Публікація

“Рівне нагадувало стиснену пружину” – спогади про те, як Тарас Давидюк прийшов у громадський рух

13:15, 09 Листопада

Журналіст та громадський активіст  Ігор Гошовський поділився спогадами про Тараса Давидюка та розповів як жив громадський рух у Рівному на початку нульових.

“Я був близьким з Тарасом Давидюком у період 2002-2006 років. Потім я переїхав жити до Києва і ми стали комунікувати рідше. Можливо, комусь буде цікаво дізнатися про те як він прийшов у громадський рух і яким було громадське середовище в Рівному у той час крізь призму моїх спогадів.

На початку «нульових» місто Рівне нагадувало стиснену пружину. Юнаки і юначки, які росли тут, мали не багато можливостей для динамічного розвитку та яскравого чину. Здійснити дії, що перевершували б елементарну рефлекторність простого існування також було не просто.
Але бажання від цього ставало ще сильнішим. Достатньо було кинути заклик, чи запропонувати ідею для акції і можна було бути певним, що нестачі волонтерів не виникне. Втім, поступово майданчики для свідомої та інтелектуальної молоді стали з’являтися і це дало велетенський поштовх для суспільних змін у подальшому.
Одним з таких майданчиків восени 2001-го року став Волинський ресурсний центр (ВРЦ), про який ходили якісь чутки, ніби його засновники «намахують» західних донорів. На 9-му поверсі готелю «Турист» щотижня проводилися Дебати участь в яких могли брати представники всіх молодіжних організацій міста. Там я познайомився з усіма ключовими героями цього Щоденника. Цікаво, що в іншому крилі готелю в той час «зажигав» найкрутіший диско-бар «Октант». Такий собі штрих для контрасту – великий Водорозділ між моїми однолітками проходив саме тут, як і в готелі «Дельфін» Харукі Муракамі.
Окрім ВРЦ молодь «тусила» в МНК та «Народному Домі» («Молодий Рух» і «Пласт»). МНК в Рівному заснував Тарас Максименко, який зумів знайти кімнатку в палаці культури «Текстильник». Це був «гробік» шириною максимум в два метри і довжиною з шість. Попід стінами стояли «батереї» стільців, а під вікном настільки древній стіл, що цілком міг пам’ятати ту напружену атмосферу міжнаціональних відносин, що панувала на Волині років 50 тому. Зате тут був сейф, а отже – це був повноцінний офіс. У цьому сейфі якось ми тиждень витримували банки з саморобним напалмом.
Звідси здійснювалися вилазки «в Рівне» та Народний Дім, де знаходили собі притулок усі інші патріотично налаштовані організації. Ми були до біса гонорові, але голодні і босі. Наприклад, в офіс самої багатої «молодіжки» Молодого Руху багато хто з нас навідувався хоча б тому, що там наливали безкоштовно чай )))” , – згадує Ігор Гошовський.

“Тарас Давидюк вперше відкрив двері офісу «Молодого Руху» в Народному Домі восени 2002 року. Тоді він був ще школяр. За те, що постійно слухав Rammstein і вивчав у школі німецьку мову, ми стали кликати його «Німець», – розповідає журналіст.

Він також згадує, як у «Молодому Русі» сформувалося певне інтелектуальне крило, що гуртувалося навколо випуску студентської громадсько-політичної газети «Рушійна Сила», яку, також, готував Тарас. Окрім того, Ігор пише про період, коли Тарас очолив Острозький осередок організації та  створення з місцевим осередком МНК (завдяки позиції Володимира Антонюка) єдиного координаційного центру з підготовки революції.

“Після цього абсолютно всі мережеві структури (і «жовта ПОРА», і «чорна ПОРА», і «Чиста Україна», і молодіжна «Наша Україна» і так далі) у нашому регіоні виявилися зав’язаними на нас. Жодна молодіжна громадсько-політична ініціатива національного рівня, жодна кампанія, жодна спроба «зайти» в регіон не могла нас оминути, ми як грибниця під землею були єдині і обплутали нею все.
Велику увагу ми стали приділяти вишколу членства на польових таборах, де Тарас почав відігравати вагому організаційну роль. Його постійна готовність брати участь в плануванні і проведенні акцій, енергійність, азарт та авантюризм заряджала багатьох і мене в тому числі. Я завжди знав на кого можна опертися в найбільш відповідальний момент.” – зазначає Ігор Гошовський.

“….Коли Тарас сказав мені, що вирішив піти на контракт в ЗСУ, я відчув щось недобре. Тоді я написав йому, що загинути за Україну – це добре, але комусь ж її і будувати потрібно. Тарас тоді мені відповів: «Я йду в армію не вмирати, а вбивати». Востаннє ми спілкувалися в квітні цього року, коли нас перекинули під Бахмут”, – написав Ігор.

На фото: вишкільний табір “Молодого Руху” під Берестечком (липень, 2003 р)

РЕКЛАМА