Публікація

Українська правослана родина Хасевичів

13:09, 04 Січня

зображення публікації
На фото: родина Хасевичів, початок ХХ століття. Зліва: мати – Феодосія Олексіївна Хасевич, праворуч: батько – диякон Антоній Іванович Хасевич, стоять: молодший – Ніл Антонович Хасевич, а за спиною у Ніла Хасевича – його старший брат Федір Антонович Хасевич.
У родині диякона Антона Хасевича та матінки Феодосій Хасевич народилося троє видатних синів: двоє стали українськими православними священиками, а третій – молодший – визначним художником-графіком і український героєм – повстанецем.
Про наймолодшого сина – отця Анатолія Хасевича майже нічого невідомо. Достеменно відомому, що він був священником на Волині і його закатували поляки в селі Дерев’яне коло Волинського містечка Клевані.
Отець Федір Антонович Хасевич народився 25 квітня 1899 року у селі Дюксин Костопільського повіту. У 1924 році закінчив Волинську духовну семінарію у Крем’янці. Невдовзі Федір Хасевич одружується із донькою священика Зінаїдою Боруцькою. Рукополагається на диякона, а вже 25 березня 1925 року приймає священичий сан.
У середині 30-х рр. отець Федір трудився у Борках Крем’янецького повіту. За зразкову пастирську працю у квітні 1936 року священика нагороджено камилавкою. У травні і вересні того ж року духовна консисторія розглядала варіанти щодо переміщення отця Федора в Арчишин Дубенського або Золотолин Костопільського повітів. Однак у кінцевому результаті у середині вересня 1937 року священика призначили настоятелем церкви села Гуща Любомльського повіту.
Під час Другого відродження Української Автокефальної Православної Церкви, був кліриком УАПЦ на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорським).
Після Другої світової війни отець Федір Хасевич не виїхав у евакуацію, а служив настоятелем у Вишневі на Любомльщині. У травні 1945 року сталіністи заарештували пастиря. Окрім інших звинувачень, отцю Федору ставили у провину те, що його брат, відомий графік Ніл Хасевич, мистецтвом боровся проти більшовицької влади. Термін ув’язнення відбував у радянських концтаборах Томська, Воркути, на волю вийшов на початку 1956 року. Тяжка неволя підірвала здоров’я пастиря: ще в ув’язненні переніс інсульт, набув хвороб, які перетворили його на інваліда.
Режим не дозволив українському душпастиреві повернутися в Україну. Останні місяці життя отець Федір провів у Прокоп’євську Кемеровської області у Російській Федерації, куди ще у 1947 року совєти примусово вивезли матушку Зінаїду та доньку Агнію.
Упокоївся в Росії 24 квітня 1957 року напередодні свого дня народження.
Ніл Антонович Хасевич не пішов стежиною священичого служіння, натомість став художником, що створив художній образ Української Повстанської Армії і героєм України.
Ніл Хасевич народився 25 листопада (12 листопада за старим стилем) 1905 року в селі Дюксин на Волині, нині Деражненська сільська громада, Рівненський район, Рівненська область (за тодішнім адмінподілом — Рівненський повіт, Волинська губернія, Російська імперія) в родині диякона Антона Івановича Хасевича та його дружини Феодотії Олексіївни.
Ніл також навчався у духовній семінарії і перші уроки малювання отримав в іконописній майстерні.
Окрім хисту до малювання, Хасевич мав ще й добрий голос. І батько мріяв, щоб Ніл став священиком.
Коли Хасевичу було 14 років в його житті сталася трагічна подія: повертаючись із Рівного, на деражнянському залізничному переїзді вони з матір’ю потрапили під потяг — мати загинула, а Ніл, втративши ліву ногу, на все життя зостався калікою. Вміючи різьбити по дереву, Ніл сам виготовив собі протез і наполегливо йшов до мети — одержати освіту.
Після лікування він навчався в майстерні Василя Леня в Рівному. 1925 року склав екстерном іспит і здобув атестат Рівненської гімназії. А з 1925 до 1926 року працював помічником іконописця. Гроші, отримані від французької залізничної компанії як компенсацію за нещасний випадок, використав на навчання у Варшавській академії красних мистецтв. Юнак закінчив графічний факультет, живопису навчався у професорів Мілоша та Мечислава Катарбінських, а графіки — у професора Владислава Скочиляса.
У Варшаві того часу працював невеликий гурток українських митців і студентів академії, які заснували товариство «Спокій», куди входили Н. Хасевич, П. Андрусій, В. Васьківський, С. Дричик, В. Зварич, П. Холодний, В. Гаврилюк та П. Мегик.
У 1930-х роках належав до студентської спілки «Запоріжжя». Захистивши дипломну роботу на тему «Святий Володимир», 1935 року Ніл здобув диплом про вищу художню освіту з правом вчителювання в середніх школах. З початком Другої світової війни він повертається до свого села. Але ще 1931 року його полотно «Прання» було відзначене премією «Ватикан», а наступного року — портрет гетьмана Івана Мазепи — дипломом Варшавської академії.
