Публікація

Туристичні місця Рівненщини: куди поїхати після карантину? Частина 2

11:03, 13 Травня

зображення публікації

Із завершенням карантину, впевнені, що кожен захоче кудись втекти зі свого будинку і мандрувати ген-ген. Саме тому, редакція Горинь.інфо підготувала для вас перелік цікавих туристичних місць Рівненщини. Це друга частина про красиві місця нашого краю. Тож вперед до віртуальних мандрів! 

Першу частину читайте тут: Туристичні місця Рівненщини: куди поїхати після карантину? Частина 1

Вузькоколійка

Вузькоколійка Антонівка-Зарічне — місцеві мешканці називають її «поїздок», «вузька», «поліський трамвай» або ж «кукушка». Свою назву вузькоколійка отримала за те, що була вужчою за тодішні європейські аналоги.

Вважається найдовшою вузькоколійною залізницею в Європі. За свої 115 років існування вона стала унікальним об’єктом. Починає свій шлях з пристанційного містечка Антонівка на Поліссі й простягається на 106 км аж до станції Зарічне. До того ж залізниця пролягає дуже гарною місцевістю – через ліси та піщані дюни, порослі соснами. Чотирьохвагонний потяг з тепловозом є раритетним свідченням минулих років. А охайний шлях, на якому лежать рельси „музейного” року випуску, та рідкісна техніка, що і досі використовується в обслуговуванні вузькоколійної залізниці, створює відчуття нереальності та відкидає подорожуючих на років п’ятдесят у минуле. У ті часи, коли залізниця набула свого сучасного вигляду.

Спочатку залізницю використовували для перевезення деревини, пізніше — торфу. Під час Першої світової війни вузькоколійка стала важливим стратегічним військовим об’єктом: за неї тривали запеклі бої, адже вона була чи не єдиним швидким засобом перевезення солдат та техніки через непрохідну болотисту місцевість.

У часи Другої світової війни залізницю було зруйновано. Через десятки років, у 70–80-х роках 20 ст., вузькоколійка отримала свій сучасний вигляд. Паротяги замінили тепловозами, оновили старі пасажирські вагони. Так було побудовано нове депо й прокладено дорогу, котра з’єднувала два поліські райони — Володимирецький та Зарічнянський.

Потяг іде досить повільно – 30-40 км/год. Це чудова можливість насолодитися усією красою чудового пейзажу, незіпсованого цивілізацією: пісок, сосни, мішаний ліс, заболочені луки, відсутність людей та відчути свіжий подих ранкового вітру.

На перегоні Біле — Млинок є унікальний міст через річку Стир. Це єдиний великий дерев’яний залізничний міст в Україні та найдовший дерев’яний залізничний міст в Європі (довжина 153 м). Він з’єднує два райони — Володимирецький і Зарічненський. Коли Стир навесні розливається, потрапити на протилежний берег можна хіба що через цей залізничний міст. Потяг проїжджатиме саме цим мостом.

Неподалік звідси розташовані славнозвісні озера Українського Полісся. Тож, у подорожуючих буде чудова нагода не лише проїхатися зазначеним маршрутом, а й зупинитися у мальовничих куточках.

Урочище Гурби


Урочище Гурби розташоване в селі Мости, на Здолбунівщині. В історію рідної землі ввійшли вони через відомий бій вояків УПА з енкаведистами 23 – 25 квітня 1944 року.
Тут, в Гурбинських лісах п’ять тисяч вояків УПА три дні вели нерівний бій з 35 тис. енкаведистських московських карателів. Сотні українських вояків загинули тоді смертю героїв, поранені дострілювалися, щоб не попасти до рук кривавих московських катів.  Ворог забрав своїх вбитих, загиблі герої-повстанці спочили в Гурбинському лісі. Їх братські могили з дубовими хрестами зривали мінами московсько-більшовицькі карателі, але пам’ять про повстанські могили жила в навколишніх селах.

