Публікація

«Розумієш, що він такий один…», – Герой Небесної Сотні Георгій Арутюнян у спогадах родини та друзів

10:45, 20 Лютого

 20 лютого в Україні – пам’ятний день про події, що відбувалися у 2014 році на Майдані незалежності у Києві. Цього дня 2014 року під час Революції гідності на Інститутській вулиці у Києві силові підрозділи режиму Януковича розстрілювали протестувальників. Тоді загинуло близько ста протестувальників, яких називають «Небесною сотнею». Це був завершальний етап революції, внаслідок якого Верховна Рада відсторонила Віктора Януковича від обов’язків президента.

Громадська організація «Права ініціатива» розповідає про рівненських Героїв Небесної Сотні у спогадах родин, друзів і очевидців подій Євромайдану.

На Майдані Георгій Арутюнян мав прізвисько «Кавказ». Рідні та друзі називали його просто – Жора. Він був учасником Революції Гідності практично від самого початку, неодноразово повторювавши: «Хто, як не ми?». До цього він брав участь у Помаранчевій революції. В Україні був членом Всеукраїнського об’єднання «Свобода».

За походженням Георгій – вірменин, але виріс і проживав у Грузії. Народився у 1960 році в Батумі, столиці тодішньої Аджарської АРСР. На постійне проживання у Рівне переїхав у 1981 році.

Майже двадцять років Георгій пропрацював у Рівненському облводоканалі. Минулоріч його колега Микола Корнатівський в інтерв’ю пригадував, як працювалося з майбутнім Героєм України:

• Він був душею компанії, любив анекдоти розповідати. Він завжди міняв мене по зміні. Прийде хвилин за 10-15 до початку роботи, заварить міцного грузинського чаю і обов’язково розкаже якийсь свіжий анекдот. І так на цілий день настрій піднімав собі і нам. А ще він ніколи не відмовляв, якщо когось треба було підмінити.

Микола пригадував, що Георгій ніколи не втрачав самоконтролю та почуття гумору. Любив згадувати про Грузію, хоч і не був там багато років. За роки спільної роботи жодного разу не підвищував голос, навіть у стресових ситуаціях. «Все мине», – часто повторював чоловік.

Сім’янин

«Інший би на його місці підвищив голос, дорікнув»

У Рівному Георгій одружився вдруге. Перший шлюб, як пишуть джерела , був цивільним, від нього у Георгія є дві повнолітні доньки: Регіна та Калапсі. Одружившись вдруге, виховував падчерку Анну. У вересні 2010 народилася його донька Ашхен.

Анна Адамчук теж розповідає про добросердечність Георгія:

• Колись була ситуація: він сідав у машину і взявся за стійку між дверима. Я не побачила, зачинила двері й вдарила його по пальцях. У нього лопнула обручка, але він сам не видав жодного звуку. Я переймалася, питала, чи все гаразд, а він жодного слова не сказав. Мене це зворушило, і вразило, якою може бути сила в людині, аби так спокійно відреагувати. Інший на його місці міг би підвищити голос, дорікнути.

Він заміняв дівчині батька: турбувався про її майбутнє, хотів, аби вона здобула гарну освіту, успішно працевлаштувалася. По закінченні навчання в університеті допомагав із пошуком роботи.

Звичайно, каже, були й притирання, але зараз Анна згадує їх з усмішкою:

• У мене був жорсткий контроль. Коли я ввечері поверталася додому, ато він жартома мені казав: «Якщо кавалери питатимуть, як пройти до бібліотеки, то ти не знаєш».

Георгій розмовляв українською майже без акценту, а ще дуже гарно співав – мав сильний голос.

Кавказ

«А хто, як не ми?»

Коли Анна вийшла заміж і жила окремо від батьків, Георгій часто навідувався в гості. Він мало розповідав про своє минуле, нечасто ділився думками щодо ситуації в країні та навіть те, що їздив на Майдан, на загал не виносив:

• Вся спина у нього була в шрамах. Я розумію, що це були непрості шрами, можливо навіть поранення. Він лише всміхався, нічого не пояснюючи. Не любив просто базікати. Він не кричав і не заявляв про те, що їздить на Майдан. Мені здається, що він би й зараз не бив себе у груди, розповідаючи, що був там.

Коли почалися сутички, казав, що не може сидіти осторонь, адже молодь убивають.

• Пригадую, він був у нас вдома, коли дізнався, що вбили Нігояна. Тоді подзвонив до когось, сказав: «Земляка вбили», – зірвався й поїхав. Не знаю, мабуть це гаряча вірменська кров. Я думаю, що якби він вижив на Майдані, то потім поїхав би на Донбас. Він би не залишався осторонь, – пояснює Анна.
• Кожен, хто приходив у сотню, отримував прізвисько, — ділився згодом спогадами із журналістами сотник Олександр Чорний, — Над тим, як зватимуть Георгія, довго голову не ламали. «Кавказ» прилипло до нього з перших хвилин. Такий же незламний і героїчний. Так і пішло-поїхало: для рідні — Георгій, для побратимів — Кавказ.

За якийсь час Георгій повернувся додому. Зі слів його товариша Андрія Рожкова, який на той момент був сотником УНСО, Георгій отримав вивих руки під час несподіваного нападу тітушок у підземному переході.

Андрій знав Георгія ще зі «Свободи», а на Майдані незалежності вони зустрілись під час першого штурму. Каже, бачилися майже щодня: то на кухні, то за узваром. Георгія він називає людиною, яка ніколи не втрачала самоконтролю.

