Публікація
Від залізниці до артилерії: історія військового «Власа» зі Здовбиці
12:30, 28 Вересня
Тарас зі Здовбиці до повномасштабної війни працював на залізниці. 24 лютого 2022 року прокинувся від вибухів ракет, які вдарили по аеропорту в Рівному. А вже наступного дня йому зателефонували з ТЦК.
Так почалася його служба у війську. Спочатку була піхота, перші бойові виїзди, поранення побратима під час обстрілу. Згодом Тарас долучився до артилерійського підрозділу 104-ї окремої бригади територіальної оборони «Горинь» і став навідником.
Свою історію військовий розповів у відео, оприлюдненому бригадою.
До війни Тарас не мав бойового досвіду. За плечима була строкова служба, тому перебував в оперативному резерві першої черги.
«26 лютого мені подзвонили з ТЦК і сказали: приходьте, ми вас чекаємо», – згадує він.
Перший бойовий досвід Тарас отримав уже на війні. Під час одного з виїздів його хотіли залишити охороняти техніку, але він вирішив іти на передову разом із побратимами.
На позиції «Клен» під час штурму Тарас опинився під мінометним обстрілом. 82-мм міна влучила неподалік. Його побратим отримав важке поранення ніг, самому Тарасу посікло спину.
Попри поранення, він допоміг винести побратима з позиції та вперше надав йому медичну допомогу.
«Я кличу свого побратима, він відзивається. Кажу: вилазь звідти. Він вилазить, каже: не можу ступити на ногу. Він стає і падає. Ми його погрузили мені на плечі, я його спустив до бліндажа», – розповідає військовий.
Згодом у бригаді почали формувати артилерійський підрозділ. Тарас вирішив перейти туди й обрав посаду навідника.
Він пояснює: саме від роботи навідника значною мірою залежить точність пострілу. Водночас у їхньому розрахунку кожен має бути взаємозамінним і вміти виконувати завдання на різних посадах.
За роки служби Тарас працював із різними артилерійськими системами. Каже, що артилерія для нього з часом перестала бути чимось винятковим і стала роботою, яку потрібно виконувати якісно.
«Це просто відчуття дуже такі приємні. Але з часом це все стає рутиною, і ти звикаєш. Це стає просто роботою, яку треба робити. І треба робити її якісно. Тому що від цього залежить життя піхоти», – говорить він.
Саме досвід піхотинця, за словами Тараса, сильно вплинув на його ставлення до роботи артилерії.
Він пам’ятає, як це – сидіти на першій лінії під обстрілами й чекати, коли нарешті запрацює власна артилерія.
«Коли ти тупо сидиш в ямі і чекаєш, прилетить в тебе чи не прилетить, а з твого боку нічого не летить», – згадує військовий.
Тому тепер, коли потрібно прикрити піхоту, він не ставить зайвих запитань.
«Якщо мені кажуть, що треба прикрити нашу піхоту, я не питаю: а чого, а коли, а як. Я питаю: скільки штук готують».
На його думку, через піхоту варто пройти кожному військовому хоча б мінімально, щоб зрозуміти, що відбувається на першій лінії і чого коштує життя людей там.
Тарас говорить і про інший бік артилерійської роботи. Це не лише постріли. Це підготовка позицій, облаштування бліндажів, заготівля колод, завантаження та підвезення боєприпасів. Фізично важкої роботи, каже він, вистачає.
«На мотивації можна довго так протриматись, а на дисципліні можна. На розумінні того, що ти кожен ранок прокидаєшся і робиш те, що мусиш робити. Весь мій секрет», – розповідає військовий.
За роки війни, каже Тарас, він змінився. Став менш терпимим до одних речей, але водночас спокійніше реагує на різкі зміни ситуації.
«Це військо, воно динамічне. Кожен день якісь нові зміни. І як би стресуватися з кожного приводу – наскільки тебе хватить?» – говорить він.
Вдома на Тараса чекають дружина та батьки.
А його мрія звучить просто: щоб одного дня українці могли нормально жити у своїй країні й більше не озиратися на те, що вирішить чи скаже росія.
«Я мрію, що колись ми зможемо нормально жити в своїй країні і не оглядуватися на те, що там скаже наш дурнуватий сусід», – говорить Тарас.
