Публікація

“Так, я бандерівка. Я та, що віддала своє життя Україні” – спогади зв’язкової УПА Дарії Лещак

13:54, 09 Лютого

зображення публікації

Горинь.інфо нещодавно писала про те, як сарненська влада привітала ката з НКВД з днем народження. Досліджуючи це питання, редакція змогла знайти унікальні спогади учасниці боротьби за Самостійну Україну. Тож пропонуємо Вашій увазі прижиттєве інтерв’ю з сл.пам.Дарією Лещак (Колядюк). Пані Дарія була учасницею національно-визвольних змагань, розповіла Олексію Івашину про буремні роки та свій життєвий шлях.

Д.Л. – Звати мене Лещак Дарія Андріївна, я народилася 7 квітня 1927 року в селі Чудниця (зараз Гощанського району Рівненської області – прим. О.І.). Наш батько тримав землю і служив старостою в церкві. Сім’я була велика – одинадцять дітей моя мати народила. П’ятеро померло, а шестеро виросло. Василь, Віктор, Марія і я сіли в тюрми при радянській владі. Віктор був 1922 року народження, Василь – 1923 року, Марія – 1926 року.

О.І. – Як ваша сім’я жила за Польщі?

Д.Л. – Жили непогано. Мали коні, корови, землю. Батько був добрим господарем і патріотом України. Він сам був просвітянином і нас всіх вів туди, боротись за Україну. У нас батько був не дурний, і місцева влада дуже хотіла, щоб він перейшов на поляки.

О.І. – Тобто, щоб прийняв католицьку віру?

Д.Л. – Так. Давали фільварок, щоб батько перейшов. Умовляли-умовляли, а батько сказав: «Я не піду ні в який фільварок, для моїх дітей хватить того, що в мене є».

Я пам’ятаю, що за Польщі в селі були й комуністи – десь п’ять чоловік. Їх польська влада заарештовувала, бо вони виступали по-своєму. Я бачила, як поляки їх вели арештованих – комуністи йдуть попереду, а за ними поліціянти. Потім сиділи в тюрмі по два місяці – посиділи, і пускають їх додому. Коли в 1939 році до нас прийшли совєти, то пересажали півсела, а місцеві комуністи помагали арештовувати людей.

О.І. – За Польщі в селі діяло підпілля ОУН?

Д.Л. – Так-так. Я пам’ятаю таких старших людей, як вони збиралися в нас у клуні на сіні і робили там збори. Я дуже хотіла вникнути туди, бо ці збори вели наші селяни-просвітяни – дуже розумні, цікаві люди. Потім я взнала, що це організація ОУН. Молодь до тих старших прив’язувалася, і разом робили ті збори. Це все проводилося дуже конспіративно, бо поляки за ними ганялися – вони тоже були добрі «чекісти».

О.І. – Чим займалося оунівське підпілля?

Д.Л. – Пропагандою. Але тим займалися люди не мого віку, а старші, бо якщо попаде така пацанка, то видасть і все. Ця організація діяла в нас дуже давно.

О.І. – Коли Ви вступили в ОУН?

Д.Л. – Десь на початку 1943 року – ще зовсім молодою дівчинкою. Мене привів туди один чоловік, мав прізвище Січкар. Така в них була сім’я патріотична – вони потім тоже посідали в тюрми. Він сказав мені: «Тоді-то й тоді-то в нас на сіні будуть старші люди. Ти в їх не питай, кого як звати, не питай, де хто живе – це не твоє діло. Але ти повинна прийти і поклястися, що вступаєш у велику організацію». І я поклялася. Получила псевдо – «Наталка». А ще мені дали отакий маленький клаптичок жовто-блакитного прапора, я його й дотепер зберегла.

Вступила в ОУН, дали мені ще кількох дівчат. Ми ходили, збирали для повстанців, що могли – хліб сушили, дехто давав по куску сала. Та й не до всіх ми могли йти, а тільки до надійних людей. Оте все збирали і конспіративно зберігали – по селах мали такі криївки, спеціально викопані. У нас вдома було дві таких криївки. Також ми, де могли, збирали зброю. В нас же війна пройшла, і окопи були зі зброєю – там і збирали. А зберігали її в дворі – багато було сховано в мене вдома. Я й перевозила зброю – наприклад, везла гній, а під тим гноєм її ховала. А ще збирали полотно, разом із сестрою, шили накидки – такі білі, для маскіровки.

