Публікація

Українська Національна Армія: герої України і солдати Європи

11:00, 15 Травня

Історію Другої світової війни в Україні насправді знають мало. Все менше чуємо «што» на питання про те, коли вона почалася. І якщо про справжнє місце України та фейковість «дєвятомая» знають, то багато фактів лишаються поза увагою істориків та суспільства. І як тут не згадати про Українську Національну Армію. Більш відомою є перша дивізія УНА, яку більшість знають як дивізію «Галичина». Що ж це за армія, за що і проти кого вона воювала? Спробуємо розібратись більше.

Російська комуністична та пострадянська історіографія витворила тисячі статей, відео та матеріалів фальсифікації та спекуляції. Всі вони були поставлені на службу жорстокому спотворенню реальних подій та обставин. Вони мали створити вигідне враження для комуно-імперської пропаганди, котра послідовно витворювала свої міфи. Правда ж свідомо замовчувалась та фальсифікувалась. Кремлю потрібен був лише міф про «єдиний порив народів СССР» як підстава нових імперських завоювань.

Українці проти СССР. Українське визвольне військо

Від самого початку німецько-московської війни в 1941 році починається стихійне формування різноманітних українських добровольчих підрозділів під проводом Вермахту. Здебільшого, це були батальйони допоміжної охоронної поліції (шуцманншафт), які виконували охоронну службу в тилу. Крім того, при окремих частинах німецької армії створювалися невеличкі українські формування з добровольців – роти чи взводи, які виконували допоміжні функції.

Головними провідниками концепції створення української армії стали колишні офіцери армії УНР та уряд УНР в екзилі на чолі з Андрієм Лівицьким. Всі вони розуміли, що без армії не можна навіть мріяти про відновлення української держави.

Протягом 1941-1942 років тривало обговорення цієї ідеї з німецькими установами. Проте Гітлер недовірливо ставився до ідеї активного залучення «східних добровольців» до збройної боротьби, вважаючи, що вони рано чи пізно повернуть свою зброю проти німців. Не дивлячись на його негативне ставлення, на початок 1943 року різноманітними німецькими інстанціями в Україні було сформовано до півсотні різноманітних підрозділів, укомплектованих українцями – від окремих взводів, до рот, батальйонів і полків. Всього в їх лавах служило біля 40 000 вояків, які займалися охоронною службою і боротьбою з радянськими партизанами.

10 лютого 1943 року офіційно виникло Українське визвольне військо – УВВ. Його створення було не самостійною, відокремленою акцією, а складовою часткою процесу формування загальноєвропейського фронту для боротьби проти більшовизму і широкого залучення «східних добровольців» для цієї боротьби. Так, одночасно з УВВ з’явилася Російська визвольна армія (РОА).

Мова не йшла про творення самостійного війська, а тільки про українські формування в німецьких збройних силах. Проте цим кроком українські добровольці в німецькій армії нарешті отримали офіційний статус. Видавалося, що мрія про українську армію почала здійснюватися. 

В лютому 1943 року до лав УВВ відразу включили усі наявні на той момент українські підрозділи: охоронні батальйони допоміжної поліції, сформовані в різних районах Центральної і Східної України, і українські батальйони та роти, сформовані в рамках Вермахту, що діяли на різних ділянках фронту.

Весною 1943 року розпочалась мобілізаційна кампанія до лав УВВ. Її головним принципом була добровільність, примусово до війська нікого не заганяли. Основний набір проводився на підконтрольної німцями території України, хоча вербунок також проводився і серед українців, які перебували на роботах в Німеччині. Проте в цьому випадку далеко не всі бажаючі могли вступити – відмовляли тим, хто працювали на військових підприємствах.

Майже з кожного району Центральних, Східних і Південних областей України до лав УВВ зголосилися сотні добровольців. Причому найбільша їх кількість виявилася з Харківщини і Донбасу, куди в лютому-березні 1943 року тимчасово повернулася московсько-комуністична влада, яка відразу розгорнула репресії проти місцевого населення, звинувачуючи їх у зраді. Тому не доводиться дивуватися, що після того, як в березні 1943 року німці очистили від більшовиків Харківську область, велика кількість харків’ян пішла до мобілізаційних пунктів УВВ – більше ілюзій з приводу московсько-комуністичного режиму ні в кого не лишалося

Іншим джерелом поповнення УВВ були радянські військовополонені українського походження, які перебували в таборах поза межами України. Ця категорія добровольців відрізнялась від попередньої – мотивом більшості з них було вирватися з табору військовополонених, і покращити своє життя.

Отже, набір добровольців був успішним, що відобразилося в зростанні кількості українських добровольців в УВВ – на середину червня 1943 року їх нараховувалось 75000 осіб.

Німецьке командування прагнуло забезпечити добровольцям військовий вишкіл. І мови не було про те, щоб кидати в бій ненавчених людей, як це нерідко робилося в армії СССР. Проте цей вишкіл здебільшого був слабкий і недовгий – приблизно 2-2,5 місяці. Командна мова на вишколі була німецька, що нерідко заважало ефективному навчанню, оскільки чимало добровольців її не розуміли.

За штатним розкладом батальйон УВВ мав мати 754 вояків, з яких 78 німців і 676 українців. Однак в реальності цих стандартів дотримуватися не вдавалося. В результаті українські батальйони мали різну чисельність, різне озброєння і різне призначення. Здебільшого їх використовувалися як будівельні і допоміжні частини, на охоронній службі в тилу, в забезпеченні постачання. Лише деякі опинялися на передовій лінії фронту, здебільшого це було пов’язано зі швидким просуванням військ СССР територією України восени 1943 року, внаслідок чого українські батальйони несподівано опинялися на лінії вогню.

В листопаді 1943 року був створений штаб УВВ на чолі з полковником П. Крижанівським, представником уряду УНР. В цей же час з’явилася емблема УВВ – синьо-жовтий щиток з тризубом (кольори, як на прапорі, що використовувався УНР), причому навіть німецький персонал в підрозділах УВВ був зобов’язаний її носити.

Проте через недовіру вищого політичного керівництва Рейху до «східних військ» і некомпетентність командування Вермахту в українському питанні, так і не відбулося розгортання УВВ в потужну силу, з урахуванням ідеї і чину, які вкладалися в УВВ українцями. Тому від самого початку і до кінця війни УВВ, як єдина сила, існувала лише на папері. Фактично вона являла собою низку окремих підрозділів при різних німецьких формаціях, без єдиного командування. Наприклад, виведені на Західний фронт українські батальйони були включені до складу діючих там німецьких дивізій і підпорядковувалися їх командирам. Єдиним, що їх об’єднувало, була емблема УВВ, яку носили вояки і пропагандистська активність – за допомогою Вермахту видавалася газета «Український доброволець», в якій всіляко пропагувалася військова звитяга вояків УВВ.

Після початку формування Української національної армії, всі українські підрозділи в Вермахті і військах СС були передані до її лав. Це стосувалося і УВВ, вояки яких нарешті стали солдатами справжнього українського війська. Проте частини УВВ окремо діяли до самого кінця війни, то на тій, то на іншій ділянці фронту. Достатньо сказати, що серед останніх захисників Берліну весною 1945 року, була гарматна батарея вояків УВВ, яка боролася «до останнього набою».

Дивізія «Галичина»

1943 приніс німецьким військам величезну катастрофу: битва під Сталінградом була програна, в оточення потрапила велика кількість бійців. На цьому тлі гостро постало питання формування нових військових частин. Організацію нової дивізії вермахту в окупованій німцями частині Галичини проголошено 28 квітня 1943 року. На той час німецькі війська безперервно і безнадійно відступали.

Від 28 квітня до червня 1943 року до дивізії зголосилося понад 80 тисяч добровольців. Від 11 травня призовні комісії працювали у містах Галичини. Остаточно до дивізії прийняли 27 тисяч добровольців. У неділю 18 липня у Львові відбулося прощання добровольців. Польову Службу Божу відправив єпископ Никита Будка, а прощальне слово виголосив о. д-р Василь Лаба, якого Митрополит Андрей Шептицький призначив духовним опікуном дивізії.

Ось так про організацію дивізії пише в своїх спогадах «Сила доблесті» майбутній командувач Української Національної Армії генерал Павло Шандрук:

Громадсько-політичну відповідальність за створення дивізії взяв на себе Український Центральний Комітет, складений з відомих українських діячів та досвідчених ветеранів Першої світової війни. Частина з них увійшла до Військової Управи, що стала адміністративно-організаційним органом дивізії. Чи може будь-хто мати сумніви у тім, чи члени УЦК і ВУ не знали про плани німецької верхівки щодо майбутнього України на випадок перемоги німців? Певно, що всі вони були докладно ознайомлені з політичними і територіальними посяганнями Гітлера та його ближчого оточення, які він так виразно, без найменшого приховування імперіалістичних тенденцій, проголосив у «Майн Кампф». Але не тільки вважали за доцільну вимушену обставинами свою співпрацю з німцями для формування дивізії, а й, уже в критичнім часі гітлерівського панування в Україні, дали для тої співпраці свій громадський авторитет і своє ім’я.

Немає необхідності довше і ширше пояснювати причини таких дій — ті українські патріоти бачили й навіть на собі відчули майже дворічне панування червоної Москви під час першої окупації москалями в 1939-1941 рр. Реакція з боку населення Галичини на відозви про вступ до дивізії перевищила найоптимістичніші сподівання — замість передбаченого контингенту близько 20.000 зголосилося 80.000 добровольців. Бо ж населення Галичини, якому теж добре дався взнаки німецький окупаційний режим, мало нагоду порівняти його з московським окупаційним режимом і з двох лих вибрало менше — в довірі до свого громадського проводу пішло з одним ворогом проти другого, жахливішого в своїй нелюдській поведінці. Пішло проти москалів навіть, як бачимо з наведених цифр, з ентузіазмом — психологічно зрозуміла реакція реваншу за духовні, матеріальні, фізичні і політичні кривди.

