Публікація

Московський патріархат – терористична організація, яку потрібно негайно заборонити

12:11, 27 Жовтня

зображення публікації

Сьогодні церква московського патріархату в Україні мімікрувала, тихо змінила свій статут, який по-суті став лише замилюванням очей для їхніх же прихожан. Загалом, суть МП абсолютно не змінилася. Про це в інтерв’ю, яке ми пропонуємо нашим читачам із львівської газети «Високий замок».

Тридцятирічний настоятель Свято-Воскресенського Новоафонського монастиря у Львові о. Іов (Ольшанський) разом з громадою у березні цього року перейшли з юрисдикції Української православної церкви (московського патріархату) (УПЦ МП) до Львівської єпархії Православної церкви України (ПЦУ).

О. Іов (Ольшанський) корінний киянин. Доволі освічена людина. Закінчив Полтавську місіонерську семінарію у Горішніх Плавнях, три роки навчався на магістерській програмі в Римі на факультеті канонічного права у Східному папському інституті, чотири роки жив та отримав постриг в грецькому монастирі на Афоні. Також закінчив факультет міжнародних відносин в Університеті економіки та права й театральний факультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення. Про перебування «у лоні» московського патріархату і чому, на його думку, потрібно на державному рівні заборонити московський патріархат далі в інтерв’ю ексклюзивно для «Високого Замку».

Що спонукало Вас покинути московський патріархат?

– Першим і основоположним моментом для мене стали військові дії в Україні, російська агресія і підтримка її московським патріархатом. Жодна людина, яка логічно мислить, не може не задуматися над питанням, чи справді це церква, якщо підтримує масове вбивство людей і порушення Божих заповідей. Раніше питання політики я намагався уникати. Вважав, що люди приходять до церкви не для того, щоб послухати про державу, про суспільні події, а для зустрічі з Христом.

– А як Ви потрапили на гору Афон? І які настрої щодо України, зокрема щодо Томоса (документа про надання українській церкві статусу автокефальної), панували там?

– У Греції мав намір брати участь у докторській програмі Салонікійського університету Арістотеля і захищати там наукову працю на тему: «Автокефалії у православних церквах». У Римі я захистив магістерську на цю ж тему. Для продовження навчання мені потрібен був дозвіл з московської патріархії, а це був 2014 рік. І я його не отримав.

Натомість потрапив на святу гору Афон, де і залишився, прийняв монаший постриг. Поки я жив там, у грецькому монастирі Ватопед, не було жодного спомину про «рускій мір». Натомість – абсолютний вакуум грецького православ’я. До 2018 року, коли українській церкві надали статус автокефальної. Мій монастир підтримав Томос, у ньому навіть служили представники ПЦУ. Тоді для мене то було трохи дивно, адже йшлося про людей, яких російська церква називала розкольниками. Насправді на Афоні невелика кількість монастирів підтримала українську церкву, і то не відкрито. Там панували різні думки, серед яких, що ініціатори Томосу – розкольники і неблагодатні.

– Але чому? Адже Вселенський патріарх Варфоломій підтримав визнання єдиної помісної автокефальної Православної церкви України?

– Не забувайте про спонсорів з москви, які підтримують афонські монастирі. Наш монастир теж спонсорували переважно росіяни. Але ігумен був доволі таки вільним, він відкрито не підтримав Томос, але казав, що це не питання віри і догматів, а питання адміністративного підпорядкування. Казав, що благодатність не залежить від того, кому підпорядковується церква: московському патріарху чи київському митрополиту. Це мудра людина. Грек, кіпріот за національністю. Я за станом здоров’я мусив повернутися в Україну і вже тут залишився. Переїхав до Львова, і в церкві на вул. Короленка (29 вересня на сесії Львівської міської ради було ухвалено рішення перейменувати вулицю Короленка на вулицю Тараса Бобанича «Хаммера», – авт.) мене висвятили у диякона, потім і в священника. Згодом призначений сюди настоятелем монастиря.

– Який вплив на Вас мав московський патріархат?

– У російській церкві я був два з половиною роки. Але завжди дотримувався вільних поглядів. Ніколи не проповідував, що ПЦУ – це розкольники або неблагодатні, казав, що це наші брати, які мають іншу думку. Говорив, що не можемо засуджувати людей через те, що вони люблять свою країну і хочуть молитися мовою, яку розуміють. московський патріархат через традицію зберігає церковнослов’янську мову, і мені багато треба було працювати над тим, щоб пояснювати богослужбові тексти. Це абсурдно, коли священник читає під час Богослужіння текст Євангеліє, який ніхто не розуміє, а потім пояснює про що йшлося. Я був чужий серед своїх, тому що до мене завжди ставилися з недовірою.