О.І. – Яким чином німці боролися з підпіллям?

Д.Л. – Облави робили, бо з 1942 року вже діяла УПА. По лісах вони стояли, а по ночах діяли. Ото все почалося в один час і в мойому районі, і там далі, аж під Білоруссю. Одною такою сотнею командував мій односелець – був такий Дмитро Шевчук, з багатої сім’ї. Його батьків і родину в 1943 році розстріляли німці. Всіх розстріляли – тут же, у дворі. А він якраз був у клуні і бачив це все – зарився у солому і там лежав, аж поки німці поїхали. Як німці виїхали, то він попрощався з усіма, а тоді пішов на Горинь і там у лісі почав організовувати сотню УПА. Став сотенним, взяв собі псевдо «Очмана» і почав робити засідки на німців на шосе Рівне-Київ. Один раз розстріляли машини біля Самострілів, а другий раз – біля Сапожина. Вбивали німців, розбивали машини, забирали зброю і все що їм було треба. А через який-то час «Очмана» перевдягнувся в німецьку форму, один заїхав у Корець і застрелив начальника гестапо. А ще десь через місяць вони з хлопцями знищили ляндвірта в Красносіллі. Ой, та він дуже сильну справу робив – скільки знущався з німців, скільки їх повбивав! Може, й не треба було так –  трошки б менше постраждало нашого люду, цивільного. А так німці спалили село Пустомити (село Пустомити було знищене німецьким каральним загоном 17 грудня 1943 року. При цьому загинуло, за різними даними, від 350 до 485 чоловік – прим. О.І.). А ще до того, в жовтні, бомбили Пустомити літаками. Чим-то таким бомбили, що горіли хати, і люди всередині згоріли – тіло торкнеш, а воно розсипається. Страшенна трагедія сталася в Пустомитах! Малетин, Пустомити – ці села дуже постраждали. Але я хочу Вам сказати, що німці були слабші проти цих, з червоної сторони. Ці як прийшли, то вони господарями себе щитали і робили розправу з нашого народу. А німці все-таки культурніші були, якось тихше відносилися до людей. Як облава йшла, ми навіть могли побігти в пшеницю і лягти там, у збіжжя. То вони не стріляли по тому збіжжю, з машин не вилазили і не йшли за нами шукати по полю. Ми полягаємо й лежимо, а вони проїхали повз нас і поїхали собі далі.

О.І. – Польські збройні формування діяли в вашій місцевості?

Д.Л. – Не пам’ятаю такого. А цивільним полякам наші повстанці передали: «Виїжджайте в Польщу, бо буде вам біда». Багато їх виїхало, а тих, що противились, наші хлопці забирали. Де вони їх дівали, я не знаю. В нашому селі жили поляки, з деякими навіть мій батько дружив – так от їх не стало. Може, повстанці їх повбивали, а, може, втекли десь – хто знає! А коли знов прийшла радянська влада, то ті поляки, що лишилися, йшли служити в радянську армію.

О.І. – З чого почалася Ваша праця в УПА?

Д.Л. – Десь у вересні 1943 року взяли мене в УПА – робити першу допомогу пораненим. Їм були треба такі як я, бо медиків не вистачало.

О.І. – Ви мали якусь медичну підготовку?

Д.Л. – Я ж виучилась. Коли пішла в УПА, то нас, може, чоловік десять дівчат, послали вивчати першу допомогу – в лісі на поляні проводили курси. Місяців півтора нас учили першу допомогу робити. Мені оце знання пізніше дуже помогло в лагері.

О.І. – В яку сотню УПА Ви потрапили?

Д.Л. – В сотню «Очмани». Там же служив і мій брат Віктор, він мав добру освіту (закінчив Межиріцьку гімназію), а в УПА був якимсь референтом – я не вникала в те, бо була ще зовсім молодим дівчиськом. І другий мій брат, Василь, служив у нашій сотні.