Мені не відомо, чи Військова Управа виражала думку знаних їй вищих українських старшин про доцільність формування в тім часі дивізії, але з її політичних постулатів, поставлених німецькій адміністрації і німецькому командуванню, та з її широко розповсюджених звернень до українського громадянства виразно видно, що ВУ мала на увазі організацією дивізії започаткувати творення української збройної сили для боротьби за українську державність — в перспективі й проти обох окупантів. Слід підкреслити, що з огляду на тодішнє мілітарне становище час для такої акції був цілком виправданий. Хоч Німеччина була побита, але в’язала московські сили, а Москва, ворог України номер один, була знесилена і могла продовжувати війну лише при надзвичайно активній допомозі альянтів. Крім того, вирішальні в тій справі представницькі кола українського громадянства могли сподіватись на те, що альянти, уже принаймні на прикладі з Польщею, належно зорієнтовані в імперіалістичних зазіханнях Москви і приймуть з належною оцінкою зусилля українців. Ішлося не лише про українців, бо позбутися московської тиранії прагнули також інші гноблені народи — поляки, білоруси, прибалти, козаки, кавказці, туркестанці, татари…

Отже, можна погодитися з тим, що час для можливої спільної з іншими народами боротьби за визволення з-під Москви був відповідний. А чи були інші можливості боротьби, як не поруч з німцями? Але, мабуть, оцінка положення не все була всебічною — бо не взято до уваги, що німці, за прикладом свого недавнього союзника москалів, не дотримають своїх зобов’язань і обіцянок. А саме про те, що дивізія буде формацією національного характеру і командування її має бути українським. Німці на той час уже не мали достатньої кількості технічного і матеріального обладу. Крім того, вони не вірили в лояльність чужинецьких легіонів і всього населення взагалі з уваги на партизанський рух проти них (УПА), який вже розпочався. Але чи не були то наслідки їхньої політики в окупованих країнах?

Належить згадати, що в складі німецького війська зброї СС були вже національні формації інших народів, як латвійська і дві естонські дивізії, козацький кінний корпус генерала фон Панвіца, менші туркестанські, кавказькі, татарські відділи, а в 1944 році мусіла співпрацювати з німцями польська Свєнтокшиська бриґада; була також в складі німецького війська і російська бриґада Камінського. Врешті, з кінцем 1944 року почалися заходи для створення двох російських дивізій зброї СС під командуванням генерала А. Власова. Чому українська дивізія спочатку одержала назву «Галичина»? Очевидно, тому, що її сформовано на терені Галичини і основний контингент складали галичани. Але вже незабаром її названо 14 ґренадирська дивізія зброї СС (гал. ч. 1), у листопаді 1944 року назву «(гал. ч. 1)» змінено «(укр. ч. 1)». Причини цього, мабуть, треба шукати в тому, що всі чужинецькі легіони приділено до «зброї СС». Тут слід звернути увагу на те, що ті легіони не були просто дивізіями, чи бригадами СС, але «зброї СС». Щодо дивізії «Галичина», то хоч майже на всі постулати ВУ і взагалі українського представництва німці не реагували, але все ж мусіли піти на деякі концесії в організаційних домаганнях, а саме:

1. Дивізія мала греко-католицьких священиків, яких, як відомо, в німецьких дивізіях бути не могло.
2. Дивізія мала свого представника Військової Управи в особі сот. Д. Палієва, а по його смерти сот. д-ра В. Макарушки.
3. Дивізія мала на лівім рукаві відзнаку «Галицького Лева».
4. Дивізійники-українці в службі і поза нею вживали свою рідну мову, лише командною була німецька.
5. Наставления вояцтва дивізії було цілком виразне, що видно було з тих написів-слоґанів українською мовою на вагонах потягів, якими транспортовано дивізію до місця концентрації для вишколення, або коли її було транспортовано до битви під Бродами — «Слава Україні», «За Україну» і т. д.
6. Дивізія не мала права носити на комірі відзнак «СС», які могли носити лише вояки СС-дивізій.

Увечері 18 липня перші транспорти з добровольцями від’їхали до вишкільних таборів у Брно Чехії і в Гайделяґері біля Дембіци у Польщі. Транспорти за транспортами виїжджали з різних міст Галичини. На вагонах видно написи: «За вільну Україну». 

Під час рекрутського вишколу тільки неділя була днем відпочинку, і тоді вояки брали участь у польовій Службі Божій. Колишніх старшин вислано на перевишкіл до місцевості Лєшани у Чехії. Після вишколу ті старшини повернулися до дивізії, до Гайделяґера.

На початку лютого 1944 року дивізія отримала наказ сформувати бойову групу для боротьби з комуністичними партизанами. Та група, на чолі з командиром гарматного полку полк. Баєрсфордом, разом з іншими німецькими частинами була введена в чотиритижневі бої проти добре озброєних і підготовлених партизанів у районі Чесанова, Любачева, Білограю і Замостя.

Після закінчення чотиримісячного рекрутського вишколу більшість вояків вислано на спеціалізовані вишколи різних видів зброї, а також у підстаршинські школи, розкинені по Німеччині та інших країнах.

Велика частина добровольців пройшла рекрутський вишкіл у порядковій поліції. Їх сформовано у добровольчі полки чч. 4-8, які пройшли вишкіл у різних місцевостях. Два полки в січні й два у червні 1944 року прибули до дивізії.

Із вишколів всі повернулися до збірного табору Нойгаммер біля місцевості Саґан в німецькій Сілезії. 

В середині червня дивізію призначено до 1-ої танкової армії генерала Рауса на схід від Станислава (сучасний Івано-Франківськ), у другій лінії оборони, де мали тривати вишкіл і поступове введення дивізії у бойові дії.

28 червня 1944 року ешелони дивізії виїхали із Нойгаммера в Галичину. В дорозі наспів наказ про нове призначення — оборону фронтового відтинку шириною у 36 км у другій лінії, недалеко Бродів, у складі 13-го армійського корпусу. Доїзд до фронтової полоси і вивантаження транспортів відбувалися вночі, бо вдень залізничні шляхи бомбардували совєтські літаки.

14 липня почався наступ совєтських військ. Червона армія прорвала фронт на крилах корпусу. Командуючий генерал 13-го корпусу кинув у бій дивізію поодинокими полками. Відступ загартованих у боях німецьких частин справляв вкрай пригноблююче враження на молодих дивізійників. Все ж таки 30-му полкові дивізії вдалося відбити наступ і звузити місце прориву, але при тому полк зазнав дуже великих втрат.

Того ж дня увечері 29-й полк, а вранці 31-й полк окремо кинули у протинаступ. Обидва полки зазнали великих втрат. Виявилося, що дивізію кинули на найтяжчий відтинок більшовицького наступу.

Наступні дні були особливо тяжкими для дивізії. Совєтська армія проводила свої атаки переважаючими силами, які спочатку вдавалося відбивати. Ворог підтягнув свої резерви і збільшив активність артилерії, танків і літаків. Розгорнулися оборонні бої. Важкими були бої за села Пеняки, Гуту Пеняцьку, Гуту Верхобузьку, Майдан Пеняцький і Суходоли. Більшовицькі танки швидким темпом пробилися через фронтову лінію і дісталися в запілля корпусу. Біля Олеська вони з’єдналися з частинами совєтської армії, які вже пробилися із заходу від Бузька.

Впродовж десятьох днів шаліли завзяті бої в оточенні біля Бродів.

22 липня 1944 року корпус прорвав південну стінку котла на захід від Золочева. Всім учасникам боїв під Бродами глибоко врилося в пам’ять місце прориву: стрімкі береги Подільської височини на південь від залізничної лінії Бузьк — Золочів, на яких засів добре озброєний і замаскований ворог. У штурмі тих височин загинуло багато українських вояків.

Всі втрати дивізії на полі бою біля Бродів говорять про завзяту боротьбу і про мужність українського вояка. Частинам, які прорвалися з оточення, довелось добиратися до збірного пункту аж біля Мукачева на Закарпатті.

Приблизно сім тисяч українських вояків і старшин пропало під Бродами. З них близько двох тисяч потрапили у совєтський полон, а близько трьох тисяч доповнили лави УПА і згодом продовжували боротьбу з окупантом. Лише три тисячі вояків і старшин дивізії повернулися і стали зародком формування нової дивізії. Новий вишкіл знову відбувався у Нойгаммері.

21 січня 1945 року прийшов наказ про переміщення дивізії у Штирію і Словенію. До нового місця призначення маршрут становив понад 500 кілометрів через гірські масиви. Оскільки залізничних транспортів було обмаль і вони необхідні були для постачання боєприпасів фронтовим частинам, дивізії довелося пішки марширувати зі Словаччини в Югославію. 

Створення Армії

У кінці 1944-го президент УНР Андрій Лівицький висунув кандидатуру генерала Павла Шандрука на голову Українського національного комітету (УНК). Переконуючи його, Лівицький говорив: «Чи можемо ми дозволити, щоб наші сміливі вояки — справжній скарб для української справи — загинули?» 

Сформовано структуру УНК: голова — Павло Шандрук, заступники — професор Володимир Кубійович і доктор Олександр Семененко, помічники — генерал О. Вишинський і майор Ярослав Фартушний, військова рада — генерал Михайло Омелянович-Павленко, штаб — полковник Аркадій Валійський.

Генерал Шандрук узгодив політичні концепції УНК з лідерами обох крил Організації українських націоналістів — Андрієм Мельником і Степаном Бандерою, гетьманом Павлом Скоропадським (який згодом відмовився від участі в комітеті), а також із грузинською, білоруською, козацькою й іншими громадами. Всі еміграційні осередки вирішили не підпорядковуватися російському генералові Андрію Власову.

Лише на початку 1945 року німці прийняли вимоги генерала Павла Шандрука: «Дивізія Ваффен СС «Галичина» має бути під українською командою, а вояків українців з підрозділів німецької армії перевести в Українську національну армію (УНА)», а також про прапор, відзнаки, присягу на вірність Україні, звільнення українців з концтаборів, свободу преси, зборів і відмову німців від українських територій. Держсекретар А. фон Штейенграхт 15 березня 1945 року в МЗС Німеччини зачитав і передав Шандрукові декларацію про визнання УНК як представника українського народу. 