З часів незалежної України на братській могилі поставили хрест і освятили місце вічного спочинку героїв битви у Гурбинських лісах. Згодом висунули ідею про заснування біля братської могили повстанців чоловічий монастир, створити національний пантеон бойової слави, як в с. Пляшевій за загиблими героями-козаками, «Повстанські могили».
В 2005 році розпочалося будівництво житлово-адміністративного корпусу Свято-Воскресенського монастиря, церкви-каплички, перепоховання з інших місць Гурбинського лісу до національного пантеону тлінних останків героїв-повстанців, ідентифікувати імена загиблих. Перед могилами повстанців поставлено на високому постаменті-колоні скульптуру Покрови Пресвятої Богородиці, а над могилами покладено мармурові плити з іменами загиблих.

Садиба Ходкевичів, Млинів

Вперше письмово згадали про давньоруське поселення Муравиця (одна із місцевостей теперішнього Млинова) у далекому 1149 році. А з 1566 року містечко потрапило в руки родини Ходкевичів. У 1780 роках, через більш ніж дві сотні років, на берегах невеликої річки Ікви господарі містечка затіяли побудову палацу.
Садиба Ходкевичів – це великий палацовий комплекс. Для будівництва родового гнізда Ходкевичі спеціально запросили Єфраїма Шредера, придворного архітектора польського короля.

Двоповерхова будівля палацу з величним шестиколонним портиком відображалась в водах Ікви. На фронтоні ризаліту виднівся родовий герб власників маєтку. Поруч зберігся старовинний парк, який розбив ірландець Діонісій Макклер. Розкішний маєток гетьмана литовського Григорія Ходкевича був у той час одним з найбільших на Волині і включав у себе великий палац і флігель – господарську частину маєтку, кілька павільйонів, розкиданих по всьому парку площею 15 га. Серед них був «Філософський будиночок» – до нього примикала рукотворна печера, а в самому будинку проводили досліди, «Templum» – музичний літній павільйон з ротондою. Тут зберігалися великі колекції цінних речей і бібліотека. Тільки для рукописів у палаці було 15 шаф. До наших днів будівля не збереглася.

Проте садиба Ходкевичів насамперед відома дивними речами, які тут відбуваються.

Саме містика довго заважала завершити будівництво. Так у 1793 році Людвіка Ходкевич сиділа за столом у власному домі. Раптом всюди самі по собі почали відчинятись та грюкати двері. Тоді у домі знаходилась лише одна власниця. Жінка пройшлася порожніми кімнатами, аж у останній вона побачила привид своєї доньки Розалії. Графиня на деякий час остовпіла, але коли почала кликати слуг, привид розтанув у повітрі. Через деякий час з Парижу, де жила її донька, прийшла звістка, що 26-річну Розалію стратили на гільйотині. Подейкують, що привид з’явився у той самий день та час, коли відбулась страта. Не закінчивши будівництво маєтку, Людвіка Ходкевич тікає до свого помістя у Чорнобилі.

У 1915 році садиба Ходкевичів у Млинові була пошкоджена, адже через місто проходила лінія фронту. З 1977 року у малому палаці знаходиться Млинівський краєзнавчий музей.

Дендропарк, Березне

Розташований він на території Березнівського лісового коледжу. Парк вже понад 40 років і його віднесли до дендрпарків державного значення. Прогулюючись по його оглядовим доріжках, протяжність яких понад 7 км, можна побувати в Карпатах і Америці, Середній Азії та Криму, на Кавказі і Далекому Сході, в Сибірі, Японії та Китаї. У ньому зібрано понад 900 видів деревних рослин з усього світу. Вони розбиті по зонах: Америка, Кавказ, Середня Азія, Далекий Схід, Сибір, Карпати, Крим та ін.

В основу розміщення дерев і чагарників покладене поєднання ботанічно-географічного та систематичного принципів. Наприклад, у березовому гаю зібрано 45 видів і форм берези з різних континентів, у саду жасминів – близько 25 видів і сортів, у сірінгарії – 24 види бузку, на ділянці зібраних екзотів – 40 видів дикорослих троянд, 20 видів глодів та ін. У парку прокладені прогулянкові доріжки, споруджений каскад ставків, обладнані альтанки й оглядові майданчики. Дендропарк — одна з головних зон відпочинку жителів міста Березне.