Після курсів я займалася першою допомогою в сотні – чи там кому-то рану перев’язати, чи кому-то дати якісь ліки. Хворих ми мали багато, бо то вже осінь була, потім зима, багато людей застудилося. А крім того, я була зв’язана з аптекою в Гощі, якою завідував Володимир Півовар – він добре знав фармацевтику, мав фармацевтичну освіту. Я особисто забирала ці ліки, але не напряму, а через такі точки – в тих людей, в яких ми могли щось лишити, а потім забрати. Півовар приносив до них ліки, залишав, а ми пізніше приходили й забирали. Крім мене, цим ще займалася така Галя, священика дочка – оце ми двоє були довірені люди. Якщо не я несу ліки, то вона несе. А Півовара, до речі, при совєтах арештували, дали десять чи п’ятнадцять років. І він з лагеря повернувся, ще й при здоров’ї повернувся, бо мав спеціальність непогану, а їм там треба було медиків.

О.І. – Медична служба сотні базувалася в селі?

Д.Л. – Ні, в лісі. Ми мали криївки – так добре замасковані, що навіть не подумаєте, що там щось є. І всередині все було гарно зроблено. В тих криївках ми грілися – там була пічка, кухня, запас продуктів. І там же само працювали медики – і такі як ми, медсестри, і старші лікарі. Дуже трудно було працювати – мали багато роботи. Головним лікарем у нас працював спеціаліст із рівненської обласної лікарні, «ухо-горло-нос». Він пізніше воював на Гурбах, попав в оточення. Я через багато років його питала: «Як Ви змогли вижити там?» А він каже: «Я зарився в який-то хмиз і лежав у лісі кілька днів, не вставав, був голодний, і як уже втихло, то тільки тоді пішов звідти». Він жив тут у Рівному, біля лікарні, я його бачила ще років шість-сім тому в Воскресенській церкві.

Ще я Вам скажу, що дуже важливі були зв’язки з місцевим людом, з місцевими господарями. На початку 1944 року до нас знов прийшли совєти, по всьому Гощанському району йшли бої. А то зима, холодіна, і треба розприділити повстанців по хатах, знати, де їх можна помістити. І ми з Галею мусили по багато хлопців селити в одну хату, інакшого виходу не мали. А потім ще треба пройтися всюди і розмести той слід, щоб ніхто не побачив, що там ішли. Літом могли просто так десь остановитися, а зимою треба сніг так зробити, щоб ніхто не здогадався. І мусили ходити по людях, брати в кого кожушка, в кого чоботи, бо не кожен повстанець мав у що вдітися. Ніякої форми не мали! Той в кожушку, той в піджачку, той в якихсь черевиках, той у валянках.

Як радянська влада прийшла, то зразу почалися облави. Пару днів проходить – облава йде. Катували людей, забирали в Гощу в КГБ… Я своїми очима бачила, як нашого сусіда прив’язали до коня і тягнули до сільради. А він нічого не знав, ні з ким зв’язаний не був. А ще забирали людей ночами. Вночі як вийдеш – десь в селі кричать, десь діти плачуть. Люди боялися голоду і копали ночами схованки, обкладали їх дошками і зсипали туди зерно. Батько в нас вдома зробив дві таких схованки. Через якийсь час прийшли краснопогонники: «Де в тебе зерно заховане?» Взяли шомполи, почали кругом проколювати землю. Знайшли… Били батька так, що сорочка вся була червона від крові. Та що казати… Як прийшла ця наволоч з червоної сторони – світ такого не бачив, як з нас знущалися!

Якось перед Колядами прийшли до нас повстанці, шість чоловік. Батько вигнав порося, завів його за хлів, заколов. Я казала: «Та не треба так далеко виводити! Бо погані люди є – і «стрибки», і всякі». Взяла ту свіжину, заношу в хату. Хлопці питають: «А що Ви сказали батькові?» Я кажу: «Нічого я не сказала! Я сказала, що тато міг у дворі заколоти, а він вивів за хлів». «А чого Ви так сказали?» Одним словом, не вірять мені і хочуть мене зв’язати. Я в сльози. Але добре, що заходить їхній командир і каже: «Хлопці, ну що ви робите? Даринко, та перестань плакати!» Та став мені сльози витирати, а мені так обідно. А він до тих повстанців: «Хлопці, ну перестаньте! Це ж своя людина! Що ж ви робите? То ж її два брати в УПА і вона, Марія ще є в них». Потім каже до мене: «Нікому не про нас розказуй!» Хлопці три дні в нас пробули – ми їх годували, помогли з одягом, поговорили з ними трохи, щоб вони віддихнути від тих боїв.