«Райхсміністр Альфред Розенберг

Берлін, 12 березня 1945

До Пана Генерала Павла Шандрука

Берлін-Шарлотенбурґ, Кант-Готель

Щоб у вирішальній фазі війни проти большевизму і для справжнього народного впорядкування Европи всі антибольшевицькі національні сили могли стати до чину, визнаю в імені Німецького Уряду покликаний Вами до життя діючий орган українського національного представництва під назвою Український Національний Комітет.

Стверджую:

1. Що Український Національний Комітет, як єдиний представник українського народу, є визнаний Німецьким Державним Урядом.
2. Національний Комітет має право своє наставленим до майбутнього України заступати та у відозвах і маніфестах проголошувати.

Я заступатиму справу після остаточного вияснення, щоб всіх українців, які перебувають у складі німецьких збройних сил, зібрати разом для створення української армії визволення.

підписав Розенберґ»

Майже одночасно визнано національні комітети інших, вже згадуваних, народів, з якими УНК обмінявся зв’язковими представниками.

З наказу Війська і Флоту УНК підвищено Шандрука до звання генерал-поручника і призначив командувачем УНА. 

ПОСТАНОВА ч. 2 ПРЕЗИДІЇ УНК

Президія УНК у повному складі рішенням з дня 17 березня 1945 р. призначила Генерального Штабу Генерал-Поручника Павла Шандрука Командуючим Українською Національною Армією.

Постій, дня 18 березня 1945

За Президію УНК: Професор д-р В. Кубійович;

д-р О. Семененко; інж. П. Терещенко.

«Декларацію» та «Відозву» УНК до українських громадян надрукували в Берліні. 

ДЕКЛАРАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО

НАЦІОНАЛЬНОГО КОМІТЕТУ

Український Національний Комітет постав з волі Українського Громадянства, що перебуває в Німеччині і союзних з нею країнах.

Створення Українського Національного Комітету є новою сторінкою в житті українського громадянства, що глибоко просякнуте любов’ю до Рідного Краю і хоче бачити його вільним від окупантів.

Тому УНК приступає до створення Української Національної Армії, що має відновити боротьбу за українську державність.

УНА, в українській уніформи під українським національним прапором, освяченим попередньою боротьбою, під українським командуванням перебуватиме під ідеологічним і політичним проводом УНК. УНА буде складена передовсім з тих українців, що є в складі німецької збройної сили та в інших військових та поліційних формаціях.

Довгі роки життя в чужих кордонах, що ділили Край, витворили різницю в ідеї і чині. Це мусить зникнути в нашім спільнім марші до спільної мети. УНК хоче приспішити процес об’єднання українських душ.

В своїй діяльності УНК буде співпрацювати з Національними Комітетами інших народів, поневолених большевиками, що теж борються за свою свободу і незалежність так, як ми.

УНК зобов’язується виконувати свої обов’язки на користь українського громадянства якнайкраще.

Це напевно буде осягнено, якщо кожен українець віддасть всі свої сили для спільної боротьби за спільну перемогу.

Постій, 17 березня 1945

Підписали: Павло Шандрук, Генер. Штабу Генерал-Пор.;

проф. д-р В. Кубійович; д-р Олександер Семененко;

інж. Петро Терещенко

Дивізія СС «Галичина» стала І українською дивізією. Під Берліном розпочали формування Другої української дивізії генерала Петра Дяченка (1900 стрільців). 

• До УНА зголосилися також:
• Вільне Козацтво під командуванням полковника Павла Терещенка (700 вояків);
• 281-ша запасна бригада (5 000 вояків) розташована у Данії;
• бригада особливого призначення (парашутна) отамана Тараса Бульби-Боровця (400 вояків);
• два піхотні полки охоронної служби (2 000 вояків), які служили в Бельгії та Голландії;
• три курені польової жандармерії;
• відділ зенітної артилерії (юнаків).

18 квітня 1945 року Шандрук прибув до Першої дивізії до міста Фелькермаркт в Південній Австрії, а 25 квітня прийняв присягу на вірність Україні та УНА. У Британський штаб за дорученням Павла Шандрука передали англомовні документи про УНК, УНА і Першу українську дивізію. 

Про політичні цілі та мету УНА інформували офіційні друковані органи УНК. Так, 8 квітня 1945 р. в органі УНК «Голос — Українські Вісті» ч. 20/226 видрукувано Відозву УНК до Українського Громадянства та Відозву Командуючого Українською Національною Армією до Українських Вояків. Зміст відозв подаємо у витягах:

ВІДОЗВА УНК ДО УКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДЯНСТВА

На протязі тисячолітнього політично-державного існування Український Народ виявляв завжди непереможну волю і самопосвяту до оборони своєї Батьківщини-України, до утворення своєї державної незалежности. Одночасно творчий геній Українського Народу потрапив піднести українську державу до найвищого ступеня міжнародньої вартости політичної, культурної та суспільно-громадської і зробити її не раз зразком для інших народів. Так було за часів княжих, так рівно ж було за часів славних наших гетьманів Богдана, Дорошенка, Мазепи.

В новітніх часах Український Народ знову твердо і непохитно заявив про свою волю відновити своє політично-державне життя… Протягом чотирьох літ батьки і брати наші боролися за свою і нашу волю. Перемогла нас підступна обіцянка ворога створити новий національний та соціяльний лад на своїх і наших землях. Цьому повірила змучена війною та визвольною боротьбою частина Українського Народу. До тої перемоги ворога спричинився також брак необхідних для провадження війни технічних і матеріяльних засобів… Жорстоко хазяйнував ворог на нашій землі. Але кращі сини України, кращі сини Українського Народу на Рідній Землі незабаром переконалися, що приніс ворог Україні. Він приніс колгоспне кріпацтво для селянина, неволю для робітника, льохи чрезвичайки, Соловки і Сибір для українського інтелігента. Коли тепер почалася нова світова війна, большевики в перших рядах послали на смерть за себе українців, щоб знищити їх, щоб позбутися тих, хто не хоче підпорядкуватися їхній неволі… Всі ті мільйони українців повинні пам’ятати, що поворот на Рідну Землю є можливий тільки зі зброєю в руках, що добровільно ворог з нашої землі не уступить… В нашій спільній боротьбі ми з подякою приймаємо допомогу Німеччини на умовах, що випливають із засади взаємного пошанування національної гідности та признання суверенної незалежности Української Держави… Основним завданням своїм, якому повинні бути підпорядковані всі інтереси громадянства в цілому і особисті, УНК вважає творення Української Національної Армії та спів-дію її зі всіма національно-політичними силами, які вже провадять боротьбу проти червоних…

Здійснення важливого в своїй актуальності завдання в обставинах сучасного напруження воєнних подій може створити підстави для праці законного Уряду України над розрішенням проблем по:

забезпеченню державного ладу і організації державного та суспільного впорядкування всіх умовин життя,

приверненню всім верствам Народу приналежних їм прав на власність,

всебічному розвитку національної культури,

забезпеченню цілковитої рівноправности, забезпеченню утримання на старість, забезпеченню свободи релігії, слова, друку, зборів тощо, знесенню раз на завжди штучного поділу України поміж сусідами,

усталенню добросусідських взаємин зо всіма народами, які пошанують нашу державну незалежність.

УНК є свідомий своєї великої відповідальности свідомий великих труднощів, він бачить, що можливості розгорнення його праці є дуже обмежені. У ваших руках спочиває можливість визброєння УНА.

Українські Вояки! До вас звертається з окремою відозвою ваш командуючий Генерал Павло Шандрук. Його наказ для вас — то є наказ УНК.

Нехай живе Українська Самостійна Національна Соборна Держава!

Підписали:

Павло Шандрук, Генер. Штабу Генерал-Поручник;

професор д-р В. Кубійович;

д-р Олександер Семененко;

інженер Петро Терещенко.

Відразу після проголошення Декларації та Відозви розпочинається формування 2-ої української дивізії (спочатку під назвою Протипанцерної Бригади), командиром якої призначено генерала Петра Дяченка (тоді полковника). Петро Дяченко – полковник Армії УНР, командир славетного підрозділу «Чорні запорожці» в часи визвольних змагань.

Ось як згадує про формування другої дивізії Павло Шандрук:

Формування дивізії закінчено протягом винятково короткого часу, бо її поповнено вояками-українцями з совєтських полонених, яких німці використовували для організації протипожежних команд в Берліні та околицях, себто людьми військово вишколеними. Дивізія формувалася в м. Німек під Берліном, де було відведено прегарні бараки. Дивізія складалася, з огляду на спеціальне призначення, з трьох куренів, разом 1.900 людей. 28 березня дивізію, у виконанні інтенцій про цілковите політичне і адміністративне відсепарування УНА від німецької збройної сили, заприсяжено о. мітратом Білецьким на вірність Українському Народові й Українській Державі — мабуть, щось коштувало, щоб поставити німців перед фактом такого акту.

Про присягу 2-ої Української дивізії я видав наказ полк. Петрові Дяченкові, командирові дивізії, що вона відбудеться 28 березня. Я попросив о. протопресвітера П. Білецького відправити Службу Божу та провести присягу. Я дав текст присяги о. Білецькому та розіслав до всіх частин, з якими ми були в контакті. Коли я прибув до Німека о 10 ранку, вояки вже стояли у парадному чотирикутнику, посередині котрого був прекрасно прикрашений прапорами й тризубами престіл на Службу Божу. Я відібрав звіт полк. Дяченка й провів інспекцію виструнчених лав (понад 1.500 вояків). На моє привітання сотні відповіли: «Слава Україні!». Для моїх вух то була найкраща музика — чути це від тих вояків, які зазнали так багато лиха.

На команду Дяченка почесна стійка понесла прапор до вівтаря. Після відправи я промовив до вояцтва, а о. Білецький прочитав текст присяги:

«Присягаю Всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя, ні здоров’я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину — Україну.

Свідомий великої відповідальности, присягаю як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників слухняно і беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати — амінь!».

