржан, Василь Ривак, Ярослав Старух, Микола Скопюк, Яків Бусел, Микола Мостович, Олександр Бусел, Степан Пшеничний, Ігор Шуйський, Ростислав Волошин-Березюк, Володимир Робітницький, Дмитро Епік, Ольга Андрущенко, Антон Кабайда, Тарас Степура, Леонід Мостович, Петро Тишковець, Олександр Клочок, Федот Смалійчук, Йоган Хлопецький, Онися Селепина.
Усіх підсудних обвинувачували в тому, що вони належали до Організації Українських Націоналістів і, увійшовши в організаційний контакт між собою, готували відірвання від Польської держави Південно-Східних земель (читай Західної України – авт.), саме так тоді іменувала Західноукраїнські землі польська влада.
Суд з самого початку обрав заздалегідь складену таємними спецслужбами обвинувальну тактику, спрямовану на доведення особливих звинувачень керівним членам організації. Це, насамперед, члени проводу Крайової Екзекутиви – Микола Кос, Михайло Коржан, Василь Ривак, Ярослав Старух, Яків та Ярослав Бусли, провідник ОУН у Костопільському повіті Володимир Робітницький, провідник Дубенського повіту Степан Пшеничний.
Свідки того процесу згодом оповідали, що не дивлячись на шалений тиск з боку обвинувачення, арештовані на процесі тримались мужньо і достойно.
Так, наприклад, заступник крайового провідника на Північно-Західних українських землях Ярослав Старух на першому судовому засіданні на питання прокурора відповів: «З молодих років найбільшою ідеєю для мене була служба для українського народу. Я вирішив усі свої сили направити для добра єдиної української держави. До ОУН я вступив у 1929 році, а більше нічого не скажу, бо це буде суперечити моїм поглядам. Про свої функції в ОУН відмовляюсь давати показання».
У ході засідання, як видно з матеріалів судової справи, обвинувачення інкримінувало Старухові те, що саме він призначив Степана Пшеничного на Дубенський повіт провідником ОУН.
Щодо інших обвинувачуваних, то, наприклад, за показами і матеріалами поліції брати Бусли, студенти Львівського університету, у Львові зайнялися «націоналістичною діяльністю», як серед студентських кіл, так і в Товаристві імені Петра Могили. Це вони, брати Бусли, на зібранні «Звена» Волинського студентського об‘єднання «виголошували реферати націоналістичного змісту, написані ними з використанням відомої праці члена проводу і співзасновника ОУН Миколи Сціборського «Націократія».
Сама підготовка і проведення цього судового процесу свідчила, що польські спецслужби не володіли всією картиною про організаційну мережу і побудову добре законспірованої сітки ОУН.
Проте, польським органам безпеки попередньо, все ж таки, дещо вдалося. Використали для цього в своїй оперативній роботі старий, як світ, метод – агентурну розробку.
Агентурно-оперативній роботі польські органи безпеки приділяли чи не найбільше уваги та зусиль. Коли в справах набиралося достатньо доказової бази, поліція проводила, так звані, «ліквідаційні» операції і негайно заарештовувала підозрілих. Такі акції поліція масово проводила, починаючи з 1930 року, по всій Волині і це системно відбувалося у Рівненському, Кременецькому, Луцькому, Ковельському, Володимирському, Здолбунівському та Костопільському повітах.
Після відомого замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького у червні 1934 року в Варшаві, цей процес на Волині, особливо в другій половині 1930-х років, проти організації ОУН набрав більш організованого і масового характеру.
Так, у 1936-1939 роках було проведено на Волинських землях чотири великих «Ліквідацї», у ході яких було затримано 754 члени ОУН. Тим не менше, досягти стратегічних цілей польським спецслужбам так і не вдалося.
Прокурор Рівненського окружного суду В. Струменьцький з розпачем у своєму звіті відзначав: «Немає і не може бути масової ліквідації, яка охопила б усіх підозрюваних…»
Річ у тім, що ретельні методи конспірації підпілля унеможливлювали накопичити органам польської безпеки повновичерпну доказову базу підозрюваних.
Найбільш вдалим підсумком довготривалої агентурно-оперативної і слідчої роботи був відомий Луцький процес «42-х», який відбувся з 17 по 30 серпня 1937 року в Луцьку.
Ці спецоперації, що завершувалися судовими процесами, дозволили силовим органам дещо «прикрутити гайки» організаційній мережі ОУН. Адже, організація втратила на деякий час багатьох ідейних і талановитих організаторів підпілля. Тим не менше, розвиток ОУН і ріст членства так і не вдалося припинити.
Виходячи з такої ситуації, польська влада вирішила провести чергову широкомасштабну операцію проти ОУН. Вона мала на цей раз охопити все Волинське воєводство.
Проте справа ця виявилася непростою. У справі оперативно-агентурної діяльності проти ОУН, органам безпеки на початку 1937 року забракло агентури. Так, у березні 1937 року суспільно-політичний відділ мав інформацію лише про 318 членів ОУН. Окрім того, коли під підозру ОУН попали і були дискредитовані агенти, перевербовані польськими спецслужбами Т. Кравчук «Штейра», К. Крупський «Дуб», В. Савич «Єзерський», поліція мала значні проблеми в здобутті нової надійної агентури.
