Новина
“Життям треба мандрувати з посмішкою. Всі, хто зі мною перетинався – знають про цю мою “натуру” – другий рік без Тараса Давидюка
11:55, 03 Листопада
Сьогодні, 3 листопада 2025 року, минає друга річниця з дня загибелі пластуна, воїна, громадського активіста, журналіста, виховника Тараса Давидюка.
Він був надзвичайним правдолюбом. Чесний, впертий та вірний своїм словам і Батьківщині, яку захищав. 3 листопада 2023 року, поблизу Роботино Тарас прийняв свій останній бій.
Тарас Давидюк – на Вічній Ватрі. Спогади про воїна, пластуна, жуналіста, сина і друга
Його боротьба за Україну розпочалася ще зі шкільних років, з моменту, коли приєнався до «Молодого Руху» і згодом у студенські роки – Пласту. Далі були Помаранчева революція, Революція Гідності, патріотичні акції… 2014 році Тарас Давидюк став на захист своєї країни. Почав служити в славнозвісному добровольчому батальйоні «Гарпун», де було багато пластунів, а також у полку «Миротворець». З першого дня повномаштабної війни – доброволець. На фронті Тарас воював 5 років і 2 місяці до 2022 року та 1 рік і 8 місяців після повномасштабного вторгнення росії. … За сім років війни він пройшов Горлівку, Світлодарську дугу, Кримське й інші гарячі точки. Крайні місяці воював у 14-го окремому полку, разом зі своїми побратимами ще з «Гарпуна».. Встиг побути і розвідником, і кулеметником, і мінометником. А поміж тим редактором патріотичного сайту «Горинь.інфо».
“Життям треба мандрувати з посмішкою. Всі, хто зі мною перетинався – знають про цю мою “натуру” – так він писав на на своїй Фейсбук сторінці 5 жовтня 2023 року. І це була щира правда, бо всі, хто хоча б раз у житті з ним зустрічався абсолютно точно підкреслять його неймовірний оптимізм та тонке почуття гумору. Здавалося, на будь-яку ситуацію Тарас мав свій фірмовий жарт.
А ще він обожнював гори і мандрувати. “Гори – то любоу” – мабуть одна з ключових цитат, яка у багатьох асоціюється з Трасом. Завжди кожну нагоду він використовував, аби зустрітися з ними.
Про війну, нездійснені плани та мрії. Останнє інтерв’ю Тараса Давидюка
За місяць до трагічної дати Тарас Давидюк мав коротку відпуску. За ці кілька днів він встиг відвідати рідних, побачитися із друзями та ухвалити одне із найважливіших рішень – зробити пропозицію коханій.
Усе життя було попереду. І як завжди, наважливішим було – жити у незалежній та вільній Україні.
Він писав: “За що воюю. За самостійну соборну Українську Державу. За свободу української нації. За добро і щастя наших дітей, внуків, правнуків. За нашу мову, культуру та віру. За нашу цивілізацію. Щоб слово «Україна», «українець», «українка», «українське» говорили в сваті з гордістю та повагою. Помститись за загиблих героїв. Щоб наші рідні та близькі могли жити спокійно і розбудовувати Українську Державу”
У ньому було багато життя, багато любові та добра. Він щедро ділився ними зі світом, він наповнював усіх навколо вірою та надією.
Минуло два роки з моменту трагічної хвилини. Однак легше не стає. Кожен з нас по-своєму переживеє горе, кожен по-різному справляється із болем. Однак сьогодні, прийшовши на могилу Тараса, чи просто подумавши про нього, хочеться з добром у серці і теплом згадувати про те, якою світлою він був людиною…
Інна Денисюк