Тоді кожний вояк підходив до престолу, цілував хрест і Євангелію, ставши на коліна, цілував український прапор, відповідав: «Присягаю». А потім, стоячи на струнко, віддавав честь і відходив у свій ряд. То була щаслива й незабутня картина, яка навіть у найтвердішого вояка витискала сльози з очей. В цій хвилині я відчув, що доля винагородила мене і цих вояків за всі наші терпіння і нещастя. Ніхто не міг повірити, що щось подібне могло статися ще за життя Гітлера.

Після церемонії, що тривала кілька годин, полк. Дяченко запросив о. Білецького, полк. Вольфа і мене на скромний обід. На моє прохання, ми обідали разом з вояцтвом. Я подякував полк. Дяченкові за високу мораль вояків та за прекрасні пісні, що вони співали під час обіду. Я наказав, щоб наступний день був вільний від зайнять, та поінформував полк. Дяченка, щоб дивізія була готова до вимаршу. Лейтенант В. Гладич, начальник штабу Дяченка, справив на мене дуже добре враження. На всі мої запитання він мав готові відповіді.

Після обіду я промовив до вояцтва:

«Мої вояки! 28 літ тому наші батьки взяли зброю до рук, щоб захищати нашу Батьківщину та боронити наші національні і святі ідеї. Для них не судилось бути тоді переможцями тому, що не всі були об’єднані в одну мету, в одну ціль. Це було найбільшою причиною ворожої перемоги над нами. Але навіть тоді, навіть в цьому безвихідному положенні, ми не зреклися нашої ідеї і не схилили наших голів перед ворогами. Ми не піддались ворожій демагогічній пропаганді про совєтський рай і його національне братолюбство, тому багато з нас пішло на еміґрацію. Ми продовжуємо боротися за визволення. Зараз прийшла черга на вас, мої дорогі вояки. За прикладом наших геройських батьків, залишивши той край, ви берете зброю, щоб визволити Україну з большевицького ярма. Ви також не схилили своїх голів перед ворогами. Сьогодні він знову загарбує наші землі і хоче знищити український народ до його основ. Він забирає наших рідних до примусової праці на Сибір або жене їх під наглядом енкаведистів на фронтові лінії. Ми маємо одну дорогу і одну ціль — відновити нашу збройну боротьбу і здобути українську незалежність. Так, здобути, бо щоб тільки вмерти, то було б глупотою. Ми хочемо перемогти, і ми переможемо.

Провідники української спільноти одержали вже права творити УНА. Коли ми підемо в бій за визволення нашої Батьківщини, ми не будемо самі, з нами є сотні тисяч українських повстанців, які героїчно борються позаду фронтової лінії, нищать ворожі відділи, комунікацію та мілітарні об’єкти. З дня на день сила УПА зростає. Ми мусимо допомогти їй, бо тільки спільними зусиллями цілого українського народу ми осягнемо нашу перемогу. Ніхто нам свободи не подарує, в цій боротьбі німці є по нашій сторони і з нами також підуть союзні війська поневолених народів: білоруси, грузини, вірмени, казахи та інші. Ми всі були добрим прикладом великих посвят у боротьбі за визволення Української держави. І зараз, як нащадки славних предків, ми маємо показати, що також уміємо боротися за нашу Батьківщину. Ви є першими, які маєте честь заманіфестувати перед приятелями поневолених народів, що ви є перша частина УНА, яка присягає на свій національний прапор. Ви ніколи не повинні цього забути, особливо коли підемо в бій за нашу Батьківщину під цим кров’ю освяченим прапором. Пам’ятайте, що ваші батьки, матері та сестри чекають на вас. Наша Батьківщина чекає на нас. І ми повернемо до них з перемогою! Слава Українському народові, слава нашій Батьківщині і слава вам, дорогі вояки!».

Протягом 10 днів (24 березня — 5 квітня) було сформовано Бригаду Особливого Призначення (парашутну) з того самого контингенту полонених вояків-українців, командиром якої призначено отамана Тараса Бульбу-Боровця. Бригада складалася з двох куренів, разом близько 400 людей. Її теж перетранспортовано до Чехії. Там вона мала закінчити своє вишколення, але передбачалося використати її в разі потреби як піхотну частину. Зголосила свою приналежність до УНА Бриґада Вільного Козацтва під командою полковника Терещенка в складі номінально біля 350 вояків. Її теж перетранспортовано початково до Чехії.

Телефонічно зголосив мені своє повне підпорядкування командир 281-ої запасної Бригади полковник Ф. Гудима, вона стояла залогами в різних містах Данії в силі біля 5.000 людей. Полковник Гудима просив про негайне перетранспортування Бриґади до району формування УНА. Так само зголосилися 2 полки з Голландії і Бельгії, разом біля 1.000 вояків, що несли там охоронну службу.

Безпосередньо я особисто відвідав кілька груп протилетунської охорони в районі Берліна і проголосив їм, що від тої хвилини вони належать до УНА. В тих протилетунських батареях було понад 250 наших хлопців і дівчат. Зголошувалися з різних кінців Німеччини відділи жандармерії.

Я носився з думкою, коли час і обставини це дозволять, сконцентрувати всі формації УНА в Австрії десь недалеко біля фронту, де стояла дивізія.

За підрахунками генерала фон Кестрінґа в німецьких збройних силах було понад 220.000 вояків української національности, які вже формально, хоч ще не фактично мали увійти до УНА.

7 квітня, коли вже большевики захопили східні передмістя Берліна, я з д-ром Ф. Арльтом через Прагу виїхав до дивізії, що тримала фронт в районі Фельдбаха в Австрії. В Празі я конферував з професором Р. Смаль-Стоцьким, і через його законспіровані зв’язки вдалося подати до відома альянтів про УНК і УНА. Після капітуляції Німеччини, коли вирішувалась доля дивізії й довелося шукати контакту з командирами наступаючих англійських дивізій, виявилося, що заходи проф. Смаль-Стоцького були доцільні.

18 квітня я дістався до м. Фелькермаркт після дуже тяжкої дороги через Альпи. Там стояв запасний полк. Першим, кого я зустрів, був сотник М. Малецький, він був дуже здивований, побачивши генерала з тризубом на рукаві, тризубом на кашкеті і зовсім нового зразка нараменниками. Він знав з німецького радіоповідомлення, що утворено УНК, але видно було, що зустріч була для нього несподіванкою. М. Малецький, а потім сотник інж. М. Ліщинський і майор д-р Л. Макарушка були тими першими старшинами дивізії, які поінформували мене про її моральний і матеріальний стан та про її тактичне положення.

Хочу лише підкреслити, що між іншими заходами було: переіменування дивізії відповідним наказом на 1-шу Українську Дивізію, заприсяження її, згідно з попередніми планами, на вірність українському народові та Українській державі та мій наказ про усунення з умундирування відзнак приналежности до зброї СС і накладення на шапки української кокарди з тризубом, яких в кількості 4.000 шт. вдалося було замовити під час перебування в Празі й привезти до дивізії. Ті, кому забракло кокард, мали накласти національні стрічки. Треба все ж не забувати, що дивізія мала на рукаві символ Галицької землі — золотого лева на блакитнім тлі. Хотів би ще раз підкреслити, що серед заходів, яких вживалося для, так би мовити, зовнішнього знаціоналізування дивізії, було, крім заприсяження дивізії, офіційне підпорядкування мені, офіційне (в наказі ч. 71 з дня 27.4.45) проголошення про відхід дивізії до альянтів при капітуляції Німеччини та відвідини мною бойових становищ фронту дивізії. Внутрішнього «знаціоналізування» дивізія, річ очевидна, не потребувала. Я мав на увазі теж змінити командира дивізії, й для того приїхав зі мною до дивізії генерал М. Крат, але на місці виявилось, що таке розпорядження в останніх днях перед капітуляцією могло бути недоцільним з огляду на можливість саботування нашого командира німецьким технічним персоналом інтендантської служби.

Після відвідин фронту дивізії я повернувся до Фелькермаркта, де була постійна квартира постою.

7 травня вранці до мене зайшов генерал Вехтер і повідомив, що по радіо оголосили, що з днем 9 травня год. 0.01 Німеччина капітулює, і додав: «Тепер, Генерале, ви є центральною фігурою в акції рятування дивізії та всіх нас, що тут є з вами».

Я зараз же поїхав до дивізії й там наказав генералові Фрайтаґові, що дивізія мусить зійти з фронту найпізніше о світанку 8 травня. Це сталося. Ми всі: я, д-р Арльт, генерал Вехтер, майор о. Левенець, майор д-р Макарушка, генерал Фрайтаґ і мій ад’ютант хорунжий Р. Цьолко — вирушили пару годин пізніше й їхали серед колон дивізії та перейшли ріку Мур коло Леобен, а наступного дня вирушили до Юденбурґа. Запасний полк, а при нім штаб армії на чолі з генералом М. Кратом, були в дорозі до Юденбурґа. В часі маршу большевики зробили випад з Бруку своїми легкими танками й розділили дивізію на дві частини — одна, більша, через Санкт-Вейт пішла на Філлах і там була інтернована англійцями, друга, в якій я був разом з усіма згаданими щойно особами, пішла на Тамсвеґ і там була інтернована американцями. З огляду на те, що напад большевиків відбувся в гірськім залісненім терені, втрати в людях були мінімальні — оскільки мені відомо було 2 вбитих та 11 ранених вояків, але згинули всі табори і коні.

Згодом, після великих і несподіваних пригод, ми всі приїхали до Мюнхена, і там за допомогою апостольського візитатора на Німеччину о. Николая Вояковського пощастило передати лист до Рима Архиєпископові Івану Бучку з проханням взяти під опіку дивізію, яка вже була в англійськім таборі для інтернованих в Ріміні. Тою групою, що залишилася в Тамсвеґу, а згодом була перенесена до іншого табору, заопікувалася Санітарно-Харитативна Служба на чолі з майором д-ром Воробцем. Моя спроба дістатися до Ріміні скінчилася тим, що мене, пані І. Лаврівську, яка була за перекладачку, о. Левенця і шофера Т. Косовича інтернували англійці в таборі Аґатенгоф коло Клаґенфурта. Слід підкреслити, що хоч вояки дивізії добре бачили кінець війни і свою долю, та зберегли до кінця спокій, мораль, довіру до свого командування і ретельне виконання наказів. Серед німецького складу дивізії (11%) відчувався настрій повної капітуляції — командир Дивізії покінчив рахунки зі світом самогубством, інші старшини і підстаршини просто дезертирували до німецьких формацій (дехто з них побоювався заслуженого реваншу з боку наших вояків).

