Публікація

Спортсменка ОЛЕНА ЦИГАНКОВА: йти по дистанції, як і в житті, треба лише вперед

13:34, 07 Жовтня

зображення публікації

Зустріч з Оленою Циганковою відбулася щиро й без зайвого патосу. Молода дівчина, усміхнена, аж ніяк не скажеш, що перед тобою бронзова чемпіонка світу. Зважаючи на моє кількахвилинне запізнення, вона веде себе чемно і привітно — це викликає прихильність. Вирішили з Оленою випити кави й поспілкуватися. Зважаючи на похмуру погоду, клієнтів на літній веранді майже немає, що створює затишну атмосферу.

– Привіт, розкажи, як ти почала займатися спортом? Чому саме веслування?

– Привіт! Я народилася у Млинові, це невеличке містечко, тому там не було чим особливо зайнятися. Я зі своїм старшим братом завжди була дуже активна: були й танці, й волейбол, як не дивно, з моїм зростом (зріст Олени 1.60 м. – прим. моя). Навіть рукопашним боєм займалася. Тоді почала веслувати…

– Хлопці не боялися? Це не типові заняття для дівчини, не стереотипні.

– Я б не сказала, що веслування це дуже силовий вид спорту, він більше технічний.  Зазвичай дівчата їдуть технічніше, ніж хлопці. Так, чоловіки мають силу, яку вони й використовують, але ми граційні. Для нас важливо їхати гарно.

– Як мені відомо, ти з п’ятого класу займаєшся веслуванням. Як на це відреагували твої батьки?

– Батьки не заперечували, адже вони була за те, щоб я виявляла свої таланти, не сиділа дома, бо то завжди був гармидер у хаті. У мене ж старший брат (сміється).

– Якби ти не стала спортсменкою, то чим би зайнялася? Розкажи по секрету (вже провокую Олену я).

– Правду кажучи, мені важко себе уявити поза спортом, я, мабуть, була створена для цього, адже пів життя я веслую.

– Окей, але ж спорт — це не 24/7. Ти маєш хобі тощо? Як відпочиваєш?

– Я обожнюю готувати, особливо випічку. Прикро те, що я готую, але не їм цього, бо маю тримати себе в формі. Інколи з’їм шматочок, але потім активно працюю в залі. Зате в мене татко щасливий, коли я повертаюся зі зборів або змагань. Для нього це – свято.

– То сім’я тебе майже не бачить. Як часто ти буваєш вдома взагалі?

– Дивися, двадцять один день на місяць в нас збори, зазвичай в Обухові, а тиждень вдома. Власники комплексу — подружжя, яке займається тренерською діяльністю, теж професійні спортсмени. Вони дуже гарні господарі, все продумано для ефективної роботи.

– Для професійного розвитку важлива психологія. Ти казала, що вже багато років у спорті, чи не були моменти зневіри, емоційного вигорання?

– Були епізоди в юнацькому віці, але тут моєю порадницею була мама. Одного разку, коли я не хотіла йти на тренування, то мама сказала: “Або ти йдеш і займаєшся, або лишаєшся — і це кінець”. З часом подібним авторитетом став тренер, він вмів знаходити потрібні слова, що мене мотивували до розвитку. Пригадую початок кар’єри: я була чи не єдиною дівчиною й часто змагалася з хлопцями. І коли в мене щось виходило, то тренер дарував мені солодощі, я дуже цьому тішилася.

– А хто тебе зараз тренує?

– Цьогоріч мені пощастило, я працюю з дворазовим олімпійським чемпіоном, головним тренером збірної України Юрієм Чебаном. Він вкарбував своє ім’я в історію вітчизняного спорту. Першим моїм тренером був Кислицький Олег. Він зараз працює у млинівській ДЮСШ. Олег Володимирович зробив дуже багато для мене, для мого становлення як спортсменки. Ми часто зідзвонюємося, балакаємо. Він мій “хрещений батько” у спорті.

– Пригадай, будь ласка, свої перші досягнення у веслуванні. Коли ти зрозуміла, що станеш чемпіонкою?

– Я виграла обласні змагання, моїми суперниками були хлопці. Мені дали малесеньку медаль, але вона зараз висить на видному місці, вона для мене найважливіша. Потім був юнацький чемпіонат України в Ковелі, я йшла на каное, але одразу золото взяти не вдалося: було срібло та бронза. Це стало проривом, я зрозуміла, що я призерка і це круто. Хотілося працювати далі! У 2014 році я взяла золото на “200 м” і “500 м”. У 2015 році я потрапила на міжнародні змагання в Румунії, ми йшли у двійці з одеситкою Валерією Павловою, старшою на рік за мене, і також взяли медалі.

– Тобто ти змагалася зі старшими дівчатами?

– Так, це було непросто, адже в такому віці це суттєва різниця. Однак я показала характер і все пройшло чудово.

– Зараз ти майстер спорту з веслування, бронзова чемпіонка світу. Розкажи про останні змагання.

– Вони відбулися наприкінці вересня цього року в Угорщині. Я змагалася на різних дистанціях, але бронзову медаль взяла на дистанції “5 км”. Це був сюрприз для мене, адже в Україні я жодного разу її не ходила. Я до останнього думала, що цю дистанцію візьме моя напарниця Людмила Бабак, але тренер вирішив інакше.

– Такі великі дистанції вимагають ретельної підготовки. Не всі здатні витримати подібні фізичні навантаження. Чи були у вас випадки вживання заборонених препаратів тощо?

– На щастя, ні. Нас постійно перевіряють в Україні кілька разів на рік. Зазвичай звертають увагу на спортсменів, які змагаються на велику кількість дистанцій, а також призерів. У мене чиста совість у цьому сенсі. Пригадую випадок, який нещодавно стався з росіянками, це значно вплинуло на всю їх команду, адже через когось дискваліфікували цілу збірну. Це суперечить командному духу.

– Ти згадала за збірну Росії. На фоні російсько-української війни, як розгортаються ваші стосунки під час змагань?

– Першою чергою, ми — спортсмени. Наша мета — змагання на воді, там треба доводити свою правоту та перевагу. Є знайомі росіяни, звісно, ми ділимося враженнями про те, як подається інформація в них, що розповідають в нас тощо. Я намагаюся не лізти в політику, але суперника треба поважати.

– Яка твоя мрія?

– Мабуть, це олімпійська медаль на “200 м” або “500 м” (двійка). Зараз ми працюємо з дівчиною з Харкова Юліаною Путніною. Вона на два роки молодша, дуже перспективна, тому надія на перемогу є.

– Час спливає дуже швидко. Нещодавно ти була юначкою, а вже бронзова чемпіонка світу. Що б ти побажала молодим веслувальникам?

– Головне, отримувати задоволення, завжди варто прагнути більшого. Коли ти займаєшся улюбленою справою, то відчуваєш, що не марнуєш своє життя. Завдяки спорту я знайшла нових друзів, багато де подорожувала — побачила світ. Спорт — це здоров’я, це сила, тому бажаю усім юним спортсменам, аби вони чітко йшли до своєї мети й ніколи не здавалися. Йти треба лише вперед.

– Олено, дякую за щиро й цікаву розмову! Бажаю тобі успіхів та сподіваюся, що наступна наша бесіда пройде вже з нагоди здобуття тобою золота на чемпіонаті світу. Всього тобі найкращого!

 

Спілкувався Олександр ПОДВИШЕННИЙ