• По-перше, він узагалі не мав шкідливих звичок. По-друге, не чув від нього жодного лихого слова. У дискусії його важко було вивести з себе. Людей, які мали іншу думку, він не вважав своїми ворогами. Просто вважав, що час усе розставить по місцях. Якщо був неправий, то визнавав це.

Дерев’яний щит

«Він йшов, розуміючи, що хлопців відстрілюють»

Незважаючи на травму руки, Георгій усе одно поїхав назад до Києва. Родина навіть не знала, що він збирався їхати вдруге:

• Наш батько мав їхати на Майдан 18 лютого автобусом із Народного дому, але там щось не склалося, тож йому зателефонував друг Юрій, запропонувавши їхати разом. Він нікому нічого не сказав, так і поїхав. 
• Незадовго до розстрілу, коли все мало розгортатись, я Георгія зустрів. Я побачив, що на ньому пов’язка і ще запитав: «Жора, тобі не йметься?». Він тоді мені відповів: «А хто, як не ми?». Тоді я бачив його востаннє, – каже Андрій Рожков.

Додає, що тоді на Майдані залишились найбільш відчайдушні протестувальники.

Вранці сотня Андрія регулювала карети «швидких», які мали забирати поранених.

• До мене підійшов свободівець Ігор Марчук і запитав: «Ти Жору знав?». Я здивувався, питаю: «Тобто?». Той відповів: «Здається, його вбили». Тільки чомусь сказав, що біля готелю «Козацький». Спершу я не повірив, бо з «Калашникова» можна вбити на відстані 1,5 кілометра, а готель узагалі бозна-де. Ми з Ігорем прийшли до «Козацького» і поцікавились у лікарів, куди перевезли тіла. Нам сказали, що до Михайлівського собору.

Там Андрій і упізнав Георгія. Каже, що тоді помилився і неправильно написав його прізвище – замість «Арутюнян» написав «Арутюнов». Того ж дня Андрій дізнався про ще двох загиблих рівнян – Валерія Опанасюка та Олександра Храпаченка. Тіло Георгія допомогли згодом привезти до Рівного однопартійці.

Анна дізналася про це 20 лютого. Тоді жінка зателефонувала до сусідки, аби та перевірила, чи батько вдома. Виявилось, що ні.

Вже потім стало відомо, що Георгія вбили, коли той прямував до поранених, аби допомогти:

– Він просто йшов з дерев’яним щитом витягати поранених, а в нього почали стріляти. І він йшов, розуміючи, що хлопців відстрілюють.

Куля пройшла через шию та плече.

Прощання

«Народ тоді показав, на що він здатен»

В ніч на з 21 на 22 лютого Георгія переправили до Рівного. Колона з автомобілів розтягнулася більш ніж на п’ять кілометрів. Люди виходили з домівок з запаленими свічками посеред ночі, щоб провести похоронний кортеж. На в’їзді до міста тіло Георгія Арутюняна зустріли понад 400 автомобілів рівненчан, які ескортом провели героя до центральної площі міста. Похований 23 лютого 2014 року на кладовищі «Нове» в Рівному. Прощальна панахида проходила в Рівненському облмуздрамтеатрі, де того ж дня, прощалися з ще двома загиблими з «Небесної сотні» — Валерієм Опанасюком та Олександром Храпаченком.

Анна пригадує, що тоді у неї були і шок, і розпач. Від глибоких роздумів трохи відволікала увага громадськості: журналісти хотіли поспілкуватись, активісти – допомогти. Не може забути й враження від масового піднесення національного духу та свідомості українців, спричинених Революцією Гідності:

– Усі переймались подіями на Майдані ще до того, як почали гинути хлопці. Більшість людей сиділи вдома й переймалися з телеекранів, а інші, – також немаленька частина, – з’їжджалася до Києва. Це був спалах – народ показав, на що він здатен, зарекомендував себе на весь світ.

Але пригадуючи всі буремні події 2013-2014 років, пригадуючи героїзм українців, підтримку суспільства і загальнонаціональне піднесення, Анна ствердно каже, що відчуває гордість за свого Героя:

– Звісно, боляче, бо це твоя родина, втрата члена сім’ї. Але хочеться вірити, що жертви Небесної сотні не були даремними. В пам’яті українців герої житимуть вічно…

Суд

Вже сьомий рік поспіль тривають судові засідання у справах розстріляних на Майдані незалежності Героїв Небесної сотні. Валерій Опанасюк і Георгій Арутюнян – двоє із 48 майданівців, у вбивстві яких обвинувачують п’ятьох ексберкутівців. Втім, у 2020 році їх обміняли на полонених українців з ОРДЛО. Родини вважають несправедливим те, що обмін відбувся до винесення вироку суду. Засідання відбуваються без них, іноді – по кілька разів на день.

Щоб усіх п’ятьох передати на обмін, генпрокурор Руслан Рябошапка розпорядився змінити їм запобіжні заходи на особисте зобов’язання.

Анна Адамчук і Вікторія Опанасюк їздять на суди від початку розгляду. Анна каже, що адвокати провели надскладну роботу, але все залежить від політичної волі владної верхівки. Надалі родини продовжуватимуть домагатися справедливості.

Георгію Арутюняну присвоєно звання «Почесний громадян міста Рівне» (посмертно) та нагороджено відзнакою «За заслуги перед містом» І ступеня (посмертно), Звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка», посмертно — за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності; нагороджено медаллю «За жертовність і любов до України», посмертно; відзначено Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно).

Дарія Борисович