Поступово він переходить від олійного живопису до графіки і починає займатися гравюрами, а саме — дереворитами (дереворізами). На початку 1930-х років Ніл Хасевич виставляється в художніх салонах Львова, Праги, Берліна, Чикаго, Лос-Анджелеса. У 1937 р. здобуває третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві. За два роки там же виходить з друку художній альбом «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Цього ж року в американському місті Філадельфія побачив світ художній альбом «Екслібрис Ніла Хасевича». Водночас художник співпрацює з українськими часописами «Шлях» та «Волинське слово». Митець невтомно шліфував професійну майстерність. Його портрети князя Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія творів в альманасі «Дереворити» високо оцінені фахівцями. Його порівнюють із Іваном Трушем, Юрієм Нарбутом, Василем Кричевським.
Хасевич був успішним митцем і міг спокійно жити з цього. Ніл Хасевич був активним громадським та політичним діячем, членом Волинського Українського об’єднання (з 1935 року). Був делегатом крайового з’їзду ВУО 1935 року в Луцьку. Був особисто знайомий зі Степаном Бандерою та іншими керівниками українського національного руху. Входив до центрального і крайового проводів ОУН, згодом став членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Але насувалася світова війна, і доля поставила його перед вибором. Одночасно із творчістю він займається громадською і політичною діяльністю: входить до Волинського українського об’єднання, а згодом вступає до ОУН. З квітня 1943 року, коли масово формувалися загони УПА, художник долучився до підпільної роботи. Його було обрано до центрального і крайового проводів ОУН.
З того часу починається кочове життя. Робота в криївках, постійна зміна місця перебування, постійна небезпека. Його знали за псевдонімами Бей-Зот, Левко, Рибалка, 333, Старий, Джміль. Ніл Антонович був талановитим пропагандистом, керував друкарнею повстанців, працював художником і редактором, готуючи ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін», оформляв летючки, листівки, підпільні видання, випустив альбом карикатур. Митець розробляв також проекти прапорів, печаток, бланків для повстанців. Протягом 1943–1944 рр. очолював політико-пропагандистську ланку групи УПА «Північ», якою командував Клим Савур (Дмитро Клячківський). Після смерті свого друга і провідника Хасевич ще впродовж семи років лишався на бойовому посту. Доробок воєнної й повоєнної доби — 150 дереворитів, які видано за океаном в альбомах «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА» (1950–1952 рр.).
У 1941 р. він стає членом Львівської спілки праці українських образотворчих мистецтв та співпрацює з рівненським часописом «Волинь» разом з Уласом Самчуком. В окупованому нацистами Львові у 1942–1943 рр. проходила виставка українських художників, на якій Ніл Хасевич експонував роботу патріотичної тематики «Спіть, хлопці, спіть».
Ніл Хасевич також розробляв дизайн бофонів – знаків «позики на бойові потреби».
У червні 1948-го Українська головна визвольна рада (УГВР) запровадила відзнаки підпільникам, які заслужили їх особистою звитягою. Саме «Зот» створив ескізи Хреста Заслуги і Хреста Бойової Заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». Згодом самого автора було відзначено Срібним хрестом заслуги та медаллю й обрано до УГВР від української інтелігенції. Лише одиниці знали про те, ким він є насправді, чим займається і де перебуває на даний час. Від схрону до схрону його перевозили на велосипеді.
Та в 1951 році зі столиці СРСР надійшов наказ — «пресечь антисоветскую деятельность» Хасевича, бо гравюри з підпілля потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів, а потім були надруковані у згаданому вище збірнику «Графіка в бункерах УПА». Для розшуку митця було створено міжобласну оперативну групу, яку очолив капітан держбезпеки Борис Стекляр. До неї ввійшли також капітани Маркелов та Кудрицький. На слід «Зота» чекісти виходили кілька разів. Одного разу у Львові через громадянина М., який переховував у себе особистий архів Ніла Хасевича (заховав їх у скляну банку і закопав у садку), «органи» спробували виманити підпільника й захопити його, та безуспішно. Згодом в одному із захоплених бункерів знайшли зашифровані документи. Коли їх розшифрували, то прочитали: «Заготували для Вас 5 кілограмів паперу, вишневе дерево» (з якого робилися друкарські кліше для виготовлення листівок та гравюр). Шифровка вказувала і адресу: бункер на хуторі біля с. Сухівці (тоді Ровенський район, Ровенська область, УРСР, СРСР), що за 12 км від містечка Клевань Рівненської області. Хутір оточили.
Криївку було обладнано на селянському дворі. Прихований вхід до підземелля містився у клуні під дровами. Сам бункер, порівняно просторий, мав три приміщення. Тут і відбувся останній бій Хасевича і двох повстанців, які його охороняли, з гебістами.
За іншими даними, Ніл Хасевич застрелився з особистої зброї разом із двома своїми охоронцями — В’ячеславом Антонюком — «Матвієм» та Антоном Мельничуком — «Гнатом», спаливши перед тим усі важливі документи.
За три дні тіла убитих повстанців вивезли в невідомому напрямі.

Совєцька безбожницька влада викосила фактично всіх представників родини Хасевичів: загинув батько – отець Антоній Хасевич, молодший брат – отець Анатолій- закатований поляками, старший – отець Федір помер у радянському концтаборі, Ніл був вбитий у повстанській криївці енкаведиствми. У 1947 році загинула кохана жінка Ніла Хасевича, яка була зв’язковою з підпіллям міста Луцька. Залишилися її портрети, намальовані у квітні 1945 року.

Джерело – публікація Андрія Ковальова на фейсбук-сторінці Історія УАПЦ