Новина
“Росіяни дали їм 72 години на зраду” – про артилерійські удари по селищі Побєда у 2014
11:39, 03 Вересня
Сім років тому, 3 вересня 2014 року, ударом російської артилерії із застосуванням реактивних систем залпового вогню БМ-30 «Смерч» зрівняли із землею табір сил української армії поблизу селища Побєда, що на Луганщині.
З довідки Інформаційно-аналітичного центру РНБОУ за 4 вересня станом на 12:00 години: «Тривають обстріли наших позицій та населених пунктів з території РФ. Протягом доби вогонь вівся в напрямку селища Станиця Луганська та м.Луганськ. Росіяни обстріляли пункт пропуску «Красна Талівка» Луганської області. Вогонь вівся з села Прогной Ростовської області РФ. Це вже не перший артобстріл цього пункту пропуску, який на даний момент офіційно не діє.
Також артилерійських ударів по силам АТО з боку РФ завдано у районі сіл Дмитрівка та Побєда Новоайдарського р-ну Луганської області.»
Внаслідок обстрілу загинули 17 воїнів-артилеристів Збройних Сил України. Перед початком обстрілів тут дислокувалася техніка і близько шести тисяч наших військових, які на початку вересня полишили місце це дислокації та колектив органу управління сектору «А». Про це розповідає на сторінці у фейсбук Віталій Іванов.
У 2014 році з-поміж військових журналістів виокремилися окремі офіцери, яких стали згодом називати комунікаційники. Перші з них сформували прес-центр, інші були відряджені прес-офіцерами до секторів. Саме вони стали єдиним офіційним інформаційним містком між командуванням та суспільством.
Одним з таких був майор Віктор Шубец:
«Того року я вперше був скерований до сил і засобів Антитерористичної операції та прибув у розпорядження командувача сектору 31 серпня, а у перші дні вересня росіяни провели нам показові «уроки миру»: 1-го – праворуч від нашого району базування, 2-го ліворуч, а 3-го по центру», – згадує він.
«Росіяни зажадали аби ми покинули табір і, в ультимативній формі, дали на це 72 години, однак ми не відступили. Коли підрозділи забезпечення вийшли у запасний район, ворог завдав удару по командному пункту. Людей було близько двох сотень і всі розуміли, що необхідно якомога швидше покинути район обстрілу, аж тут почалося… Я дуже добре пам’ятаю, як швидко ми дісталися укриття і як непросто було у нього потрапити у повному обмундируванні. Незабутніми на все життя залишаться відчуття від знайомства із «Смерчем» і почуття неймовірності того, що вся автомобільна техніка з колони вціліла після обстрілу: ми просто зібралися, сіли та поїхали. Знаю, що від рук росіян загинули наші артилеристи і вірю в те, що їм нагорі відведено найкращі місця, адже вони боронили від ворога свій дім.»
