Новина

Їхав на війну водієм, а став парамедиком. Історія військового медика з Рівненщини

16:25, 21 Червня

зображення новини

Дмитро Громенко живе у Квасилові. Під час війни він їхав на війну водієм, а став санітаром та парамедиком. Журналісти «Чарівне.інфо» до Дня медика  підготували історії  про рівненських  лікарів, медпрацівників і просто цікавих особистостей,  де розказали про їхню роботу в умовах пандемії, на російсько-українській війні та екстремальних умовах

Я їхав рятувати життя. В перші роки війни більше був як волонтер. Далі, чим більше цим займався, тим більше проникався проблемою.

В підсумку, почав шукати варіанти та можливості більш активніше долучатися. І в процесі пошуку натрапив на Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. М.Пирогова. Через знайомих з ними зконтактувався. Вирішив їхати на першу ротацію як водій. Спочатку приїхав в Київ, там мене зустріли. В Полтаві підібрали ще одну людину. Потім з’ясувалося, що це і був наш екіпаж, з яким ми потім і працювали. Автомобіль яким ми їхали також пізніше був переобладнаний на медичний. Та дівчина з Полтави, яка їхала з нами  була фельдшером, а за кермом був якраз водій. Він уже був на війні, знав всі потрібні речі, точки евакуації. І тут виявилось, що потрібних рук для допомоги пораненим не завадило б.  І три дні в мене був мозковий штурм. Дівчинка-фельдшер швидко мене вчила, знайомила з препаратами і всім необхідним. Тобто я був як помічник-санітар.

Приїхали ми на війну і кожного дня почали виїжджати на “0”. Там вчишся ще швидше. За тиждень-два по першій медичній допомозі міг інструктувати. Ось так у виїздах я став санітаром і так пройшла моя перша ротація.

По приїзду додому я взявся за покращення своїх навиків. Зв’язався в Рівному із ГО “Білі берети”. Вони готують парамедиків. Я пройшов хороший курс підготовки і готувався вже другої своєї ротації. Паралельно не забував, що я ще і волонтер. Спілкуючись із друзями та знайомими, вирішили збирати гроші на автомобіль швидкої допомоги. Чимало людей до цього долучилося. Ми швидку знайшли у Польщі. Купили її там, пригнали сюди. Зібрали хорошу волонтерську допомогу по медикаментах і не тільки. За деякий час ми це все добро самі з товаришами завезли в зону АТО.  Відповідно, як і парамедик відпрацював і допомогу розвозив.

На третю ротацію у ПДМШ я потрапив у Мар’янку і потрапив якраз на той автомобіль, який допомагав везти з Польщі. Тут мені випало вже бути водієм-санітаром. Дуже серйозний екіпаж був. Окрім фельдшера, водія, санітара з нами постійно ще був військовий, завдання якого було нас прикривати. Ми працювали, як на передовій так і з місцевим населенням. Це всіх трьох ротацій стосується.

Ось так пройшли мої 2017-2018 роки.

Якщо підсумувати, то головне моє завдання було допомогти максимально стабілізувати пораненого. Це “Золоті 30 хвилин”. Тобто ми часто виїжджали на “0”, забирали і під час дороги докладали зусиль, щоб бійця довезти живим до кваліфікованого медичного закладу. В поранення не лізли. Була цікава історія, але не з моїм екіпажем. Колеги рятували військового, якого поранили під час бою. Його забрали і доставили в лікарню живим. І коли лікарі вже почали розбиратися і розрізати штани то виявилось, що в нього граната з підствольника застрягла в нозі і не розірвалась. Ви можете уявити з чим ми там стикались та працювали.

Історій чи байок розповідати не хочу. Це війна, це страшно і це всім зрозуміло, що там відбувається.

Хоча одну розкажу. По специфіці роботи, ми повинні були бути готові до виїзду 24 години на добу в межах 2-4 хвилинної готовності. І був момент, що тільки сіли їсти і в нас виклик. Їдемо, солдата вкусила чи бджола чи оса за язик і в нього дуже серйозна реакція на це пішла. Військовий мало не задихнувся. Ми встигли врятувати.

Було не просто. Там зовсім інший світ, інший гумор, інше сприйняття всього, що відбувається. Хочу подякувати Богу, що він допоміг мені пройти через це цілим і допоміг рятувати життя.

Історія має цікаве завершення. Після повернення мені запропонували бути парамедиком у дитячому таборі. Перший свій захід я відпрацював на Рівненщині. Далі мене відправили в табори до моря. Я приїхав, а там 200 дітей. То скажу так, на війні було простіше.

Зараз Дмитро Громенко живе у Квасилові займається капеланством.