Публікація
Друг, який завжди посміхався
18:00, 18 Грудня
Дякую Богові за Тараса Давидюка. Поліг за волю України у козацьких степах.
З Тарасом я познайомився понад двадцять років тому в Народному Домі у Рівному. Це було в Молодому Русі, де тоді збиралася патріотична молодь міста – переважно студенти. Тарас прийшов до нас старшокласником і я зразу помітив у ньому дві важливі для мене речі – доброту з відкритістю до людей та обізнаність з українським патріотизмом.
Тоді у Молодому Русі провадився вишкіл молоді для боротьби, як ми казали, за українську Україну.
Розуміли, що український народ чекають серйозні випробовування. Як зараз пам’ятаю, коли у той час я виступав з трибуни Рівненської міської з вимогою відмовитися у місті святкувати 23 лютого – день радянської (російської армії), аргументуючи це тим, що без української ідеологічної концепції забезпечення державності ми втратимо Україну, можливо, навіть буде війна з Росією, то більшість депутатів тоді просто реготали і крутили мені пальцем біля скроні.
Ці та інші ідеї та проєкти рішень ради народжувалися в нашому молодорухівському середовищі, також і за участі Тараса Давидюка.
Вишколи провадилися і в місті по офісах, і в лісі на молодорухівських таборах, зокрема, на Козацьких могилах. Вчилися робити вуличні акції, вишколювалися ідеологічно, щоб розуміти хто є хто і які цінності нам дорогі. Навчалися доносити це до інших. Навчалися, як входити в органи студентського і місцевого самоврядування і впливати на суспільно – політичну ситуацію знизу. До речі, завжди мали християнські духовні гутірки, молилися, запрошували священиків, відвідували монастир і храми.
Хоч я був старший за Тараса на 17 років, мав з ним багато спільних поглядів, на які інші друзі, можливо, не звертали великої уваги. А це тема тверезості, тема захисту дітей у лоні мами, несприйняття пропаганди всіляких збочень.
Коли Тарас почав навчатися в Острозькій Академії, вивчаючи історію, політологію та інші гуманітарні дисципліни, він став ще більш потрібним для справи. Згодом він і я стали пластунами. Коли мені не вистачало ще одного дорослого для пластових мандрівок з дітьми (бо треба мінімум два виховника), Тарас мандрував з нами. І не просто мандрував – був душею юнацької спільноти.
Довгий час був зв’язковим 33 – го пластового юнацького куреня ім. Уласа Самчука. Тобто на ньому була праця з координації роботи нас – виховників та юнацтва. І все це не на зарплаті, а для ідеї та чину, для дітей і молоді, щоб була українська Україна.
Заходив до Тараса в редакцію “Волині”, коли він там працював, а я вже ні. Згодом, вже під час війни на Донбасі, він заснував і розвивав свій інформаційний сайт “Горинь” та ще й воюючи.
Тарас був на першому і другому Майданах – і в Рівному, і в Києві. Завжди відгукувався на кожне прохання – щирий і небайдужий.
Переповнений гарними почуттями до людей, любов’ю до них і любов’ю до України.
Всі наші втрати важкі, але для мене це перша втрата близького друга. Згадував його вранці у молитві, як живого, коли він відійшов вже до Бога, щоб бути живим. За це тепер молюся, аби з Господом спочивав. Хай тебе там Христос втішить!
Виховник у Пласті. Це треба було бачити, як діти линули до нього, особливо молодші юнаки – у лісі на таборі, у місті в домівці чи у мандрівці. Де Тарас там і ватага хлопців.
Хороший історик і журналіст.
Пам’ятаю, як у Любліні, коли пластуни вшановували полеглих за Україну на теренах Польщі воїнів УНР, гуляв з Тарасом і говорив про минуле та майбутнєє України і світу. Вражений був його прекрасним знанням світової історії, зворушений його тривогою за майбутнє країни. Друг Тарас на той час вже був 5 років у лавах війська, захищаючи мене і моїх дітей, народ і країну з 2014 року.
Ніколи не відмовляв у публікації моїх статтей на його порталі “Горинь – інфо”. Швидко й оперативно ставив у той же день . Дякую тобі, друже, за суголосність думок.
Ми ще в гостях, а ти пішов додому, до Господа! Пробач, може щось було не так!
Знаю, що все те, що ти тут робив дасть хороший плід.
Тільки паростки треба плекати і захищати.
Дай всім нам Боже сили.
Автор Віталій Поровчук