Озеро Нобель

Найбільше озеро Рівненщини – Нобель. Знаходиться в Зарічненському районі. Цю водойму вважають перлиною Полісся, адже, крім своїх пейзажів, багатства природи, поліського колориту та спокою, це місце славиться піщаними берегами й дуже чистою, м’якою водою. Саме озеро має три відокремлені острови, що вкриті лісами. Переважно на озеро приїжджають відпочити і порибалити, адже недарма воно вважається одним з найбагатших на рибу в басейні р. Дніпро.

Палац Валевських, Гоща


Однією з архітектурних пам`яток Гощі є садиба Валевських. Рід Валевських організував тут велике фермерство. Кількість поголів`я худоби, на ті часи, було колосальним: більше 3 тисяч овець, 4 тисячі коней, і найбільше в окрузі стадо корів швейцарської породи. А у середині XIX ст. було завершилось будівництво шкіряного заводу.

Те що Валевські володіли такими коштами безперечно відобразилося на будинку господарів. Палац поміщиків Валевських, яким з 1840-х років належав маєток в Гощі, побудований в стилі шале – альпійського будиночка з фахверковим фасадом і мансардним поверхом. Сама будівля знаходиться на території найбільшого в області периферійного парку англійської планування площею близько 7 га. На жаль, незважаючи на те, що такий тип садибної споруди на території України зустрічається вкрай рідко, і парк, і саме шале давно занепали і заросли чагарником. Але як і раніше серед паркових насаджень можна зустріти реліктове дерево гінкго, яке іноді називають «динозавровим деревом», а також понад 30 видів рідкісних каштанів і ясенів, які дозволяють уявити, яким чудовим був парк в той час. Стара будівля шале знаходиться в глибині цього парку, і лише небагато чим нагадує про колишню доглянутості і велич.

Зараз тут  знаходиться районна бібліотека, в якій зберігається великий книжковий фонд. А сама будівля чекає реставраційних робіт, які допоможуть відновити її колишню пишність.

Тунель кохання

Стародавнє містечко Клевань стало відомим завдяки природній пам’ятці, яка має назву «Тунель кохання». Це одна з найвідоміших пам’яток в Рівненській області.
Має вигляд арки ідеальної форми завдовжки 4 кілометри, утворена гіллям дерев, що ростуть обабіч залізничної колії.
Вздовж цієї колії неспроста ростуть дерева. Раніше у довколишніх селах розташовувались військові бази, дорогу до яких замаскували деревами. Їх з двох боків постійно підрізали, тому вони почали густо рости вгору. З часом гілки почали так тісно переплітатися, що створили повноцінний тунель. А потяг, що курсує у напрямку місцевого заводу, підтримує правильну форму “живого коридору”. В Україні такий тунель єдиний.

«Тунель кохання» здобув свою романтичну назву точно, що не через таку прозаїчну історію. Романтикам більш до вподоби місцева легенда про сумну історію двох закоханих. Дівчина і хлопець з Клевані полюбили один одного, але їм не судилося бути разом. Ідея прокласти у цих краях залізничну колію до Оржева була тільки у планах. Кажуть, що інженер, який проектував залізницю закохався у дівчину з Клевані. Він запропонував прокласти залізничне полотно з селища Клевань до Оржева, де мешкав сам, прямо через ліс. Замовники й гадки не мали, що таким чином закоханий по вуха інженер проклав короткий шлях до своєї коханої дівчини. Але батьки не дозволяли їм бути разом, і вони, кожен зі свого боку тунелю, відправляли один одному повідомлення азбукою Морзе за допомогою ліхтарів.

У цій місцевості був знятий фільм «Клевань:Тунель Кохання». Його автором став японський режисер Акійоші Імазакі. «Тунель кохання» в Клевані чудово виглядає у будь-яку пору року. Але найкраще його відвідати влітку та восени.

Корецький замок


До наших часів Корецький замок залишив по собі величні руїни з каменю – фрагменти оборонних споруд комплексу.

Тут збереглася надбрамна вежа з червоної цегли, що стала символом міста Корець у Рівненській області, адже на місцевому гербі зображено саме її. Цікаво, що Корець часто називають християнською Меккою, бо саме тут знаходиться чимало прекрасних храмів.