Але раптом, 15 травня 1937 року польським спецслужбам знову пощастило. На залізничній станції у Сарнах був відстежений, затриманий та доправлений до розвідвідділу Корпусу охорони прикордоння член ОУН С. Чарнецький. Після важких допитів 5 червня 1937 року С. Чарнецький не витримав тортур і дав свідчення по справі діяльності мережі ОУН в Деражненській гміні Костопільського повіту і Клеванській гміні Рівненського повіту. Це був новий успіх поліції, котрий мав, як по ланцюжку, потягнути всю організаційну мережу Крайового проводу ОУН, що продовжував діяти в підпіллі на Волині.
У зв‘язку з таким успіхом були арештовані 21 червня Василь Шабаровський, Йосип Потапчук, Дмитро Єпік – Деражненська гміна Костопільського повіту, 22 червня була схоплена Онисія Селепина, а 23 червня Володимир Робітницький та Олександр Бусел.
На початку липня 1937 року працівники відділу безпеки поліції Волинського Воєводського Управління звернулися до прокуратури з проханням про надання санкції на подальшу, більш масштабну розробку проводу Крайової Екзекутиви ОУН. Так, за розпорядженням МВС від 6 липня, з 5 по 12 серпня 1937 року органами безпеки було заарештовано 120 осіб. Серед арештованих були: референт пропаганди С. Пшеничний, референт юнацтва І. Шубський, ідеологічний референт Р. Волошин, організаційний реферант Я. Бусел, обласні провідники М. Скоп‘юк, М. Мостович. 10 серпня 1937 року у селі Вигода Долинського повіту був арештований крайовий провідник ОУН на ПЗУЗ Микола Кос. І лише 9 жовтня 1937 року у Моршині був схоплений заступник Крайового провідника і політреферент Крайової Екзекутиви (КЕ) ОУН на ПЗУЗ (Північно-Західні українські землі) Ярослав Старух. Спочатку його вивезли до Холмської в‘язниці, а через декілька місяців його перевели до Дубнівської в‘язниці.
До жовтня 1937 року із 120 арештованих у в‘язницях залишилося лише 30 чоловік, це були провідники, члени Крайової Екзекутиви. До них пізніше доєднали референта пропаганди КЕ ОУН та ЗУЗ (Західно-Українські землі) Миколу Коржана та ідеологічного референта КЕ ОУН на ЗУЗ В. Рибака.
Отже, на листопад 1937 року під слідством перебували 30 арештованих націоналістів з Волині та 4 з Галичини.
Слід зазначити, що в процесі слідства над підсудними членами Крайової Екзекутиви ОУН на Північних Західно-Українських землях у доказовій базі були широко використані покази свідків, які були перевербовані, чи такі, що пішли на співпрацю зі слідством: Л. Бондарчука, Й. Гутника, К. Крупського, М. Решетницького, Л. Гуза там О. Багнюка, колишнього районного провідника ОУН з Берестечка, який був найефективнішим провокатором, що допомагав поліції.
26 травня 1939 року в Рівненському окружному суді відбулося останнє судове засідання, де і було оголошено вирок суду.
Не дивлячись, що учасників процесу (не усіх) захищав досить відомий львівський адвокат Володимир Старосольський, суд у повній мірі задовільнив сторону обвинувачення. Він продемонстрував рішучість і максималізм, і це не вперше, коли справа стосувалася ОУН.
За вироком Ярослав Старух отримав 13 років ув‘язнення, Василь Ривак, Яків Бусел, Михайло Коржан, Степан Пшеничний та Ігор Шубський по 12 років ув‘язнення, Микола Кос, Володимир Робітницький та Микола Скоп‘юк по 10 років, Микола Мостович – 9 років, Олександр Бусел – 8 років, Дмитро Єпік – 7 років, Анатолій Кабайда – 6 років, Онисія Селепина, Тарас Степура отримали по 3 роки ув‘язнення, Леонід Мостович отримав також 3 роки, але у зв‘язку з амністією його термін було зменшено до півтора року. Петро Тишковець та Федот Смалійчук отримали по 2 роки. Усі засуджені були позбавлені прав на 10 років, а також, суд зобов‘язав їх сплатити від 80 до 600 злотих судових витрат. Ростислав Волошин-Березюк, Іван Хлопецький та Ольга Робітницька були виправдані через недостатню доказову базу.
У процесі судових засідань приналежність ОУН визнали Кос, Ривак, Коржан, проте заперечували свою участь в Крайовій Екзекутиві.
Яків Бусел, Степан Пшеничний та Ігор Шубський визнали свою приналежність до ОУН, але нічого більше не сказали. Усі інші учасники взагалі заперечували свою належність до ОУН.
Рівненський судовий процес над членами ОУН у травні 1939 року вважається останнім широкомасштабним і резонансним процесом передвоєнної Польщі над членами ОУН. Майже рівно через три місяці німецькі авіабомби впадуть на Варшаву.
18-21 вересня сотні політичних в‘язнів і серед них члени ОУН покинуть в‘язничні мури. Згодом підсудні рівненського процесу поповнять лави учасників Українського збройного підпілля вже в нових умовах періоду Другої світової війни, коли Волинь стане епіцентром Українського Руху Опору.
Сергій Кричильський