О.І. – Пам’ятаєте свій перший бій?

Д.Л. – Ой, не забуду ніколи! На початку 1944 року я попала в бій – проти НКВД. Обложили, окружили нас в Пустомитському лісі. Ми мали кількох дуже поранених, і мені припоручили пораненого, йому куля пройшла через коліно. А я ж молоденька, сімнадцяти років ще не мала… Але знала що робити – перше треба спинити кров. Спинила кров, а далі треба його тягнути вглиб лісу, і я тягнула – сама, бо бій тривав, нашим було не до того. Кулі мені летіли повз голову, не знаю, як осталася живою. Тягнула, скільки могла… Дісталися до такого насипаного кургану, там ми мали криївку, і в ній уже були наші хлопці. Затягаєм пораненого туди. Поки знайшли того лікаря… Коли той бій трошки вщух, то хтось лікаря привів, стали знов робити хлопцю перев’язку, а йому болить страшенно, нога стала пухнути. І треба його везти або в Гощу, або в Тучин, тому що ми не мали таких лікарів, щоб могли оце таке врятувати – в нього кості роздроблені були. То був молодий хлопець – може, років двадцять. Як його звали, навіть не знаю, він сказав, що Петро, а чи це його справжнє ім’я, невідомо. Через пару днів переправляємо його в село Малетин, там жили одні мої друзі. І я в них у дворі його положила в такому укритті, наложила зверху хмизу різного. Ну і знов стала таємно просити людей: «Така і така справа, прошу, щоб ви помогли мені». «А де ж він є?» Я розказала, вони погодилися помогти. І ми того хлопця оділи в жінку, переправили до Малетинського хутора, а там у людей положили в запічку. І я його далі лікувала, вже нога почала спадати. Поїхала в Гощу до Півовара, взяла ліки, що він мені міг уділити. І він також каже: «Везіть хлопця в Гощу, раз роздроблена нога!» Вернулася я на хутір, стала просити хлопця: «Давай візьмемо коні, поїдемо в Гощу або в Тучин, будемо там лікувати». А він каже: «Як я туди поїду? Там гарнізони стоять… Все одно мене там розтерзають, все одно мене знищать. Я не видержу тих мук». Пару місяців він пожив і помер… Зійшлися люди, і похоронили ми його в Пустомитах на могилках – вночі завезли туди, викопали яму… Років десять тому ми з нашим депутатом Олексіюком поїхали туди, і я показала, де той хлопець похований. Поставили пам’ятник, бо там хоронили багатьох наших хлопців.

О.І. – Сотня прорвалася з оточення?

Д.Л. – Прорвалася! Вони відійшли в Березнівський район, я там пізніше до них приєдналася. А деякі повстанці виходили самостійно, і знаєте що – їм сильно люди помогли! Люд був свідомий – бачили, що то біда найшла, і допомагали, заховували хлопців як могли. Люди дуже багато нам помагали, дуже! Я пам’ятаю багатьох людей, що возили які-то дрова, гілляччя, і під тим гілляччям мали пару чоловік схованих.

Потім вияснилося, що енкаведистів на сотню навели «стрибки» з сусіднього села –  місцеві. Продалися совєтам, пішли до них на службу. Отой бій стався через них. Наші хлопці з ОУН їм за це зробили кару Божу – порізали їх, постріляли. Я це все бачила, потім дуже важко переживала, довго не могла спати.

Коли прийшла на Березнівщину, то мені там менше було знайомо, гірше знала місцевість. Але ж нічого не вдієш, мусила організовувати допомогу на місцях, дуже багато шила, дуже багато збирала. Сотні сильно потребували харчів, то я постійно щось просила в людей – то сала якогось дадуть, то хліба, а ми з нього сухарів насушимо. Бінти збирали, ліки, і все це відсилали в сотні.