Один священник говорив про мене: «Ета троянській конь патріарха Варфоломєя. Он всєх хочєт пєрєвєсті в унію!» Було дуже важко. Та все ж існувало коло проукраїнських священників, з якими ми тісно спілкувалися. Які власне зараз фактично усі перейшли у ПЦУ або до Вселенської патріархії. Коло нашого спілкування яким було, таким і залишилося.

– Чи можна стверджувати, що всі духівники, котрі мають проукраїнську позицію, вийшли з московського патріархату. А ті, що не перейшли, відповідно інших поглядів. Нема перепон, щоб перейти?

– Перепони у власній упередженості або залежності від російської церкви. Деякі з них мають залежність і від російських спеціальних служб також.

– Як ви розцінюєте «від’єднавчий» собор УПЦ мп, на якому були прийняті зміни до статуту (головний регламент церковної інституції), які начебто нівелювали залежність від росії?

– Це окозамилювання для того, щоб заспокоїти суспільство і зняти напругу. Мене дивує наша держава, яка піддалася на цей обман. Нейтральна позиція нашого президента та й державних службовців загалом. Основа їхнього статуту – це грамота патріарха Алексія І І про «нєзавісімость і самостоятєльность в составє російской православной церкві». Невже люди настільки нерозумні, що не можуть збагнути: у першому ж пункті нового статуту говориться про приналежність цієї структури до московського патріархату. Втомлююся це пояснювати. А вони кажуть: «Ета нічєво нє значіт». Якби це нічого не означало, половина б київських церков досі московського патріархату не поминали б патріарха Кирила під час Богослужіння.

– Але зараз ніби вирішили не поминати?

– Поминають досі! На другий день після собору в Києво-Печерській лаврі продовжували поминати Кіріла. Розумієте, це – абсурд! Ні, просто наших людей вже настільки за якихось недолюдей вважають, за другий сорт, нерозумних.

– А як щодо поданих законопроєктів про заборону московського патріархату.

– Законопроєкти прекрасні. Вони суперечать нашій Конституції, але в умовах війни ми живемо в інших реаліях. Їх треба доопрацювати, по-перше, щодо проголошення московського патріархату терористичною організацією і п’ятою колоною, бо воно так і є. Я цю структуру знаю зсередини. По-друге, тоді на цих підставах заборонити як таку, що шкодить державному суверенітету.

– Ви можете щось сказати на підтвердження своїх слів і як людина, котра знає мп зсередини…

– У перші дні повномасштабного вторгнення росії, коли ми зібралися разом зі священством львівської єпархії під проводом митрополита задля «прекрасного» такого молебеню «о мірє», будемо про якийсь там мир молитися? Я стояв чорний, бо мої батьки, дідусь з бабусею тоді сиділи в Києві у бомбосховищі. А батько пішов на фронт у ЗСУ.

Проповіді священників про те, що ми триєдиний народ, що ми «нераздєліми» з росіянами, я чув на власні вуха…

– Навіть у Львові?

– Звичайно. Не треба далеко ходити, підіть у катакомбний храм Троїцький на Антоновича, і почуєте там і російську мову, і про бандерівців, жидобандерівців тощо. У них серед святих: Микола ІІ, Іван Грозний, Григорій Распутін… До мене приходили вражені люди і розповідали, що настоятель храму стверджував, ніби сталін був благословенням Божим. І це було під час війни сказано! Їх так несе. Українською мовою молитися не можна, бо Бог не чує, бо це не свята мова.

– Але хто туди ходить?

– Є багато російськомовного населення, і вони активні. У Троїцький храм з’їжджається вся Львівська область. Всі осередки, де були церкви московського патріархату, але священники були патріотично налаштовані і покинули мп, наприклад, Мостиська, Трускавець.

Вони вважають, що стоять за істину, за Христа, що вони мученики за правду. А їхня правда в тому, що церкву не можна розділювати, що московський патріархат – це єдине, що їх тримає. Істинна канонічна православна, всі інші відпали…

– Проклинають?

– Так, звичайно. Усіх неугодних. Мене теж. Я розкольник, уніят, бандеровіц, фашист.

– Позиція родичів теж вплинула на Ваше рішення?

– Моя сім’я хоч і російськомовна, патріотично налаштована. Рідні були на Революції Гідності, тато був учасником АТО. Вони не розділяли мого захоплення московською церквою. Мій батько плакав від радості, коли я вийшов. Нещодавно поховав свою бабусю, це у Черкаській області. Я виріс там, мене всі знають. Але місцевий священник не хотів пустити у церкву, яка належить до московського патріархату, як відступника. Не хотів дозволити мені відспівувати рідну бабусю. Місцеві люди не знають, як на це реагувати. Їм брешуть, що це українська церква. Проблема у тому, що багато людей ведеться на це. У ПЦУ мало проводиться роз’яснювальної роботи. Потрібно бути активнішими. Предстоятелям і керівникам на місцях. Я знаю прекрасні приклади гарної роботи митрополита Михаїла. На Волині перейшло 60 парафій, і це дуже багато.