Богдан Маців, ветеран УНА так описує кінець війни та армії:

Для ген. Шандрука найбільшою проблемою була справа збереження дивізії на випадок капітуляції Німеччини — щоб вона не потрапила в руки більшовиків. За його дорученням сотник д-р Любомир Макарушка виїхав у район Фелькермарта, щоб зв’язатися з альянтами. Тим часом 8 травня 1945 року Німеччина капітулювала, а в 11-ій годині того ж дня дивізія дістала наказ залишити фронтову лінію і марширувати в напрямку Юденбурґа.

Більшовицькі танки і літаки атакували відступаючі частини дивізії аж до 10 травня. Своїми танками большевики загородили дорогу на Юденбурґ, так що поодиноким частинам довелося переходити через Альпи. Доки можна було їхати возами, все йшло справно. Пізніше прийшлося залишити вози і їхати верхи або йти пішки. Одначе зброї ніхто не кидав. Всі були втомлені. Час від часу треба було відганяти тітовських партизан, які намагалися роззброювати вояків дивізії. Кожний старався якнайшвидше дійти до збірного пункту, хоч були й такі, що вирішили скоріше перейти у цивільне життя.

Англійці призначили великі поля біля Тамсверґа і Шпітталю за збірні пункти. Друга частина відступаючих вояків, у якій був ген. Шандрук, пішла на північ і попала в американський полон. Після приходу до збірного пункту біля Шпиталю, з огляду на загрозу тітовських партизан, англійці залишили для самооборони по одній рушниці на кожних 10 вояків і пістолі всім старшинам. По короткому часі всіх полонених перевезли до табору, розташованого на виноградних полях поблизу Белярії в Італії. Англійці вважали вояків дивізії за військовоінтернованих, а не полонених. Вони поводилися з ними коректно і чемно. Табір був поділений на полки, курені і сотні. У таборі була дисципліна і порядок. Найбільше дошкуляли голод і спека. Часто і вночі не було полегшення, бо віяли гарячі вітри сірокко. Харч був сухий і дуже скромні порції. Давали його раз на день. Багато було таких, що з’їдали все зразу і чекали знову до наступного дня. Інші пробували щось варити на імпровізованих кухнях. Найкраще в той час стояла сотня фюзілерів, бо їм єдиним вдалося притягнути до полону свою кухню.

Ввечері по команді табір затихав і відбував спільну молитву. Англійські вояки на сторожі шанували ту хвилину і теж ставали на струнко. Багато допоміг таборові військовий капелан англійської армії, за походженням ірландець. Він придбав шатро на каплицю та уможливив відправу Служби Божої. На прохання наших отців він повідомив про наш табір нашого єпископа Івана Бучка, що перебував постійно в Римі. За дорученням владики у червні 1945 року табір відвідали о. д-р Михайло Ваврик і о. д-р Іван Біланич.

Пізніше табір часто відвідували інші отці з Рима. Вони не лише давали нам духовну і моральну підтримку, але також і матеріальну допомогу. Через отців полонені встановили зв’язки зі світом. З видатніших тогочасних отців, які відвідували табір полонених, були пізніші кардинал Мирослав Любачівський і єпископ в Австралії Іван Прашко.

Відвідували табір також небажані й непрошені гості. Ними були члени совєтської репатріаційної комісії. Протягом двох місяців вони перепитували полонених, заохочуючи вояків повертатися на батьківщину. Коли ж це не дало бажаних результатів, вони змінили свою тактику. Від англійців вони вимагали відділити старшин від стрільців, мовляв, старшини тероризують вояків і не дозволяють їм голоситися на виїзд до батьківщини, вимагали, щоб усі по черзі виходили з табору разом зі своїми речами, бо, мовляв, коли люди зголосяться повернутися, то фашисти будуть їх бити, і вони не зможуть забрати своїх речей з табору. Врешті погрожували, що вони і так переберуть табір. Під тиском деякі зголосилися.

Члени комісії швендяли по табору під охороною англійських вояків і вели свою пропаганду. Одного дня нашим воякам урвався терпець. Вранці вони стали під брамою, співали українських патріотичних пісень і не дозволили комісії ввійти до табору. Совєтська комісія повідомила англійського коменданта, що в таборі бунт. Приїхав англійський генерал. Він залишив біля брами озброєний ескорт і увійшов до табору. Вояки перед ним розступилися і віддали йому честь. Англійський генерал пройшов аж до будинку штабу. Коли повернувся до брами, сказав совєтській комісії, що в таборі жодного бунту немає.

Як результат, репатріаційній комісії вдалося перемовити 1052 вояків. Більше охочих не було. Табір уперто стояв на своїх позиціях. З кінцем серпня совєтська комісія побачила, що нікого більше не перемовить, і залишила полонених у спокої. Чисельний стан табору після відходу 1052 вояків до репатріаційного табору і 176, які зголосилися до Польського корпусу, становив 9315 осіб: 5 священиків, 288 старшин, 822 підстаршин і 8200 вояків.

Англійці не видали дивізії у руки большевиків завдяки заходам преосвященнійшого єпископа Івана Бучка, інтервенції Папи Пія XII і українських чинників з Америки і Канади, які вплинули на маршала Александра, головнокомандувача англійських військ в Італії.

У жовтні 1945 року табір перенесли на колишнє летовище біля міста Ріміні. Велику площу обвели дротами, рядами розставили шатра, і все це справляло враження малого містечка. За короткий час вояки розбудували всі потрібні влаштування, спорудили церкви й навіть власний театр. Розцвіло культурне життя. Відкрили різні школи: гімназію, середньо-технічну школу, шоферську, рільничо-городничу, ремісничу, матуральні курси й також вільний університет. Відновили свою діяльність Студентська громада, товариство «Просвіта», Об’єднання українських учителів, засновано літературно-мистецький клуб, філателістичний клуб та осередок «Пакс Романа». Зорганізовано також спортові дружини: копаного м’яча, відбиванки, легкої атлетики, боксу і т. п. Виходили газети «Український Козак», «Батьківщина», «Життя в таборі», «Оса» і журнал «Гроно». У театрі виступали хори та оркестри: мандолінований, джазовий і симфонічний. Мистецькі групи ставили драми, п’єси, комедії, імпрези, ревії і пантоміми. Приміщення театру використовували на всякі академії, доповіді, імпрези, виставки та для відзначення свят. Англійці допомагали нам своїми матеріалами і обладнанням. Рільничо-господарська школа одержала три пари коней, а шоферська — авто. Гроші на книжки, папір та інші потреби для навчання табір одержав від єпископа Бучка і від українських організацій з-за океану. 

25 квітня 1947 року англійський комендант табору офіційно повідомив нас, що англійський уряд вирішив перевезти до Англії і Шотландії усіх полонених українців, їхні родини і медсестер.

29 квітня 1947 року перший транспорт виїхав до Англії. Транспорти відправляли автоколонами до Венеції, а відтак військовими кораблями, через Ґібралтарську протоку, транспортували до Англії. Останній транспорт прибув на британські острови наприкінці червня. В Англії старшин перевезли до окремих таборів. Стрільців і підстаршин зразу дали до таборів праці. Старшини не мусіли фізично працювати, але через тиск і скарги англійців самі зголосилися до праці при направах доріг і сільському господарстві.

31 грудня 1948 року англійці звільнили останніх полонених з табору у Шеффільді. Всі кинулися шукати праці в індустрії, щоб жити у більших міських центрах. Частина вояків потрапила в американський полон, з них найбільша група — близько тисячі вояків — була в Баварії. Менша група якийсь час перебувала в Австрії, а згодом її перевезли до Баварії. Їх перевозили кілька разів до різних місцевостей.

Хоч українців американці тримали окремо, однак їх трактували на рівні з німецькими вояками зброї СС. Стрільців і нижчих підстаршин звільнили влітку 1946 року, а решту — в січні 1947-го. Третя група, кількадесять вояків дивізії та юнаків протиповітряної оборони, пробула американський полон в таборах біля м. Реґенсбурга. Їх звільнили в травні 1946 року.

Про свою участь в УНА згадує і відомий діяч Тарас Бульба-Боровець. 

Під кінець жовтня 1944 року забряжчали замки нашої камери. Це було після обіду. В дверях показався усміхнений д-р Вольф. Тепер він вже був підполковник есесів та одним чином вищий по службі. Він дуже чемно попросив вибачення за те, що так довго до нас не «заходив», бо, мовляв, не мав нічого доброго нам сказати. А тепер він приніс дуже приємну новину: за пару днів ми будемо звільнені. Ця вістка була настільки неправдоподібна і нереальна, що я його одразу попросив не глузувати над нами перед смертю, а скорше перейти до діла — тобто дати нам ту вістку, якої ми так нетерпляче очікуємо. На це Вольф, як звичайно, розреготався, а потім цілком поважно повідомив нас про те, що німецька влада звільняє арештованих провідників усіх українських угруповань, дає їм змогу порозумітися між собою і що найближчими днями мають розпочатися нові українсько-німецькі переговори. Досі це не сталося тому, що справу порозуміння німців з іншими націями хтось в їх уряді саботував. Тепер започатковується нова політична лінія. Вони хочуть розпочати переговори на широкій базі згідно з нашими пропозиціями з листопада 1943 р. Треба забути сумне минуле і спільними силами будувати нове майбутнє.