Ще я працювала зв’язковою – і в себе в районі, і на Березнівщині. Носила грипси – це такі записочки зашифровані і дуже тоненько написані, я ще дивувалася, як можна так дрібно написати. Грипс мав розмір менший, ніж сантиметр на сантиметр, але від нього деколи залежала велика справа – хто що має зробити, куди піти. Ми мали точки, куди їх передавали – приміром, дупло десь у дереві в лісі. Деколи передавали з рук у руки, напряму. А носили грипса так: запаювали в клейоночку і клали в рота, щоб можна було проковтнути його, не допустити, щоб він попав комусь у руки. Занести грипса куди треба – це обов’язково! Не дай Бог я би не занесла, могли і розстріляти. У «Клима Савура» (Дмитра Клячківського, крайового провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях – прим. О.І.) був приказ: «За зраду і розкриття документів скарати на смерть». Якщо бачиш, що можеш попасти ворогу в руки, то мусиш зробити все, щоб записку знищити – зжувати, ковтнути.

О.І. – У Вас бували такі випадки?

Д.Л. – Ні, мені якось не попадало. Я завжди доносила в те дупло і в ті руки, що треба. В 1943 році бувало таке, що по дорозі зупиняли німці. Я казала, що йду до родини, називала місце, імена тих людей. Завжди знала, які імена назвати, щоб вони при потребі підтвердили, що я їхня родичка. Ну Ви самі розумієте, вони не були мої родичі, то все робилося для конспірації. Слава Господу, що я всі грипси доносила по призначенню. Не дай Бог, за мною щось би замітили – всьо, пошматували б мене! Наші пошматували б! Я ж бачила закатованих людей, які зрадили. Не хочу цього згадувати, але ж це робилося на моїх очах! І цих людей не розстрілювали, бо шкодували патрона, а просто різали і всьо. Я якось запитала: «Нащо ви це робите?» «А що нам робити? В нас тюрми немає».

Ближче до весни мене відправили назад у Гощанський район. Прийшла додому, а тут з Березнівщини приїжджає конем людина й каже: «Ви повинні добратися в таке-то й таке село, підійти до такої-то хати. Там Ваш брат Василь лежить, і в нього сильна температура. Він мало того, що поранений, так ще й захворів на тиф». Пішли ми туди разом із мамою, найшли брата. Він не був крепко поранений – м’якоть прострелена на нозі. Ну що робити, перев’язали Василя. Ще там одна бабця жила, трави носила йому, промивала рану. Мама лишилася там доглядати брата, а я їх полишаю і йду по своїх справах – мені дали завдання нести грипса до нас у Гощанський район. Добралася благополучно.

В тюрму я попала весною 1944 року. Мене видала одна дівчина з нашого села, яка тоже співпрацювала з УПА, але здалася. Якось раненько ми з двома хлопцями винесли зброю зі схованки (в мого батька в дворі тримали зброю), запакували її, поклали на підводу під гній. Я взяла один пакунок, несу до підводи, а та дівчина заходить до нас у двір. Я навіть не спитала, чому вона зайшла – подумала, що, може, наші її прислали. Вона побачила, що я щось несу і тут же за мною вийшла, а тоді десь пішла. Зброю я завезла до одних довірених людей – вони возили гній на поле і там скидали в купи. Ті люди мені сказали, щоб я завезла зброю на поле і там гноєм приклала. Я так і зробила.