Уперше Корець згадують у 1150 році в Іпатіївському літописі. 1386 року у цьому місті князь Острозький збудував дерев’яну фортецю і підвів до неї воду від річки Корчик.
З ХV ст. замок став власністю роду Корецьких, пізніше був укріплений каменем, поряд з’явилися глибокі рови та підйомний міст. Ще майже через століття комплексом володів рід Чарторийських, за яких замок перетворився на справжній палац. Але, на жаль, у 1832 році він згорів. У 20-ті роки ХХ ст. новий власник, поміщик Бнінський, намагався реставрувати будівлю, але через деякий час ці роботи припинили.

2005 року відбудували віадук, який колись провели від річки до стін замку. Від колишнього замку залишилась незначна частка минулої слави. Сюди варто навідатись, аби побачити ці величні руїни з великою історією. А ще з замкової гори відкривається чудовий вид на Корець.

Коплище, Клесів

Каменаха, Коплище, Голубе озеро – такі назви має одна й та сама місцевість, розташована за 4 км. від Клесова, що оточена зеленими лісами. У 60-х роках тут добували граніт. Кар’єр мав глибину близько З0 м. Після того, як видобуток граніту було припинено, кар’єр затопило смарагдовою водою.


Берег і водойма доглянуті й чисті. На території вистачає контейнерів, більше того вони розраховані на сортування сміття. Тут є альтанки, мангали, гойдалки, майданчик для волейболу – словом усе для повноцінного відпочинку. Щоправда, заїжджаючи сюди транспортним засобом доведеться заплатити 30 грн.
Кажуть, що вода в кар’єрі має велику лікувальну силу – вона лікує захворювання шкіри та навіть покращує настрій. А ще Коплище входить у ТОП-5 найгарніших водойм Рівненщини, де можна бюджетно відпочити.

Новомалинський замок


Біля Острога є одне дуже цікаве місце – Новомалин. Хоч до сюди доволі важко добратися через незручну дорогу, але відвідати це село варто. Бо саме тут можна побачити руїни фортеці 18 століття.

Перша згадка про село була у 1392 році, коли Великий князь Литовський Владислав Ягайло віддав цю місцевість у дар своєму молодшому братові Свидригайлу. Той почав зводити муровані укріплення на рельєфному березі річки Свитенки. Свидригайло дав своїй фортеці ім’я – Глухи. Змінювались епохи, тому фортецю декілька разів перебудовували згідно з вимогами часу. У 1430 році Свидригайло приймає рішення подарувати все село разом із замком своєму васалу Єло-Малинському. Предки Малинського настільки цінували подарунок князя, що володіли замком аж до 20 століття, а корінь їхнього прізвища ліг в основу назви населеного пункту.

Замок мав п’ятикутну форму. У вершині кожного кута височіли п’ятикутні вежі.  У 17 столітті до замку був прибудований розкішний бароковий палац, а вже в 19 столітті Кастильда Малинська, дружина Станіслава Сосновського, дає розпорядження добудувати каплицю в неоготичному стилі із загостреним куполом. Їхній син, Томаш-Оскар Сосновський, був поціновувачем мистецтва. Його скульптурні роботи прикрасили інтер`єр каплиці. Одна з них «Мадонна з немовлям» – представлена сьогодні в експозиції Острозького державного історико-культурного заповідника. Під час його правління замок вважався одним з найкрасивіших магнатських резиденцій на Волині. У палаці були зали, присвячені японській, єгипетській, китайській культурі, була бібліотека з рідкісними та унікальними книгами. Згодом він переїхав до Риму, тож будівля почала помалу руйнуватися.

На жаль, ані Перша, ані Друга світові війни не пошкодували цей дивовижний архітектурний ансамбль. Від колишніх розкішних замків та палаців залишилися руїни веж, рештки фундаменту палацу, неоготична каплиця, правда, вже без свого легендарного даху. Також існує легенда, що між Новомалинським замком, Острозькою фортецею та Межиріцьким монастирем існують потаємні підземні ходи.

