Минулого року 10 вересня на черговому пленарному засіданні Верховної Ради України 296 депутатів підтримали запит до Президента України стосовно присвоєння звання Герой України з удостоєнням ордена Держави (посмертно) борцю за незалежність України Василю Червонію.
Новина
Сьогодні минає 13 років, як загинув Василь Червоній
12:32, 04 Липня
Сьогодні, 4 липня, минає 13 років, як загинув один із засновників і керівників Народного руху України за перебудову Василь Червоній.
Борець за незалежність України був народним депутатом Верховної Ради України чотирьох скликань, головою Рівненської ОДА (2005—2006) членом Вищої церковної ради УПЦ КП, старостою Свято-Покровського кафедрального собору м. Рівне. Йому належить велика роль в організації та створенні єпархій Української Православної Церкви Київського патріархату.
Першим на Рівненщині він підняв синьо-жовтий прапор – і символічно, що сталося це на полі Берестецької битви – місці козацької слави. Із ним його однодумці вчилися не боятися співати заборонений Гімн України, вертали із забуття стрілецькі й повстанські пісні як скарбницю українського духу. Він повернув вишиванці її справжній статус національної святині, а не етнографічного атавізму. Він споруджував пам’ятники українським героям-повстанцям, щоб нагадати українцям про їхнє славне минуле і зміцнити їх дух.
Він мріяв про велику європейську державу – Україну, де кожен пишатиметься, що він – українець, де понад усе цінуватимуться християнські чесноти, де моральність і чесність державних мужів стануть запорукою благополуччя й величі країни.
Із такими думками ішов він до людей, коли в кінці 80-х років минулого століття створював перші осередки Товариства української мови імені Тараса Шевченка, щоб відродити в Україні духовність, без якої неможливий економічний поступ.
Рівнянка Світлана Сирота на особистій фейсбук-сторінці опублікувала спогади про політика:
“Не віриться, що вже цілих 13 років минуло…Натхненник, наставник, керівник і друг.
Здавалося, він знав усе про Україну. І любив її безмежно. Так багато справ і спогадів, а ще більше не встигнуто ((
Вперше ми познайомилися наприкінці 80-х у Народному Домі. Я прийшла на збори Товариства шанувальників української мови імені Тараса Шевченка. Ну як прийшла – мене привела вчителька, бо це були ще молодші класи. Той вечір перевернув мій світ. Лекції з історії України в складі срср – справжньої історії, не про вкусний пломбір і ковбасу за 2,20, а про табори, голодомори, колонізацію. Я зняла свій піонерський галстук, яким так пишалася, бо отримала його на рік раніше за однокласників за відмінне навчання.
Вдруге ми зустрілися в обласній адміністрації. Сергій Кричильський запропонував мене на посаду начальниці відділу комунікації, і тоді я вперше переступила поріг ОДА. Мені було 25, я йшла довгими коридорами і думала: що я тут роблю? Чому я?
– Добрий день. Ваші родичі є у Книзі пам’яті і слави Волині? – розпочав розмову Василь.
“Що?” – подумала я. “Що за критерій такий?..”
– Здається, немає. (Як виявилося, були).
Я все зрозуміла пізніше. А ще більше розумію тепер. Ті, хто боровся і гинув за цю державу, їхні нащадки – передусім вони будуть дбати про те, щоб ця держава існувала і ставала сильною.
Йому закидали надмірну любов до символіки, насміхалися з його “Слава Україні!”, поливали брудом за вшанування пам’яті героїв національно-визвольного руху, воювали проти нього через його боротьбу з рускім міром і московською церквою…
А він робив своє. І був правий. А ще – Гурби, Берестечко, рівненський спідвей – усе, де щороку піаряться нові керівники, започаткував або відродив Василь Червоній. Покровський собор – його справжній пам’ятник.
…Пригадую, в північних районах була активна газифікація сіл (вибили фінансування з Києва). В кожному селі, де ми бували, Василь казав (2005-2006 р.р.): “Не викидайте грубки! Користуйтеся газом, але грубки бережіть. КОЛИ буде війна з росією, будемо без газу”.
“Яка війна? Що він вигадує?..” – ці думки мене не залишали. Але відверто і довго ми поговорили про це незадовго до його загибелі.
У нас була традиція – сидіти в його кабінеті в Народному Домі, пити пиво з божественними грінками з кафе “Трек” унизу і розмовляти про усілякі по-справжньому важливі речі. Про те, що на серці. У червні 2009-го Василь сказав мені:
– Не сумнівайся, війна буде. Просто прийми це. Вона розпочнеться з Криму і за Крим. Далі буде схід, а як і чим закінчиться – буде залежати від нас.
– Але як це можливо??? У 21-му столітті, в центрі Європи! Хіба світ може це допустити?
На це Василь лише гірко усміхнувся…
За декілька днів до своєї загибелі він знов гукав мене на пиво, а я не поїхала, мала якусь відмовку, дрібну насправді справу. Якби ж я знала, що “пізніше” вже не настане (((
4 липня Василь Червоній був із сім’єю на своїй останній риболовлі, в улюбленому місці.
Зараз, коли війна дихає мені в потилицю, як ніколи, я особливо гостро почуваю любов до своєї землі у прямому сенсі: я обробляю город, плекаю сад, люблю кожну вирощену рослинку. І згадую ще один епізод – він теж про любов Василя до землі.
Їдемо якось у відрядження, десь на Волинь, здається. Пізня весна чи раннє літо. Обабіч дороги поля. Василь дивіться замріяно у вікно (а це рідкість, бо в основному час у дорозі він проводив за працею)і коментує:
– О, капусточка росте! Яка ж гарна! Дай Боже, щоб гарно вродила.
О, пшеничка! О, картопелька! (І далі в такому ж дусі). Як же гарно! Яка прекрасна наша Україна!
Світла вам пам’ять, пане Василю. Дякуємо, що були. Пробачте, що ми не були гідними…“