– Скільки ще парафій мп залишилося на Львівщині?

– У Львівській області двадцять парафій. У Львові три. Досі! Церква на Сихові, яка горить час від часу, недогорить ніяк. На вул. Антоновича і Короленка. У них навіть збільшився прихід під час війни через переселенців. У Івано-Франківській області, за офіційними даними, не залишилося жодної. В останній церкві офіційно зареєстрували парафію ПЦУ, але там досі московський патріархат служить. Зробили це, щоб до них не чіплялися.

– Чи були у Вас неприємності або конфлікти через рішення про вихід з московського патріархату?

– Залякували, шантажували…

– Хто саме?

– Представники митрополії. Не буду конкретизувати, але це було досить низько зроблено. Митрополит Філарет (від редакції «ЗГ»: митрополит Львівський і Галицький, у миру – Сергій Кучеров) і представники єпархії поширювали наклепи про мене серед інших священників, серед моїх прихожан, що я психічно нездорова людина, що я психопат, що до мене не треба ходити. Настоятель храму на Антоновича отець Володимир, коли було ще тут російське консульство, не вилазив звідти. Що він там робив? Митрополит Філарет у моїй конкретній ситуації користувався ефесбешними методами. Втручалися у мої особисті речі, моє особисте життя.

– Але ви не піддалися.

– Мене не було чим тримати.

– А, може, інші, які не переходять, в іншій ситуації?

– Так, очевидно, їх мають за що тримати. Проти мене робили провокації, бо не було за що зачепитися. Що я в монастирі незаконно засів, назвали мене церковним рейдером, що я захопив майно. Будівлі монастиря все у власності московського патріархату досі.

– І що з тим можна зробити?

– Нам потрібна допомога влади. Ця будівля на балансі облради. Місто нам пообіцяло і сподіваюся, що допоможе – взяти землю. Великий корпус монастиря, що зараз ремонтують (XVIII ст.) – це був військовий госпіталь на балансі Міністерства оборони, вони передали на баланс держави, яка віддала у приватну власність московському патріархату. Треба оскаржувати рішення Кабінету міністрів про передачу на баланс військового об’єкту. Це проєкт декількох років. Сподіваюся, що колись в Україні буде закон про власність московського патріархату, який передається у власність православної церкви України. Мені б не хотілося втрачати ці будівлі, бо шукаю кошти і вкладаю в ремонт. Нам треба якось розвиватися, жити. До мене приходять нові люди, нові послушники. Монастир почав жити своїм життям.

На жаль, такі неповторні наші пам’ятки, як Києво-Печерська лавра чи Почаївський монастир, окуповані. І там засіла стовідсоткова п’ята колона, яка зараз лише прикидається, що вона не така.

– Чому ці процеси гальмуються?

– Трапляється неосвіченість людей та упередженість влади. Митрополит Філарет (Кучеров) скаржиться, що його притісняють, йому всіляко не дають жити. Він такий бідний, нещасний, оббив всі пороги. У нього є дуже багато зв’язків у Києві. Він ще сюди прийде мене виганяти.

Бачите, вони показують картинку, що храми ПЦУ порожні, а ви бачили Хресний хід до Почаївської лаври? Скільки було людей!

– І російські триколори! І ніхто їх не карає за це…

– Трапляється індиферентність влади до питань церковних. Я не можу собі уявити в Румунії, в Болгарії, Сербії, якби там пішла з війною росія, щоб там терпіли російський московський патріархат на своїй території.

Залишилися «ждунчиками» на окупованих територіях лише «приверженці русково міра» через церковні і релігійні переконання. Я вам серйозно кажу. Оті бабушкі в платочках, виходящі з храму Сєвєродонецька, яким вручали ці колорадські лєнточки… «Ми вас так ждалі, ми вас так любім» – казали вони окупантам. Це прихожани конкретної релігійної структури…

Коли я був на фронті як волонтер-капелан, мене запитали, до якої церкви належу. Бо до хлопців приїжджали священники з московського патріархату, потім по їхніх позиціях приходили прильоти і гинули наші військові. Тут потрібна співпраця як держави, так і церкви. У Православній церкві України є багато проблем внутрішніх. Мають бути – єдність, згуртованість, взаємопідтримка. І проводити роз’яснювальні роботи серед людей у співпраці з державною владою. Якщо держава хоче перемогти у цій війні, повинна воювати по всіх фронтах – релігійному також. Релігійний фронт – один з найпріоритетніших на цей час.

Тетяна МЕТИК

Передруковано із офіційного сайту газети «Високий замок».