Нам було ясно, що тут немає мови про будь-яку зміну політичного курсу Третього райху, а просто воєнні події за останній рік ґрунтовно змінили становище. Вся територія України опинилась в руках комуністів. Ми вважали, що саме ця обставина врятувала нам життя. Замість того, щоб винищувати ворогів СРСР в Німеччині, німцям краще їх звільнити і перекинути в совєтське запілля. Для нас такий вихід також був на руку. Ожила нова надія будь-якою дорогою повернутися на рідну землю. Я сам по трьох місяцях ув’язнення додатковою запискою до протоколу мого слідства подав таку пропозицію з таким самим мотивом, а саме: що було б нерозумно з боку Німеччини винищувати ворогів СРСР і Німеччини, коли вся територія країни переходить під комуністичну окупацію. Я також пропонував у цій записці, щоб мені дали змогу вибрати в кацетах та серед військовополонених від одної до п’яти тисяч відповідних людей і щоб нас перекинули авіашляхом для боротьби з комунізмом в запіллі СРСР. Цей проект тепер, аж за рік, почав набирати реальних форм, коли німці втратили надію на повернення в Україну. Лише тому вони нас досі не розстріляли.

Друге, що нам заявив Вольф, — це те, що вони створюють спільний блок народів, поневолених комунізмом, і що на чолі цього блоку вже поставлений російський генерал Андрей Власов, як голова визвольного комітету «народів Росії» та головнокомандувач Російської Визвольної Армії (РОА). Потім він запитав мене, чи я не погодився б на розмову з генералом Власовим і чи даю свою згоду на спільну антикомуністичну боротьбу окремої української армії, але під верховним командуванням генерала Власова. На це я відповів, що готовий кожної хвилини говорити з генералом Власовим або з ким іншим з росіян, але можу зараз його запевнити, що з нашої розмови нічого не вийде. Я знаю політичну платформу генерала Власова, який стоїть за «єдіную, нєдєлімую» російську імперію і бореться за визволення «народів Росії». Таких «народів Росії» вже давно нема. Є російський народ і є український, білоруський, грузинський, вірменський та інші, які давно вже хочуть жити без наліпки «народ Росії» і без її опіки. Хай росіяни визволяють себе, а ми — себе. Мусять бути окремі національні комітети та їх армії. Може бути мова про координацію операцій у спільній антикомуністичній боротьбі. А про «народи Росії» москалям вже давно час забути. А врешті, всі ці питання вирішуємо не ми — військовики, що німці повинні звернутися до всіх українських угруповань. 

Через кілька днів, десь в останніх числах жовтня 1944 року, нас випустили з кацету. Звільнили також Степана Бандеру з його товаришами, полковника Мельника з його співробітниками і сот. Ждановича. Ми домагалися звільнення всіх наших політичних в’язнів в Німеччині та підвладних територіях, але це питання німці тимчасово відтягали, пояснюючи «технічними труднощами». Ми вважали цей маневр засобом шантажу при переговорах. І при всіх розмовах, що потім розпочалися, ми постійно ставили цю вимогу. Пізніше цю вимогу німці частково задовольнили. Гестапо, однак, далі тримало частину наших людей як заложників, щоб мати змогу сильніше натискати на нас.

Від українців до переговорів між німцями та іншими націями спочатку був уповноважений полк. Мельник. Потім, коли вже створився Український Національний Комітет, на голову Комітету та головнокомандувачем майбутньої української армії при німецьких збройних силах всіма угрупованнями був делегований генерал-хорунжий Павло Шандрук. Проти кандидатури ген. Шандрука висловились українські монархісти, але вони були переголосовані. Монархісти пропонували на голову комітету та головнокомандувача нової армії бувшого Гетьмана Української монархії з 1918 р. ген. Павла Скоропадського. Інші групи вважали, що на голову цього тимчасового комітету не можна пропонувати кандидатури людей, що в минулому чи тепер займали чи займають якесь офіційне становище в українському громадсько-політичному житті. Потрібна нейтральна особа, якою й був генерал Шандрук, що не належав ні до якої політичної партії.

Згідно опрацьованого плану штабу ген. Шандрука до складу регулярної частини УНА мали входити:

— організована в Галичині заходами Українського Центрального Комітету в 1943 році одна піхотна дивізія «Галичина», що отримувала назву — Перша Дивізія УНА,

— всі наявні менші та більші українські добровольчі військові частини при різних німецьких з’єднаннях, що досі носили назву — Українське Визвольне Військо,

— всі особи української національности, які добровільно служили при німецьких військах, технічних та транспортних колонах,

— всі добровольці української національности з-посеред військовополонених польської та совєтської армій, а також з-посеред цивільних робітників в Німеччині та амнестовані кацетники,

— всі добровольці української національности, вже досі включені в ряди Російської Визвольної Армії ген. Власова, які виявляли бажання перейти в свою національну армію,

— всі українські поліційні батальйони, що по виході з України були приділені до різних німецьких військових з’єднань.

Згідно плану, опрацьованого штабом Групи «Б», в склад цієї іррегулярної частини мали входити добровольчі кадри за індивідуальним підбором та вибором штабом групи з усіх існуючих готових формацій УНА, а також шляхом амністування кадрів з кацетів. Група була спочатку запланована на 5.000 вояків. Потім штаб обмежив її силу до 1.500 чоловік, розбитих на малі бойові одиниці силою роя воєнного часу, керованого офіцером. В партизанських операціях окремі рої могли, на випадок потреби, з’єднуватися в чоти та сотні, діяти більшими відділами, рекрутуючи на місцях нових партизан в Україні.

На підставі попередніх підрахунків, штаб УНА міг набрати до 250.000 військовоздатних українських кадрів, з числа тих, що взимку 1944 року опинилися в Німеччині та ще були на східному фронті. Чверть мільйона готових, добре вишколених вояків усіх родів зброї. Згідно організаційного плану армії, затвердженого Комітетом та штабом УНА, 1-ша дивізія мала якнайшвидше перерости в корпус, а інші нові частини мали організовуватись в багатьох пунктах в окремі бриґади за родами зброї. Потім готові бриґади мали бути зведені, шляхом їх реорганізації, в нові дивізії. База кадрів для армії була колосальна, але знову так, як 1941 року в Україні, не було сприяючої політичної кон’юнктури для творення армії. Війна наближалася до кінця.

Намічені військові плани Українського Комітету не були повністю здійснені з двох головних причин:

— тому, що німці одною рукою ці плани затверджували, а другою — на кожному кроці їх саботували,

— і тому, що в травні 1945 року наступила капітуляція Німеччини.

Навіть перекинення першого батальйону Групи «Б», що вже в квітні 1945 року був готовий і з яким я мав намір відлітати зі своїм штабом в Україну, не відбулося, оскільки німецькій авіації вже не вистачало на такі операції пального. Нам, натомість, запропонували робити короткі десанти зараз за фронтом — на польсько-чеську територію, — на що ми не дали згоди. Так операція відкладалася аж до капітуляції Німеччини.

Не маючи ніякої можливості здійснення планів Групи «Б», я також видав в кінці квітня 1945 року наказ по нашій Групі. Полковник Доллуд і полковник Коваль, виконуючи цей наказ, розбили наших готових два батальйони на менші групи, які стаціонували в горах, в районі Йоганесберґа, і форсованими маршами вивели всіх людей в Баварію, де наші люди частково здалися в американський полон, а інші розсіялися серед німецького цивільного населення.

Залишив свої спогади про УНА і командир її 2 дивізії Петро Дяченко. Там, зокрема, читаємо таке:

Протипанцерна бригада була однією з частин Української Національної Армії. Її формування почато 22 лютого 1945 року з наказу СС Фюрунґ-Гавптамту за порозумінням з ген. П. Шандруком.

Звідки взято її рядовий і підстаршинський склад? У Берліні в той час протипожежні відділи на 85 відсотків складалися з українців, з-поміж яких і було доручено взяти 500 людей для формування куреня майбутньої бригади. До її формування викликано полк. Петра Дяченка (що тоді командував 3-ім українським піхотинським полком), який 21 лютого прибув до Берліна разом із своїм ад’ютантом пор. В. Гладичем. Серед пожежників було доволі велике число підстаршин з совєтської армії, натомість старшин майже не було. 22 лютого полк. Дяченко, в товаристві німецького капітана, приїхав до одного з відділів протипожежників. На площі стояло понад 500 пожежників. По короткій промові, в якій полк. Дяченко з’ясував ціль свого приїзду і запропонував усім, що бажають битися в рядах Української Національної Армії проти червоних москалів, виступити… Як на команду, всі 500 людей виступили. Аби не руйнувати відділу, відібрали тільки 75 людей — і тими щасливцями були краяни полк. Дяченка, полтавці з Миргородщини. Майже те саме повторювалося і по інших відділах. Усі мали вже досить німців і всі хотіли служити у власній армії.

25 лютого відділ у складі 500 осіб з Берліна був перевезений до міста Німека, якихсь 40 кілометрів на захід від Берліна, на дальше формування і вишкіл. Тут і був сформований 1-ий курінь бриґади в складі трьох мисливських сотень, підстаршинської сотні, кулеметної, мінометної і господарчої чот. Сотня складалась з 5 мисливських роїв, в кожному рої — 21 вояк. Командиром роя мав бути старшина або підстаршина зі старшинськими правами та двоє заступників. Така організація була накинута німцями на зразок їхніх протипанцерних частин та парашутних відділів.

З першого ж дня відчувався великий брак старшин, навіть на пости командирів сотень, не кажучи вже про обсаду роїв. На командира вишкільної сотні було призначено пор. Гладича, на решту сотень — поліційні старшини, прекрасні муштровики, але необізнані зі службою в полі. На чотах — вогневі підстаршини. Майже з першого дня навчань відчувалася потреба пророблення з командирами сотень і командирами вогневих чот їхніх ментових (тобто повчальних) програм. Ці вправи займали багато часу, але вже по кількох днях старшини розуміли свого командира, а він їх.

Наприкінці лютого з Берліна стали прибувати дезертири з пожежних відділів — з них почали формувати 2-ий курінь. На жаль, для 2-го куреня не стало тої прекрасної зброї, яку мав 1-ий курінь, — штурмових крісів, його озброїли звичайними крісами. Кулеметники мали два тяжких кулемети, мінометники — міномети.

28 березня бриґаду відвідав ген. Шандрук, який прийняв від нас присягу на вірність Україні. Після присяги курені промарширували перед генералом, сотні рушили на вправи. Того ж дня, на спеціальне запрошення, приїхали бандуристи Китастого і вечором дали концерт. Козакам бриґади подобався «Марш Україна», і вже натупного дня вишкільна сотня пор. Гладича співала: «Бий до останнього свого набою, за Україну поляж головою!!!». 