Через пару днів іду я на завдання – мала забрати грипса. Під Мощонами є така колонія Дуброва, там росли верби в ряд, і біля одної високої верби була наша явка. Вже майже підійшла до того місця, і тут їде підвода, а на ній сидять енкаведисти і дві моїх знайомих дівчини з села Красносілля. А я йшла ніби до тьотки до своєї, несла капусту, нічого такого при собі не мала, думаю: «Не буду тікати, їм немає за що причепитися». Під’їхали до мене: «Садись!» Що я маю робити? Сідаю до них. «Ну поговорим немножко, поговорим». Заїхали на Дуброву, забрали там ще таку Олю Строїнську і прямо в Гощу. Всьо! І так я очутилася в КГБ… Ну а в Гощі вже вибивали признання, що я була в УПА… Били страшно, і не тільки мене. Нас всіх – дівчат, молодих хлопців били як могли! Коли непритомніла, то водою одливали… Слєдователі били так, що в мене очей не було видно, губи були розбиті, втрачала слух. Воно потім далося, через багато років – зараз погано чую. Дітей в мене немає, бо тоді в живіт били ногами… Господи, а ноги мала такі побиті, що страшно було дивитися! Допитували мене два дубиняки – Лубенніков і Крутунов. Якими словами вони мене тільки не обзивали – я ніколи й не чула такого слова, такого матюка! А Лубенніков як став мене лупасити тими чобітьми! Потім бачить, що вже добиває, в мене з рота кров іде. Прийшов один «стрибок», каже: «Вони тебе прибили, забили зовсім!» І вони мене водою одливали, а потім, як вже я очуняла, посадили знов на стілець. Крутунов каже: «Что, бендеровка, обосралась, да?» Вже в п’ятдесятих роках його хтось пристрелив тут у Рівному – на могилках у Грабнику.

Один раз привезли кількох побитих повстанців і ще кількох живих. Але вони ранені, кров з них іде, голови розбиті. І нас кількох вивели, щоб ми пізнавали їх. Я декого пізнала, але не показувала того.

Я чотири рази ставала на очну ставку з тою, що мене здала. Вона кожен раз казала: «Питайте. Вона знає». Її питають: «А що вона знає, ти можеш сказати?» – «Щось знає, бо вона щось їм несла. Я не знаю, що саме вона несла, але бачила, що якісь пакунки, і за нею йшло два хлопці». Їй сказали: «Якщо все розкажеш, то тебе випустять». Вона розказала все що могла знати, але їй дали п’ятнадцять років лагеря, як і мені – тоже сиділа. Відсиділа, а після лагеря додому не вернулася – з тих, що зрадили, мало хто потім приїхав сюди. Але пізніше якось заїжджала сюди з чоловіком, і ми випадково зустрілися. «Ти на мене ображаєшся?» – «А ти думала як? Я не можу на тебе дивитись». А її чоловік каже: «Ой-йо-йой, як тебе тут стрічають!» А як її можна було стрічати? Вона продала нас чоловік п’ятнадцять… А сама довго прожила – років п’ять тому мені казали, що ще жива.

Мене дуже крепко били, щоб я призналася. Але я так і не призналася, не зрадила ні одної людини. Ні одної! І це знають мої односельці, знають наші старі підпільники, які ще живуть на цьому світі. Присудили мені п’ятнадцять років і відправили в лагерь. Везли нас у зек-вагонах, за ґратами – наштукували повний вагон, лежали рядами. І ранені дівчата там були, і такі, що дуже побиті… Як же вони ревіли, Господи… Трохи проїхали, і тут засилають нас в який-то тупік і дають солону тюльку – багато дають, і їсти хочеться. А жара страшенна, дівчата кричать: «Води! Вмираю, води!» – «Замолчи! Замолчи, сволочь! Кому вы нужны?! Подыхайте тут!» Я це ніколи не зможу забути… Двоє умерло тільки в моїй камері… І хто знає, куди їх там викинули…

І так везли нас, куди хотіли. Привезли в Красноярський край, там ми будували Красноярську ТЕЦ, а в газетах писали, що комсомольці працюють. Такі в нас були носаки – на плечах дроти і ззаду загнуті. Накладали туди груз і несли. Бувало таке, що люди просто падали з голоду, з холоду – падали і вже не вставали. Я Вам не можу передати, які страхіття ми пережили… Взуття не видавали, то ми різали скати і шили з них чуні. Пробивали дві дирки, затягували шнурком, а зверху обмотки. Буває, йде дівчина – чуні порвані, дротами поскручувані, а вона така замучена, що тільки очки блищать.

Я там пробула пару років, думала, що скінчуся на тій ТЕЦ. Але якось посадили нас на самосвал і куди-то повезли. Привезли до якоїсь станції, посадили у вагони, і днів через три ми очутилися в Кенгірі, лагерь називався «Спецстеплаг». Заводять нас у лагерь на розвод, по п’ятеро. Все дуже строго, конвой з овчарками, шаг вправо, шаг вліво – стріляють. Чоловіків повели в одну сторону, а нас в іншу, і тут з колони виходить один мужчина. Конвойний кричить: «Стой! Стой! Стрелять буду!» А він навіть не біжить, а просто йде. Конвойний вистрілив, той мужчина впав, собаки побігли до нього, почали рвати. Підняли його, а в нього нога прострелена. Забрали. Через пару місяців влаштували показовий суд, добавили йому строк, за те що втікав. А він каже: «Я не втікав. Я вийшов, бо більше не міг терпіти тих мук. Просто вийшов, щоб мене застрелили».

