Пам’ятний знак із нагоди 50-річчя створення Української Повстанської Армії в селі Верба відзначається величною ступою загальною висотою 240 см. Ступа збудована з білої силікатної цегли, маючи один ступінь по середині. У верхній частині мурування, у ніші розміщена ікона, що надає пам’ятному знаку певну духовність та символізм. Знизу, на нижній частині ступи, розташована базальтова таблиця, на якій вміщено епітафію: «Цей пам’ятний знак встановлено з нагоди 50-річчя створення Української Повстанської Армії. Парафіяни УПЦ Київського патріархату 1992 рік». Дах ступи виготовлений з оцинкованого металу й забезпечує захист від погодних умов. На вершині ступи розташований металевий хрест, який завершує цей монумент і символізує його духовність та важливість.
Площа меморіалу 0,005 га. Висота над рівнем моря (Балтійська система): 210.00 метрів. Пам’ятний знак із нагоди 50-річчя створення Української Повстанської Армії в селі Верба розміщений по вулиці Дубенська. Пам’ятник має власний майданчик, який мощений бруківкою «старе місто». Це додає пам’ятному знаку естетичну привабливість та підкреслює його історичний характер. Територія навколо пам’ятного знаку є рівниною і обмежена металевим парканом.
Територія навколо меморіалу є громадським простором по вул. Дубенська. Окрема ділянка не виділена.
Пам’ятний знак встановлено з нагоди 50-річчя створення Української Повстанської Армії. Відкритий і освячений він був 1992 р., побудований за кошти парафіян УПЦ КП. На відкриття були запрошені ветерани УПА, як із числа колишніх «бандерівців», так і «мельниківців». Під час національно визвольної боротьби середини ХХ століття загинули загалом із Верби 97 осіб, репресовано було 47 осіб, тільки 12 вдалося виїхати за кордон[1]. Наприклад, Остапчук Іван Мефодійович, псевдо «Угренко», народився і жив у містечку Верба, мав військовий досвід, член ОУН з 1930х рр. Після розколу ОУН приєднався до «мельниківців». На початку лютого 1943 р. був одним з організаторів операції зі звільнення ув’язнених нацистами українців (як цивільних, так і тих, хто був членом ОУН чи пов’язаний із нею) з Дубенської в’язниці, яка знаходилася на вул. Широкій у колишній польській тюрмі. Під час акції відповідав за її бойову частину. З другої спроби в’язнів звільнили, комендант в’язниці Бахач (етнічний німець зі Смиги) помер у шпиталі в Панталії від отриманих поранень. Займався вишколом і бойовою підготовкою молоді, весною 1943 р. створив і очолив т. зв. Дубенську боївку ОУН-М у складі 30 бійців. Боївка на теренах старого Дубенського повіту боролася з радянськими й польськими (із числа колишніх осадників і прихильників комунізму) партизанами. Наприклад, 1943 р. між селами Довге Поле й Переросля його боївка розбила загін братів Юргілевичів, тоді ж у Малих Садах боївка ліквідувала загін партизан С. Ковпака на чолі з майором Фьодоровим. У червні 1943 р. організував акцію з викрадення борошна, яке німці виготовили з відібраного в селян зерна. Борошно знаходилося у Вербі в млині братів Тишарів (етнічні чехи, які симпатизували українцям). Німці млин використовували у своїх цілях, відібране в селян зерно мололи і відправляли в Німеччину. Акція пройшла вдало: повстанці змогли вивести в Носовицю понад 150 фур муки (близько 700 мішків по 90 кг.). (Петро Пісоцький, який у своїх спогадах описав цю акцію, швидше за все перебільшив «здобуток» повстанців, адже важко уявити, щоб 60 тонн борошна зберігалося в млині. З іншої сторони, таку продукцію з Верби відправляли залізницею і цілком ймовірно, що потяг тут навантажувався всім відібраним провіантом для німецької армії). Борошно було поділено між повстанцями, місцевими жителями, власниками коней і возів. Влітку 1943 р. Дубенська боївка збільшилася до 60 бійців і її було поділено на дві частини: одну очолив чотовий «Орлик» із Туркович, іншу — «Угренко» (передислокувалася до сіл Берестечко, Вовковиї, Красне, Золочівка, Боремель). