Публікація

Перша конференція поневолених народів. Як ОУН і УПА піднімала народи в бій за свободу

15:10, 22 Листопада

зображення публікації

На осінь 1943 року у лавах УПА на Волині перебувала значна кількість старшин та рядових вояків не українців. Тільки у групі УПА «Богун» діяли окрема сотня азербайджанців чисельністю 160 вояків, відділ грузинів – 39 вояків та чота узбеків – 26 вояків. Значна кількість солдатів інших національностей була розосереджена по різних підрозділах, у шпиталях працювали лікарі євреї. Відповідно, стояла гостра потреба наповнення ідейним змістом їхньої служби у рядах українських повстанців. Українці боролися за власну державу проти двох тоталітарних імперій – німецької і радянської. А всі інші, хто долею випадку чи власного рішення потрапив до УПА, були змушені свідомо чи не свідомо допомагати у цьому. Зрозуміло, що для чужинецьких підрозділів в УПА потрібно було виробити ідеологічне підґрунтя, яке б чітко вмотивувало їх протинімецьке та протирадянське спрямування. Тому головні сили волинських пропагандистів опрацьовували різні звернення, вивчали історію народів, насильно об’єднаних у імперію під назвою СРСР. І врешті-решт викристалізували ідею поневолених більшовизмом народів, які на уламках імперії за допомогою українських повстанців відновлять свої незалежні держави. Отже, потрібно було зібрати представників цих народів у одному місці і провести своєрідний об’єднавчий з’їзд чи конференцію.

Свого часу Д. Шумук-«Боремський» пригадував, що займався восени 1943 року питанням відбору делегатів на конференцію і тільки тоді зрозумів наскільки це складна справа, мати під кермом людей різних національностей: «Крайовий провід ОУН готовився скликати конференцію поневолених народів Сходу. На нашу з Лісовиком долю припало товаришити групі «представників» Кавказьких народів. Оце ж ми разом з трьома грузинами і трьома вірменами та трьома азербайджанцями направились у напрямку міста Колок. Ми тоді ще не знали про те, що ті народи не дружать між собою. У дорозі, звичайно, ми все зрозуміли. Представники тих трьох Кавказьких народів тримались увесь час окремо один від одного. З Колок до Малих Стидин вони вже їхали великою групою, бо до них прилучили ще представників Середньо-Азійських народів».

Далі по зв’язку, частину делегатів привезли на південну Рівненщину, у район с. Батьківці, де на той час розташовувався штаб Південної групи УПА. За кілька днів сюди прибули керівник Проводу ОУН Роман Шухевич-«Тур» і референт СБ М. Арсенич-«Михайло». На конференції були присутні два представники від Бюро Проводу ОУН, що надавало їй виключного значення.

Отже, 21-22 листопада 1943 року на півдні Рівненської області була проведена перша Конференції поневолених народів Європи й Азії. Тут зібралися представники 13-ти народів, що воювали на той час у лавах УПА: від грузинів – 6 делегатів (голова майор Карло); від азербайджанців – 6 делегатів (голова лейтенант Фізул);  від білорусів – 2 делегати (голова Дружний); від башкирів – 1 делегат Кагарман; від вірменів – 4 делегати (голова Гогія); від кабардинців – 1 делегат Баксан; від казахів – делегат Дежумен; від осетинців – 2 делегати (голова Храм); від татарів – 4 делегати (голова Тупай); від узбеків – 5 делегатів (голова Шірмат); від українців – 5 делегатів (голова професор Стеценко); від черкесів – делегат Джигіт; від чувашів – делегат Скворцов. Найбільші делегації були від грузинів і азербайджанців, по 6 делегатів. Українську делегацію очолив  Ростислав Волошин, який на час конференції обрав псевдонім «Стеценко». Усіх присутніх зібрали у приміщенні сільської школи. Всього у роботі конференції брало участь 39 делегатів.

Ростислав Волошин

Конференцію коротким вступним словом відкрив член проводу ОУН Омелян Логуш-«Іванів». «Десь близько 9-ої години ранку, залю для наради заповнили учасники Конференції. Здебільшого вони були в одностроях, зі зброєю. Складалося враження, що тут зібралися не тільки радитися, дискутувати, обмінюватись міркуваннями, а й готові в кожну мить піти в атаку… на пропозицію Омеляна Логуша Конференція почалась хвилиною мовчання, якою вшановано пам’ять борців усіх поневолених народів Сходу Європи й Азії, що віддали своє життя за волю уярмлених народів». З вітанням від Проводу ОУН до всіх поневолених московським імперіалізмом народів виступив Ростислав Волошин. Було обрано президію конференції у складі: голова – Ростислав Волошин, перший заступник голови – азербайджанець «Чайлі», другий заступник – грузин «Карло». До секретаріату конференції увійшли: білорус «Дружний», узбек «Шірмат» та Катерина Мешко-«Верещак» (на конференції «Озерська»).

Усі доповідачі з українського боку користувалися українською мовою, а не українці – російською. У виступах висвітлювались наступні теми: «Оцінка сучасного політичного становища» (виступали Яків Бусел і «Карло»), «Політичні завдання поневолених народів» (О. Логуш), «Організація і практичні цілі єдиного фронту поневолених народів» (К. Мешко). Учасники конференції прийняли цілу низку важливих звернень до інших народів, створили Революційний комітет поневолених народів і запропонували делегатам сформувати організаційні групи серед своїх земляків. На матеріалах конференції була видана і розповсюджена двома мовами – російською та українською «Відозва І-ої конференції поневолених народів Сходу до народів Східної Європи й Азії».

У завершальному виступі голова конференції Ростислав Волошин сказав, що ця «Конференція перейде до історії як непереможний вияв волі народів Сходу Європи й Азії до самостійного життя».

Більш реально оцінював здобутки цієї конференції працівник політичної референтури ВО «Богун», уродженець с. Буща, В. Дудко-«Давид», який був переведений у новостворену секцію поневолених народів щойно у листопаді 1943 р. Він особисто розвозив пропагандистську літератури ОУН до національних відділів в УПА та вивчав їхню реакцію. На його думку керівництво ОУН у той час ще не виробило остаточної стратегії щодо іноземців-вояків у лавах УПА. Хоча вже існувала інструкція про те, щоб інонаціональні відділи не концентрувати в одному місці, а навпаки, розосереджувати їх серед вояків-українців та вести за ними спостереження. Бо вже через місяць-другий значна частина цих підрозділів у масовому порядку переходила на бік радянських партизанів чи здавалася у полон червоноармійцям підставляючи під удар окремі повстанські бази.

Справа Конференції поневолених народів спрацювала через кілка років за кордоном, коли на її ідеологічному підґрунті утворився Антибольшевицький блок народів(АБН) на чолі з Ярославом Стецьком.

Місце та час проведення конференції зберігали у глибокій таємниці. Навіть говорили і писали про те, що відбулась вона десь на Житомирщині. Тому на момент проголошення Незалежності Української держави у 1991 році про цю подію було обмаль інформації. Тільки через кілька років учасник тих подій Петро Дужий та відомий рівненській історик Гурій Бухало оприлюднили нові дані про цю подію. Зазначили, що відбулась вона у селі Будераж Здолбунівського району. Та на сьогоднішній день з’явилась інформація про те, що Конференція відбулась не у Будеражі, а у селі Іляшівка Острозького району.

Навіть  ще не так давно автор цих рядків був переконаний, що сталась ця подія у 21-22 листопада 1943 року у селі Будераж Здолбунівського району Рівненської області. Виявилось, що про це першим написав ще 19 листопада 1993 року вже нині покійний, відомий місцевий краєзнавець Гурій Бухало. Вже з його подачі цю інформацію розповсюдив відомий діяч ОУН, який мешкав у Львові, Петро Дужий. Хоч він і був разом з Романом Шухевичом на Конференції, але назву села не запам’ятав, тому у своїх публікаціях використовував як авторитетне джерело матеріал Г. Бухала.

Гурій Васильович почерпнув цю інформацію зі спогадів активного учасника ОУН Олекси Скоропади, який начебто виступав з хором на цьому заході. Примірник цих спогадів, написаних на початку 90-их років ХХ ст. є і в Рівненському обласному краєзнавчому музеї. Дійсно, у них Олекса описує свій виступ у Будеражі як виступ для учасників Конференції поневолених народів Східної Європи і Азії.

На підтвердження цього факту Г. Бухало цитує спогади ще одного учасника УПА, односельця Скоропади А. Кисіля-«Немо», який супроводжував угорську делегацію у грудні 1943 року у с. Будераж: «Недалеко в цій околиці відбулась недавно конференція поневолених народів». Зверніть увагу, А. Кисіль чомусь не вказує чітко на Будераж, а пише про околицю. Помилка, навряд чи. Скоріше Г. Бухало не до кінця зрозумів автора споминів, той не мав на увазі Будераж. Чому, пояснюємо далі. Нещодавно видрукувані окремою книгою спогади відомого повстанського командира М. Андрощука-«Вороного» містять кілька невеликих згадок про цю подію. Що цікаво, він як працівник штабу «Енея», знову ж уникає згадок про Будераж, а чітко пише, що у листопаді 1943 року у с. Батьківці відбулась Конференція поневолених народів, після завершення якої було зроблено кілька фотознімків. Отже, Батьківці – село, де восени 1943 на початку 1944 року розміщувався штаб Південної групи УПА і цілком ймовірно могла відбутися Конференція поневолених народів. Та й тут виявляється не все так просто. Вдалося віднайти у архіві Служби безпеки України протоколи допитів двох безпосередніх учасників Конференції Д. Паламарчука-«Лимана» та вчителя з Бущі В. Дудка-«Давида», які на той час перебували у Батьківцях при представникові проводу ОУН О. Логушеві-«Іванові». За їхніми свідченнями саме він з різних частин УПА збирав делегатів на цю конференцію. Д. Паламарчук у серпні 1944 року свідчив: «Я був присутній на конференції… але не як делегат. Вона була скликана у селі Ляшівка (Іляшівка) Острозького району у період німецької окупації». Він зазначав, що було близько 36 делегатів та 10 гостей. Тривав захід три дні.

Село Іляшівка розташоване по сусідству з Батьківцями і знаходиться недалеко Будеража. Ось чому вже згаданий А. Кисіль писав про околиці. Крім того, цілком логічно проводити такий захід не у місці розташування штабу (с. Батьківці), а поруч.  Всі сумніви розвіюють свідчення уродженця с. Будераж Володимира Онуфрійовича Дудка, 1918 року народження, який користувався у підпіллі псевдонімом «Курган»: «21-22 листопада 1943 року у школі села Ляшівка Острозького району Рівненської області була скликана «так звана конференція поневолених народів… У конференції брали участь представники інонаціональних відділів УПА: узбеки, татари, грузини, казахи та багато інших національностей… На цій конференції була й українська делегація, очільником якої був член Центрального проводу ОУН «Іванів» (на конференції виступав під псевдонімом «Стеценко»)».

Отже, всі вище цитовані джерела вказують, що Конференція поневолених народів Східної Європи і Азії відбулась не у Будеражі, а у селі Іляшівка Острозького району. Та пильний читач скаже, чекайте, а як же зі спогадами О. Скоропади, на які свого часу оперся Г. Бухало. Виявляється, що час в котрий раз довів, що спогади – досить суб’єктивне джерело, яке постійно потрібно перевіряти і співставляти з іншою інформацією. Дійсно, Олекса Скоропада виступав з хором у с. Будераж, але не на Конференції, а на нараді керівництва Південної групи УПА. Збереглись його власноручні свідчення від листопада 1944 року, які він написав у Рівному, вийшовши з підпілля, де про Конференцію ні слова, але міститься інформація про те, що наприкінці грудня 1943 року багато місцевих керівників ОУН та УПА зібралося у Будеражі на нараду. У актовій залі місцевої школи О. Скоропада зустрів багатьох знайомих – Ростислава Волошина-«Горбенка», «Енея», «Іваніва», Григорія Кучерука-«Буйного», Василя Тибенка-«Клима», Мелетія Сидорчука-«Платона», районного провідника «Самсона» та інших. Саме тоді вперше під його керівництвом гарно виступив дерманський хор. Тобто, на час написання спогадів у автора відбулось злиття двох подій у одну. Крім того на Конференції він дійсно не був і про це у 1944 році не згадував. Ще один цікавий факт – підпілля ОУН мало свій організаційний поділ, який не співпадав з адміністративним районуванням Рівненщини того часу. Зокрема, обидва села Дермань та навколишні села у бік Острожчини творили окремий підрайон, який керувався Острозьким районним проводом ОУН, а не Здолбунівським чи Мізоцьким, які теж діяли у той час. Тобто, матеріально і організаційно конференцію забезпечувало керівництво Острозького районного проводу ОУН.

На сьогоднішній день, ми маємо цілу низку свідчень учасників тих подій, які не підтверджують проведення цієї важливої події у с. Будераж, а чітко вказують на с. Іляшівка Острозького району. На жаль, місцева школа не збереглась, а згоріла ще під час війни.

Ігор МАРЧУК