В нас там був туалет – в сарайчику така яма, і над нею покладені дошки. І час від часу приїжджав шофер на машині з бочкою, вичерпував яму і вивозив то всьо. Один наш мужчина вирішив тікати, договорився з тим шофером, і той привіз йому такого грубого картону. Закрутили картон у трубу, поставили в бочку, він став у ту трубу, а шофер заливає бочку. І якось їм вдалося виїхати з лагеря, заїхали далеко. Але десь далі того мужчину побачив конвойний з вишки, подзвонив куди треба. Взяли обох – і його, і того шофера. А нас усіх, хто працював на ближчому об’єкті, завели до лагеря: «Ложись!» І ми всі лежали, чекали, поки привезуть отого мужчину. Потім був суд, обох судили – тому мужчині добавили строк, а шоферу дали великий строк за те що поміг заключонному.

Працювали ми в лагері дуже важко – копали такі глибокі траншеї, що як дивишся вниз, то людини там і не видно! Починалося від дна – в землі вирубана одна сходинка, потім над нею друга сходинка, потім третя, четверта, п’ята і так дальше. І зеки вручну, лопатами викидали землю наверх – зі сходинки на сходинку. Ми навіть не знали, що то за траншеї і для чого вони. Там люди і гинули. Якось при мені впала одна наша литовка – зламала хребет і там же вмерла.

Литовців у нас було дуже багато – майже стільки само, як і українців. З ними були хороші відносини, вони нас дуже любили. Я навіть литовську мову вивчила, добре говорила. В лагері дружила з одною литовкою, звали її Реґіна. Ми коли звільнилися, то багато років переписувались, один раз я їздила до неї в Литву. Литовці дуже нас поважали, помагали сильно – їм передавали гарні посилки, так вони завжди ділилися з нами. Потім їх багато погинуло під час повстання.

Я Вам більше скажу, через деякий час подружилися навіть політичні з «битовиками». Помагали одне одному вижити. Умови ж були страшні, ми роками не бачили ні яблука, ні сливки, ні овочів. Всі страждали цингою – в людей зуби випадали, лиця були червоні. Тільки надвір вийдеш – лице зразу пече. А ноги і вдень, і вночі жаром пекли!

Мені в Кенгірі дуже пощастило – десь через півроку я попала працювати в лікарню. І працювала на совість – вже як зроблю роботу, то видно, що медсестра робила, а не будь-хто. У мене навіть жінки народжували в лагері – не знаю, як вони там вагітніли, але роди я приймала. Дуже допомогли ті медичні курси, що я пройшла в УПА, в Пустомитському лісі – знала як перев’язати, як кров зупинити. Якби не та лікарня, я б не вижила – вже доходила на «общих» роботах.

О.І. – Ви брали участь в Кенгірському повстанні?

Д.Л. – Та ми всі брали участь… Люди не видержали того знущання і зробили повстання. Немає сили згадувати, як нас танками душили… Я ж бачила те все, підбирала ранених. В одного хлопця кусок живота був вирваний, я його дотягнула до лікарні, а лікар кричить: «Дарина, держіть його, держіть!» Я держу, лікар робить перев’язку, а з того хлопця просто вилазить оце м’ясо і ця кров. При мені й помер…  Досить з мене того страхіття, що було в Кенгірі… Люди дерлися на бараки, хто падав – той під танк попадав… П’ятсот-шістсот чоловік покремсали. А тоді машини під’їжджали, і хто живий був, тих забирали, куди-то вивозили – мабуть, у другий лагерь.

В лагерях я відбула тринадцять років, в 1957 році повернулася додому. Мене звідти привезли дві медсестри, бо я вже сама не могла йти. Провели до Гощі, а в село мене привіз один знайомий хлопець з Мізоча, Міша його звали. Повернулася в село калікою, навіть мама мене не пізнала. Була знищена назавжди після того лагеря, але дякувати родичам – трохи мене відходили.

