Публікація
«Поки не скажуть: “Стрільба закінчена” — працюємо»: історія бійця з позивним «Воєнний»
16:05, 28 Серпня
Фото: 104 бригада тероборони ЗСУ “Горинь”
Для Михайла з позивним «Воєнний» військова служба розпочалася ще у 2015 році. Після кількох років цивільного життя він повернувся до війська у перші дні повномасштабного вторгнення. Відтоді пройшов різні напрямки фронту, працював із мінометом та артилерією, пережив обстріли й поранення. Сьогодні його головна мотивація — виконувати завдання, берегти побратимів і одного дня повернутися додому до своїх доньок.
Історією бійця поділилися на сторінці 104 бригади тероборони ЗСУ “Горинь”.
Позивний «Воєнний» Михайло отримав ще до початку повномасштабної війни. Вперше він одягнув військову форму у 2015 році. Тоді служив у зоні АТО на Луганському напрямку.
Після завершення служби чоловік повернувся до мирного життя. Кілька років працював, займався власними справами, був цивільним. Проте 24 лютого 2022 року звичне життя завершилося.
Вже наступного дня після отримання повістки Михайло вирушив до військової частини.
«Дали повістку, 25-го поїхав, а 26-го вже був у частині», — пригадує військовий.
Відтоді він служить у складі 104-ї окремої бригади «Горинь». За цей час виконував різні завдання: спочатку був номером обслуги 82-мм міномета, потім став командиром відділення, а згодом знову повернувся до роботи з артилерією.
Разом із підрозділом Михайло працював на різних ділянках фронту. Серед них — Дніпропетровщина, Торецький, Запорізький та Донецький напрямки, Очеретине.
За словами військового, артилерійська робота складається не лише з безпосереднього ведення вогню. Потрібно переносити та заряджати важкі боєприпаси, переміщувати гармату, облаштовувати позиції й постійно бути готовим до зміни місця через ворожі удари.
Одного разу фізичне навантаження далося взнаки настільки, що Михайло травмував спину.
«Останній раз я був на позиції — походу, зірвав спину. Не міг ходити, не міг вилізти на другий ярус», — розповідає він.
Не менш небезпечними залишаються й ворожі обстріли. Одну з позицій, де перебували українські військові, противник протягом дня накрив десятками ударів.
«Мабуть, до 60 “Градів” прилетіло. Вийшли, подивилися — навколо бліндажа вирви. Саме головне — всі живі», — згадує Михайло.
Військовий каже, що нинішня війна суттєво відрізняється від тієї, яку він бачив у 2015–2016 роках. Передусім через значно більшу кількість безпілотників, які постійно перебувають у небі.
«Зараз набагато важче, ніж у 2015–2016 роках. Все щось літає, небо постійно грязне, набагато більше різних дронів», — пояснює він.
Попри небезпеку, Михайло продовжує виконувати бойові завдання. Каже, що думки про повернення додому завжди поруч.
Там на нього чекають дві доньки — 13-річна Анастасія та маленька Поліна.
«Просто хочу далі побачити дочку. Одну і другу зустріти — і все буде…», — говорить військовий.
Його історія — про людей, які після років служби поверталися до цивільного життя, але знову стали до лав війська, коли країна опинилася перед повномасштабною агресією.
Для Михайла війна — це передусім відповідальність перед тими, хто поруч. Поки його підрозділ має завдання, він продовжує працювати.
Бо для артилериста команда «стрільба закінчена» означає не кінець війни, а лише завершення чергової роботи.