Маєток Стецьких (с.Великі Межирічі, Корецького району)

Кажуть, що наприкінці вісімнадцятого сторіччя Ян Казимир Стецький виграв тут землю у карти. Та слід додати, що цю версію заперечують деякі дослідники. Рід Стецьких вважали заможними землевласниками, що володіли багатьма наділами (лише у Рівненському повіті мали 30 населених пунктів), тому у них безперечно були гроші, щоб придбати нерухомість.

Тож як створили палац… Колись на його місці була невелика фортеця. Руїни фортеці розібрали, використавши залишки як будівельний матеріал. Від колишньої фортеці зараз залишилися тільки рови. Звів палац архітектор самого короля. Саме він побудував у Варшаві палац Лазєнок та реставрував Уяздівський замок. Про нього ходила слава як про найкращого королівського архітектора.

Палац – частка маєтку Стецьких, яка найкраще збереглася. Будівля розташована посеред залишків парку та саду (до палацу веде яблунева алея), поруч знаходяться два флігелі. Палац і флігелі з’єднують симетричні дугоподібні галереї. До складу маєтку входило ще чимало споруд (будинки для челяді, стайні, псарні, тощо), які не збереглися. Садово-паркова зона маєтку Стецьких займає близько семи гектарів. Штучний став знаходиться у дещо занедбаному стані , але ще не втратив свого шарму. Закінчилося панування Стецького досить сумно – у 1831 році до містечка увійшла російська царська армія та відібрала у власника і поселення, і резиденцію.
Сьогодні у колишній резиденції Стецького знаходиться НВК «Школа-інтернат» та до приміщення можна зайти і роздивитися зсередини всю його красу.

Костел св.Антонія


Великі Межирічі багаті на архітектурні пам’ятки, адже окрім палацу Стецьких тут знаходиться ще й костел святого Антонія.  З 1650 року Великі Межирічі перейшли у власність магнатів Любомирських, де вони засновують тут в другій половині XVII ст. римо-католицький колегіум ордена піярів.

При колегіумі в 1702 будується величний кам’яний храм святого Антонія. Будівництвом займався люблінський архітектор Войцех Ленартович.Спорудження такого гіганта зайняло не один рік – аж до 1725-го. В 1704 році, під час Північної війни тут хазяйнували шведи, поляки, українські козаки. В 1706-1707 роках в містечку перебували російські війська. 1708 року околиці Великих Межиріч трусили гайдамаки. Неспокійні були часи. Тому й не дивно, що костел будувався майже чверть століття.
Тадеуш Чацький в першій половині ХІХ століття з школи піарів утворив гімназію, яку росіяни закрили в 1832-му. Після ліквідації царською владою монастиря Піарів, костел став дієцезіальним (ред. “Дієцезія” –  аналог єпархії у східних християнських церквах). Після ІІ світової війни радянська влада замкнула святиню, були знищені її стіни та інтер’єр.

Хоча до святині варто придивитися. Це, за висловом краєзнавця Дмитра Малакова, яскравий приклад барочної “єзуїтської архітектури”. Святиня являє собою тринавну базиліку, характерну для волинських сакральних споруд. Фасад костелу -гімн симетрії, з акцентованим парадним входом з різьбленим порталом, з двома вежами-близнючками. Нижній ярус виразно домінує, чим лише підкреслюється це тяжіння споруди вверх.

Вхід в середину закритий і щоб побачити на власні очі, як виглядає зараз інтер’єр – потрібно розшукати людину, що патронує  цей костел. Між іншим, костел простягається ще й під землю, у нього досить непогано зберігся значних розмір підвал та крипти.

Такий вигляд має інтер’єр костелу, якщо фотографувати його через дірку в нижній частині дверей

Зовсім поруч з костелом стоїть скромна одноповерхова будівля з меморіальною таблицею. Зміст таблиці – страшний, як і вся історія України в ХХ столітті. “В цьому будинку в 1938-50 рр. в період існування В.Межиріцького району НКВДистами були закатовані межирічани та жителі навколишніх сіл – патріоти України. Вічна слава загиблим”.