З квітня 1945 року бриґаду завантажено в ешелони і підвезено ближче до фронту до міста Гляц. Під час переїзду до штабу бриґади були прикомандировані німці, капітан та двоє підстаршин, які з свого приділу у вагоні не виходили і не втручались до жодних справ. Ще в Німеку до бриґади почали прибувати старшини з Праги, яких надсилав ген. Шандрук, — переважно старі еміґранти — і від полк. Дацька, з совєтскої армії, та масово протипожежники з Берліна. В Гляцу, як і в Німеку, курені муштрували за програмою, складеною полк. Дяченком. Німці до справ вишколу не втручалися. Генерал ґраф фон Штрахвіц, якому власне підлягали всі ті бриґади, тут же перевів докладну інспекцію обох куренів і знайшов наш вишкіл достатнім. Він наказав сформувати моторизовану сотню, для якої в скорому часі прислав мотоцикли, і бути готовими до виїзду на фронт. Поповнення, яке надходило з Праги, здебільшого не відповідало бригаді. Старшини — старі емігранти — після кількох вправ хворіли, і їх відсилали назад — до Праги. З новоприбулих з Берліна та молодняка з Праги — 16-17-ти років, серед яких вибрали сильніших фізично, — було сформовано 2-ий курінь. Бригада в той час нараховувала до 2.000 чоловік і на 12 квітня мала такий склад: командир бриґади — полк. Дяченко, ад’ютант — пор. Юрків, командир 1-го куреня — сот. Фурс, к-р 1-ої сотні — хор. Гончарук, к-р 2-ої сотні — хор. Максименко, к-р 3-ої сотні — хор. Дмитренко, старшина для доручень — сотн. Арсенів, к-р 2-го куреня — пор. Гладич, старшина для доручень — хор. Матківський, к-р 4-ої сотні — Кириленко, к-р 5-ої сотні — невідомий, к-р 6-ої сотні — Федоренко, к-р 3-го куреня — пор. Старовійт, к-р вогневого куреня — (не подано), к-р мотосотні — хор. Іваненко, господарчий відділ — хор. Яременко, чота жандармів — сотн. Сокальський, чота санітарна — німець лікар і 6 санітарок українок. Начальником штабу було призначено пор. Татарського, який майже два тижні блукав по Німеччині, а до бриґади не знайшов дороги.

Майже стовідсотково бриґада складалася з охотників, що були готові до найважчих завдань. Вік стрільців переважно не переходив 23 років. Сотні складалися за принципом земляцтва, як-от наприклад: до 1-ої сотні належали миргородці, до 2-ої — лубенці, 3-ої — чернігівці. Були рої, що складалися не тільки із земляків, а й дуже часто споріднених між собою. До своїх відділів вони ставились з великою любов’ю і кожне завдання намагались виконувати якнайкраще. В стадії вишколу бригада була майже зовсім незалежна від німців, стрільцям імпонувала, а постійні похвали на інспекціях приймали, як цілком заслужені. Звідти й зродилась віра в своїх командирів. Особливо добре був дібраний 1-ий курінь, він був і найкраще вишколений, у 2-му вирізнялась 4-та сотня, так звана УПА, бо кадрами були 32 упісти, які долучились до бриґади в районі Глаца.

15 квітня бриґаду зібрали по тривозі, завантажили в три ешелони і відправили на фронт. В першім транспорті від’їхав штаб бриґади, 1-ий курінь та мотосотня. Ввечері того ж дня, не доїжджаючи 12 кілометрів до Бавцена, транспорт було обстріляно кулеметним і гарматним вогнем. За наказом к-ра бриґади 1-ий курінь просто з вагонів пішов у наступ і відкинув ворожі патрулі поза перші висоти. Відомості про ворога були такі, що Бавцен оточений і борониться.

Майже перед самим виїздом на фронт до бриґади було приділено 4 старшини вермахту — всі з німецьких протипанцерних частин. При штабі залишився майор Мартін. Офіційно вони звалися зв’язковими і як такі не втручались у вишкіл, а пізніше, вже на фронті, й у бойові накази. Взагалі зі своїми німцями бриґада не мала клопоту, бо навіть за такими дрібницями, як горілка, мусіли звертатись до к-ра бриґади, оскільки без його підпису не могли її отримати з магазину.

Завданням бриґади було втримати зайняті позиції і не допустити до розширення прориву. Бриґада ввійшла до складу корпусу «Герман Ґерінґ». Впродовж ночі стежі устійнили перебіг фронту ворога і зв’язались із сусідами. Бриґада двома куренями зайняла становища, 3-ій був у резерві. Ворог тримався пасивно, тільки час до часу його танки гарматним вогнем обстрілювали район розташування бриґади.

22 квітня увечері 3-тя сотня з наказу к-ра куреня сотн. Фурса перейшла в наступ, витіснила ворога з його становищ та зайняла залізничну станцію. Взято 12 полонених і, що головне, — вагон з тютюном.

23 квітня бриґада двома своїми куренями, при незначному спротиві ворога, просунулась на 5 км вперед і затрималась, не доходячи до автостради Дрезден — Бавцен. Як і досі, висимо в повітрі, не маючи безпосереднього зв’язку з німецькими частинами.

В наступі мотосотні оточили з півтора десятка ворожих піхотинців, які по короткій стрілянині покидали зброю, а їхній командир утік до пивниці і на пропозицію скласти зброю відповів пострілами з автомата. Над’їхав к-p бриґади і наказав взяти його живим. Кинули дві сльозоточиві ґранати — не помогло, душився без повітря, але відповідав пострілами. Враз дві зачепних перервали забаву. Шкода, цей герой був грузином за національністю, груди всі в орденах — від Леніна до Слави включно.

27 квітня патрулі, вислані ще попереднього дня, донесли, що на передпіллі великий рух — шосейний шлях з Берліна на Дрезден заповнений відступаючою піхотою й обозами. На світанку того ж дня на відтинок 1-го куреня прибув командир бриґади і з власної інціативи наказав наступати 2-ій і 3-ій сотням. Наступ цей спинився перед кулеметним і мінометним вогнем, що перейшов навіть до протинаступу, прорвав оборонну лінію 1-ої сотні й почав виходити на тили бриґади. Десь перед 8-ою годиною від штабу бриґади прийшло донесення, що ворог загрожує вже безпосередньо штабові.

Командир бриґади наказав командирам куренів триматись далі, а сам своїм «фольксваґеном» бічними дорогами і полями дістався штабу і, зібравши всіх, що були під руками, включно до штабовиків і німецьких шоферів (на той час бриґада вже мала дві приділені німецькі автоколони), перейшов у контрнаступ, який провадив особисто, не злазячи з авта. Залишивши понад 30 чоловік вбитими, ворог почав відступати, густо застеляючи поле своїми трупами. По виході на лінію власних сотень, щоб не дати ворогові опам’ятатись, командир бриґади наказав перейти в наступ 5-ій і 6-ій сотням, який провадив особисто пор. Гладич.

Ворог не витримав цієї бравурної атаки і почав здаватись. Майже в тім самім часі з власної інціативи перейшла у наступ і 2-га сотня. Майже все передпілля забіліло простирадлами, а то сорочками, що їх червоні підносили на багнетах. Комісари і командири червоних пробували стріляти у власних людей, але всі були знищені своїми.

До 11-ої години ранку бриґада вже мала такі трофеї: понад 300 полонених рядовиків, 10 офіцерів, переважно молодших лейтенантів, к-ра дивізії полк. Лілевського, 4 протипанцерні гармати, 5 полкових мінометів, близько 20 кулеметів, велику кількість гарматної і рушничної амуніції і понад 200 пар коней з возами, навантаженими різним військовим майном.

Був цілком розбитий 19-ий полк 7-ої польської дивізії, в складі якої було 25-30 відсотків неполяків, а командний склад — від к-ра сотні і вище — неполяки. Серед полонених були і наші земляки, щось до 50 людей, які ще того ж дня увійшли у склад бриґади. Завдання того полку було прикрити відступ дивізії з-під Бавцена. Причиною масової здачі в полон була неможливість відступу. Патрулі і частина 1-ої сотні, що лишились на тилах ворога, з лісків і забудов вогнем «штурм-ґеверів» не давали можливости відступу ворожим частинам. Одночасно з нашим наступом над’їхали 6 німецьких «квочок» (автоматичні 37 м/м гарматки на панцерних автах), які великою мірою причинилися до розбиття 7-го полку.

Того ж дня після полудня до штабу бриґади приїхав командир корпусу і особисто вручив командирові бриґади «Залізний хрест», наказавши подати список старшин і козаків для відзначень. Командир корпусу виявився дуже милим «старшим паном», який сам напросився до нас на вечерю, щоб краще з нами запізнатися. Його цікавила частина, яка на шостому році війни ще хоче воювати. Майже до капітуляції він був нашим щоденним гостем. Завдяки йому згодом бриґада була змінена і відійшла за Ельбу, що хоч частинно нас урятувало. Багато допоміг сфабрикований нами наказ від ген. Шандрука, аби бриґада йшла на злучення з 1-ою дивізією.

У бригаді розпочався рух — вогневий курінь нарешті мав зброю, дістали коні. 2-ий курінь озброївся совєтськими автоматами. Зле доводилось при цьому німцям, бо не було ночі без трагічного випадку. На оклик: «Стій, гасло!» німці відповідали пострілами, а черга з нашого автомата майже завше була влучною. Тож відтинок бриґади обставили таблицями, які забороняли німцям нічний рух в районі бриґади.

2 травня, з наказу корпусу, бриґада перейшла в наступ. Зламала легкий опір, вийшла на вказану лінію. Всі сотні стали на своїх місцях, бракувало тільки 4-ої УПА. Розіслані стежі мотосотні знайшли її в 16-ти кілометрах від штабу бриґади на власних тилах. Командир бриґади боронив перед німцями командира сотні, які жадали віддачі його під суд, що, звичайно, виніс би присуд на розстріл. Тим провідником був священик, який взявся не за свою справу.