О.І. – Як склалося Ваше життя після звільнення?

Д.Л. – Жила в Рівному, працювала на непоганій роботі в ательє.

О.І. – Як вдалося влаштуватися?

Д.Л. – Дуже тяжко було, мене три роки не прописували. Я поїхала в Омськ до подруги, пожила в неї трохи, а потім вернулася до Рівного, знайшла тут одну родичку. Вона каже: «Не може бути, щоб ти прожила тут три роки і не прописалася. Йди в міліцію і скажи, що згубила паспорт, щоб видали новий». Прийшла я туди, а начальник міліції кричить: «Врешь, блядь бендеровская! Есть у тебя паспорт! Уезжай откуда приехала! Не пропишем тебя никогда!» Не прописували мене і всьо! А як не прописана, то і роботи немає. Поїхала я до Львова до друзів, там трошки побула, повернулася знов сюди і все-таки зробила собі рівненський паспорт – знайомі помогли. А тоді вже влаштувалася на роботу в ательє і там до пенсії працювала. Вийшла заміж за Петра Лещака – він був родом з Івано-Франківщини, в сорокові роки помагав УПА. Був справжній патріот України, патріот з великої букви, і йому дуже пощастило – в лагерях не сидів. Ми з ним вдочерили дівчинку-сироту, виростили.

О.І. – Як склалася доля Вашої родини?

Д.Л. – Після того як мене арештували, батьків стали вивозити на Сибір. Коли до них прийшли енкаведисти, то батька від переживань розбив параліч, і після того він кілька років лежав. Так і помер паралізований… В матері забрали все, вигнали з хати, але вже не вивозили. Вона потім жила в родичів, і на руках батько паралізований – такий, що хоч біжи його живого закопуй у яму.

Сестра вернулася з лагеря сліпою – працювала в забої, щось там взорвалося, і їй випекло очі. Все життя прожила сліпою, працювала тут у Рівному в УТОСі, шила одіяла. І за сліпого вийшла заміж, народила дочку.

Старший брат Віктор був арештований за участь в УПА, дали йому розстріл, але потім замінили двадцятьма роками каторги, з них років п’ятнадцять відбув. Приїхав назад на Рівненщину, жив у Гощі, а пізніше навіть поступив в інститут і став замдиректора биткомбінату. Одружився, двоє дітей нажив. Але брат мав поранення ще з УПА – пошкоджений позвонок, то йому одняло ноги і він помер. Брат Василь відсидів строк на Колимі, повернувся додому і непогано тут жив. Але тоже помер молодим – захворів на рак желудка і помер.

Отаке моє життя. Я Вам і малої долі не розказала того, що треба розказати. Вдома маю біду дуже велику. У мене обидва зятя гівнюки, з «червоних» сімей, то мені навіть вдома говорять: «Ти бандерівка!» Так, я бандерівка, я та, що віддала своє життя Україні. Молодість віддала на ту боротьбу, в сімнадцять років сіла в тюрму, дівчинкою не поцілованою. Ми поклялися, що здобудемо Українську Державу або згинемо в боротьбі за неї. Але що сталося зараз? Мені не поміщається в голові – у Верховній Раді виступає ця наволоч Колесниченко (депутат від партії регіонів на момент запису інтерв’ю, після 2014 – втік у росії та отримав там громадянство) і говорить: «Так бандитам и надо!» Мало їм! Нам шкуру здирали, а ми лишилися патріотами! І будемо патріотами до кінця. І Ви будьте, постарайтеся. Вам повстанці розказують про пережите – донесіть це до людей, хай молодь знає про нас…

Дарія Андріївна Лещак померла 24 листопада 2013 року. Вічна пам’ять!

Інтервю та літературна обробка: Олексій ІВАШИН

Набір тексту: К. Нікітченко

 

Читайте також:

Архівна справа чекіста: “чорні справи” Петра Лубеннікова

Чекіст Лубенніков у боротьбі проти українського визвольного руху

Сарненська міськрада привітала з ювілеєм ката з НКВД