Хрінницьке водосховище

Хрінницьке водосховище користується попитом серед мешканців Рівненщини. Тут є кілька баз відпочинку та оздоровчих комплексів, які можна обрати для того, щоб гарно провести час. Водосховище було створене у 1957 році на річці Стир, яка відноситься до басейну Прип’яті. Це найбільший штучно створений водний об’єкт на Рівненщині. А створили його для того, щоб забезпечити роботу Хрінницької гідроелектростанції, а також для відпочинку та риболовлі, адже тут налічується близько 28 видів риби. Водойма загального користування, та під час весняної нерестової заборони ловити рибу не можна.

Розташоване в межах двох районів Демидівського Рівненської області та Горохівського Волинської області.

Руїни замку Вишневецьких, с.Тайкури

Побудувалась пам’ятка в Тайкурах завдяки наданню 1614 року місту Магдебурзького права, а з ним і обов’язку – замість дерев’яної фортеці побудувати кам’яний замок.

В кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. Юрій Вишневецький, як власник Тайкур, побудував фортецю. У цей час новобудова була захищена високим муром із чотирма сторожовими вежами, глибоким ровом та брамою, яка одночасно слугувала мостом. З одного боку природною перешкодою від нападників була річка Сорока, з іншого – круча заввишки 15 метрів. Так і мешкали там спокійно аж до 1825 року. Саме тоді трапилася масштабна пожежа, після якої власник фортеці Олександр Іллінський продав її місцевим євреям на будівельні матеріали. Остаточної руйнації будова зазнала в період Першої світової війни. Сьогодні від колись потужної твердині залишилися одні стіни, найкраще збереглася південна башта.

Раніше вона була заввишки 30 метрів та виконувала роль дозорної. Також вважають, що з замку вів підземний хід до костелу Святого Лаврентія.

Маєток Малинських, с. Зірне

У середині 19 століття Михайло Малинський – успадкував поліське Березне, але своє помешкання облаштував за декілька кілометрів поруч. А вже у 70-х роках Малинський будує у Зірному власний маєток на честь свого загиблого сина Зурна, іменем якого і назване село. Місце для будівництва обрали не найкраще: заболочена місцевість в урочищі Гало, надмірна вологість.

За переказами, будівельні матеріали завозили до Зірного з-за кордону, а місцеві жителі власноруч копали осушувальні канали, залишки яких й досі можна побачити у селі. Михайло Малинський запросив так звану «Західну експедицію з осушення боліт», на чолі якої стояв відомий геолог І. Жидівський.

Навколо палацу заклали парк. Польський дослідник замків та особняків Роман Афтаназі визначив його “хоч і відносно молодим, але найгарнішим на Волині”. Парк площею 17 гектарів спроектували в англійському стилі, де обов’язковими елементами були озеро або річка, широкі світлі лани та групи листяних дерев. Було посаджено близько сотні різних порід дерев. Вночі карбідні ліхтарики освітлювали доріжки з лавочками. Певні локації засадили грабами, створюючи огорожу. Парк пильнувала неозброєна охорона.

У одній із частин парку встановлена незвичайна водонапірна башта висотою 25м., що нагадує елемент мавританського замку з асиметричними вікнами у стилі модерн. Вежа стоїть і нині, хоча стан її важко назвати задовільним.  Тут також знаходився палац, як стверджують дослідники, із коркового дерева, зведений Михайлом Малинським на честь його коханої, французької княгині Клео де Мерод, яка, проте, не стала його дружиною, у ті часи слава про її красу поширилася далеко за межі тогочасної Франції. Таким чином пан Малинський забажав увічнити пам’ять про своє нерозділене кохання. Краса маєтку вражала: усі його 44 кімнати були прикрашені величезними дзеркалами, кришталевими люстрами, картинами, на підлозі лежав паркет.

Споруда електростанції. Нині один із корпусів Зірненської туберкульозної лікарні

 

Палац пережив війну, однак згорів після її закінчення. В електростанції, кухні та інших будівлях невдовзі заснували санаторно-оздоровчий комплекс для хворих на легеневі недуги. Нині у садибі Малинських працює протитуберкульозний диспансер.

Про часи Малинських нагадують сторічні клени, ялини, сосни, а також кріплення для ліхтарів та будівлі.

 

Підготував Іван ДРОЗД