5 травня командира бриґади викликали до корпусу, в якому його командир — «старший пан» — поінформував, що на його особисте прохання командуючий фронтом дав дозвіл бриґаді відійти на лінію ріки Ельби і далі йти на злучення з дивізією «Галичина». Бриґада в той час була частково змоторизована, вогневий курінь на кінній тязі, а решта мусіла йти пішки.

Увечері бриґаду змінила німецька моторизована частина. Майже одночасно на північ від нас почалась гарматна підготовка — такої сили, що не чути було розмови, треба було кричати. На північ від Дрездена совєтські війська проривали фронт в напрямку Праги.

По цілонічнім марші і кількох годинах відпочинку бриґада рушила далі, аби вийти на захід ріки Ельби. Пополудневі налетіли совєтські штурмовики і зупинили подальший марш. Серед наших були вбиті і поранені. Багато побитих коней.

7 травня увечері бриґада досягла лінії Ельби в районі Тетчева. Міст був ушкоджений совєтськими літаками. Вислали патрулі шукати переправи. В Чехії повстання — обеззброюють німців. Донесення від стеж: Авсіґ в руках чеських повстанців. Бриґада знову повертає на Тетчев. Німці кидають зброю.

При мості на Ельбі командир бриґади дає наказ сотнями, а де не можна, то роями або поодинці прориватись до американців — до Ваймара. Іти зі зброєю, як довго можна.

Вже вранці 8 травня стало відомо, що бриґада оточена. По всіх дорогах, довкола Праги, посувалися совєтські танки і змоторизована піхота. Командир бриґади, що виїхав зі стежею мотосотні вперед, був відтятий від бриґади. Від німців ми довідалися про безумовну капітуляцію Німеччини. Становище, в якому опинилась бриґада, було майже безнадійне. Треба було пройти понад 200 кілометрів тереном, зайнятим советами, з них — половину Судетами, з чеським населенням, яке вороже ставилось до всіх у німецьких уніформах. Що найгірше — ніхто не знав, де американці…

На всіх дорогах видно було десятки тисяч німців, яких вели на схід, між ними — пов’язаних колючим дротом із спеціальною вартою — наших, або калмиків. Лишилось вночі бездоріжжям пробиватись на захід. Нарешті — американський кордон. Тисячі чекають відкриття границі, що має наступити після прибуття совєтської місії. Вночі стрілянина з кулеметів — то американці затримують нетерплячих. Серед них є поранені і вбиті. Нарешті і цей фільтр — за нами. 25-30 відсотків бриґади опинилися на тилах американців, решта потрапила до совєтської неволі або загинула.

За своє коротке існування, неповних три місяці, бригада вироблялась на добру частину. Були, щоправда, недотягнення, які з часом вдалось би усунути, але все покривав молодечий запал і жертовність. Школилися і билися для України. Більшість представлених до нагородження німецькими «Залізними хрестами» від них відмовлялись, просячи бойових українських нагород. Упоминались за свої відзнаки, аби не носити чужих. Не хотіли вірити, що по 30-літньому існуванні Української Армії — не маємо бойових нагород і відзнак. Доводилося переконувати, що з часом німецькі хрести будуть замінені на свої. Знову потіхою було те, що десь під Берліном засідає комісія, яка видасть підручники польової та муштрової служби.

УНА і УПА

Штаб Української Національної Армії, створений у березні 1945 року, мав намір об’єднати усі українські військові частини, які перебували у складі збройних сил Німеччини. Водночас, намагався налагодити контакти і з Українською Повстанською Армією для спільної боротьби проти СССР.

Для встановлення зв’язку з УПА в штабі УНА була розроблена операція, яка передбачала перекидання груп вояків через лінію радянсько-німецького фронту та їхнє подальше просування на територію Західної України.

Протягом березня 1945 року полковник Павло Терещенко, командир “бригади Вільного козацтва” в складі УНА, сформував 2 розвідувальні групи з українців-випускників розвідшкіл Абверу. Розвідники були зведені у 2 групи — агентів-нелегалів (33 бійці) і диверсантів (15 бійців). Їхнім завданням було пробратись у зайняті Червоною армією західні області України, налагодити зв’язок з УПА, допомогти їм у боротьбі та в майбутньому координувати можливу взаємодію з УНА. Для цього групи були забезпечені радіостанцією та друкарською машинкою. 

Більшість з них були колишніми шуцманами з різних регіонів Рейхскомісаріату Україна, евакуйованими до Генерал-губернаторства, де служили у 206-му і 207-му шуцбатальйонах.

Для керівництва ними полковник Терещенко домігся звільнення з німецького концтабору уродженця міста Суми Василя Лазаренка. До арешту останній був агентом ОУН у складі 206-го батальйону, арештований СД за підготування переходу частини на бік УПА.

8 квітня 1945 року обидві групи були перекинуті через лінію фронту на територію Чехословаччини, в район села Лашковце. Попри те, що розвідники були одягнені й оснащені, як червоноармійці, пройти прифронтову зону без пригод їм не вдалось.

Обидві групи були втягнуті в сутички з чеською міліцією і частинами охорони тилу РККА та зазнали втрат. На 10-й день рейду, виходячи з украй складної ситуації, командир наказав групам розосередитись і далі просочуватись з чергового оточення командами по 2-3 бійці. Більшість із них була затримана або знищена радянськими військами. Втім, декільком з цих вояків вдалося пробратися в Західну Україну. Одна з груп під командуванням Івана Кулика під час маршу звела кілька боїв з РККА та навіть вояками УПА, яким не було відомо про ціль групи.

В червні 1945 року група дісталася Чорного лісу в околицях Станіславова. Поява невідомих партизан спонукала командира ТВ “Чорний ліс” Василя Андрусяка – “Різуна”, видати наказ командиру куреня “Дзвони” Петру Мельнику – “Хмарі”, направити для з’ясування ситуації сотню під командуванням Михайла Петраша – “Явора”.

Спогад про ці події залишив Петро Мельник – “Хмара”.

“На другий день ми пов’язалися з командиром  “Різуном” та сотенним “Явором”. Тут сотенний “Явір” зголосив мені, що відносно цієї групи нових партизанів, які появилися в Чорному лісі йому ще не відомо, але він робить заходи, щоб пов’язатися з ними та переговорити. Посередником, що мав нас пов’язати з групою незнаних партизанів, був один гайовий на хуторі Луквиця. Гайовий, який нас мав пов’язати з групою незнаних партизанів, був большевицьким агентом і в той час коли він зробив зв’язок між нами та незнайомими партизанами і ми мали зійтися на умовленому місці, то він повідомив про це большевиків і вони зробили на нас засідку. Внаслідок того ми не пов’язалися з незнаними партизанами і в той час ми стратили одного вояка, а з сторони незнаних партизанів впало двох вояків. В кілька днів пізніше нам вдалось пов’язатися з ними в с. Рибне. Коли їх трьох попало в полон, то вони сказали нам, що мало що знають, а можуть пов’язати нас з своїм командиром, який находиться в лісі. На другий день ми пов’язалися з їх командиром поручником, який був під псевдом “Сірий”. Я враз з ним відійшов на постій ком. “Різуна”, бо говорячи з ними я пізнав, що ці люди є з східних областей України і для нас це було дуже цікаве чого і звідки вони тут узялися. Стрінувшись з ком. “Різуном” ми почали розпитувати пор. “Сірого” звідки він узявся в партизанці та яка їх ціль. В розмові з пор. “Сірим” ми довідались від нього, що перед тим всі вони находились в Німеччині в таборі полонених. Пізніше були вибрані з загальних таборів до українського табору українськими емігрантами з 1918 р. По відповідній підготовці одна частина мала бути підкинена в большевицьке запілля, як партизани. Пор. “Сірий” говорив, що ініціаторами цього перекиду за фронт були емігранти – старшини з Визвольних Змагань 1917-20 рр.: хор. Сушицький, сот. Болобан та сот. Тарнавський. В тому часі політичні обставини змінилися і він тих людей вже більше не бачив. Німці відступаючи залишили їх на Словаччині і їхнім завданням було податися в большевицьке запілля. Число цієї групи було около 30 чол. Тому, що через большевицький фронт було тяжко прорватись, вони розділилися на дві групи. Одною групою командував інший старшина, а другою він. Пізніше зводячи кілька боїв з большевиками, йому вже не вдалося пов’язатися з другою групою і він нічого не знає про долю цієї групи. По розмові пор. “Сірого” ком. “Різун” зорієнтувався, що то не легка справа і тому рішив передати цих людей до Служби Безпеки. Як оказалось опісля, пор. “Сірий” стрінув там одного чоловіка, який знав точно про їх справу з-за кордону і по переслуханні вони відійшли на Гуцульщину до відділів УПА”.

Загалом до УПА потрапило п’ятеро бійців з цієї групи. Всі вони були направлені для перевірки до референта Служби Безпеки ОУН Карпатського краю Володимира Лівого – “Митаря”. Вірогідно під час перевірки було з’ясовано цілі і мету групи, бо опісля четверо членів з групи влилися до Українського визвольного руху. Так, Іван Кулик – “Сірий” та “Чудак” були направлені в ТВ “Гуцульщина”, де вступили до УПА. Панас Сіренко – “Степ” та Іван Яценко – “Юнак” після перевишколу були направлені для роботи в СБ на Буковину. П’ятого члена групи, який виявився росіянином з невідомих причин було ліквідовано.

Тож як бачимо, Українська національна армія постала в непростих умовах. Розділені до того українські політичні середовища (УНР, мельниківці, бандерівці, бульбівці) – змогли об’єднатись з метою збереження українських вояків та утворення власної армії. Бо, як відомо, без власної збройної потуги не буде незалежної держави. Міжнародна ситуація теж не була сприятлива для постання Української держави. Надії на війну США та Британії проти СССР після капітуляції Німеччини не справдились. Але вини в цьому бійців УНА немає – вони в складних умовах боролись за добро власної країни. І Україна має розуміти та пам’ятати історію УНА.

Упорядкував Тарас ДАВИДЮК