Новина
Рівненський ветеран розповів про участь у Іграх воїнів
13:57, 15 Листопада
Відомий рівненський воїн, депутат обласної ради Андрій Усач розповів про свою участь в змаганнях Warrior Games: Team Ukraine. Пропонуємо увазі наших читачів цікаву розповідь про нашого земляка.
Андрій Усач до початку війни був знайомий з армією – після школи встиг відслужити строкову службу. Хотів робити кар’єру військового, але після служби передумав. Тому повернувся в цивільне життя, одружився, народилися доньки.
У 2014 році на війну пішов у перших лавах добровольців. Після повернення з Майдану розумів, що ймовірність війни дуже висока:
“На мою думку, краще було зустрічати ворога біля кордонів, ніж потім я чи мої діти будуть виганяти його з власного будинку. Коли на Майдані були розстріляні наші хлопці та дівчата мене там не було і за це також мучила совість, що не зміг приїхати в Київ.
Наступного дня після повернення додому пішов у військкомат, залишив свої контактні дані і вже за декілька днів подзвонили і запропонували підписати контракт. На вибір було кілька частин, я обрав 80 аеромобільну бригаду, за короткий період пройшов медогляд, зібрав всі документи і довідки. Ну і поїхав.
17 липня 2014 року в Луганському аеропорту отримав поранення: біг – оклигався – гіпс. Без ноги, точніше!
Це був обстріл Градами і так склалася доля, що під уламки потрапив саме я. Так мало бути, видно. При тих складних пораненнях і умовах, практично без медичної підтримки, з великою втратою крові, 4 доби пролежавши з пораненням в оточенні, я вижив. Другий обстріл, в ту ніч, коли мала відбутися евакуація (залетіла знову ракета від граду через дах, але не здетонувала і застрялга десь за метр-півтора від мене), повернув мені віру в життя. До того будь-яку надію я втратив вже, реально оцінював ситуацію і знав, що рано чи пізно ми мусимо померти, бо ніхто нас звідки би не вивозив. Я думав: для чого мучитися? і боротися за життя перестав, лише доживав ті години, хвилини.
Та ракета показала багато – перша думка була, що Бог почув мої молитви, щоб я більше не мучився. Але коли відкрив очі і зрозумів, що я все ще не на тому світі, що я живий, то відбулося конкретне перезавантаження: я знаю, що маю жити! В мене є заради кого і заради чого жити!
Лікування було довгим і воно періодично повторюється, крайня операція була 2 роки. І потрібно ще, але на хірургічний стіл лягати не хочеться: під час перших операцій було байдуже, просто йшов туди, щоб ще раз “відключитися” і отримати задоволення від того знеболюючого з опіатами. Кожна наступна операція ставала все тривожнішою і думки про те, чи не востаннє я бачу своїх близьких, з’являлися частіше. Одна із останніх операцій тривала 14 годин і післяопераційний період дуже важкий, особливо тоді, коли це операції, які стосуються обличчя.
Після поранення було дуже багато думок про майбутнє, перший час досить довго думав про те, щоби все ж таки реалізувати себе на війні, та з часом схилявся до того, що я там буду тягарем, аніж корисною одиницею. Я неспроможний був сам пересуватися і якби потрапив в певну ситуацію, хтось міг піти мені на порятунок і віддати своє життя. Згодом схилився до того, що тут також є достатньо фронтів, на яких треба вести війну навіть без зброї.
Розглядав варіант, щоб спробувати себе, як паралімпієць, навіть була співбесіда. Потім поїхав додому, там справи і ця думка відійшла на другий план.
Коли побачив у соцмережах про відбір на Invictus Games зареєструвався з радістю. Потім побачив види спорту і згадав, що в моєму містечку є секція стрільби із лука, звідки пішли чемпіони Європи навіть.
Ну прийшов. Тренер спочатку подивився на мене без особливого ентузіазму, а за кілька років говорив: “Думав, що походить тиждень-два і перестане мучити себе, мене і лук” . Тоді, дійсно було важко, бо мова йшла навіть про ампутацію лівої руки, лук втримати було непросто. Але було величезне бажання своїм прикладом показати тим, хто немає поранень, але потрапили у яму під назвою “війна”, з якої самі не можуть вибратися, що це можливо. Для мене, наприклад, допомогти морально комусь побачити себе у соціумі, це також крок і розуміння, що недарма я живу на цьому світі. Велике бажання з часом анулює фізичні вади і ти чогось досягаєш.
Коли я не потрапив у національну збірну Ігор Нескорених (2017 рік), тоді ще були на руці відкриті рани, рука не зовсім функціонувала, то я й не дуже розчарувася. А вже наступного року просто знав, що мушу полетіти в Австралію. Коли у 2018 році оголошували склад збірної, я якраз повертався з Одеси після чергової операції. Мені зателефонували і привітали! Це було дуже приємно! Пам’ятаю і досі.
У Сіднеї на змаганнях відчував величезну гордість, але був присутній і страх, щоб виступити гідно. Відповідальність іноді тисне, але абстрагуватися можливо. Тоді було дуже важко з цим справлятися, але з досвідом змагань це минає.
В нас же є учасники, які після змагань далі займаються спортом, стають членами паралімпійської команди, не сидять вдома, не зловживають наркотиками чи алкоголем, а їздять по світу і живуть! Таких людей треба показувати, про них треба розказувати, щоб стали прикладом для інших.
Для мене після змагань спорт став справжнім наркотиком, коли ламає, якщо немає можливості позайматися. Бо хочеться знову і знову займатися і відчувати ті м’язи, той адреналін. Виграти одні змагання – це не показник! Треба йти далі.
Бажання виграти має бути, але воно не має стати першочерговим. Найголовніше – це гідний виступ. Навіть це може бути найгірший результат, але це має бути гідно!”
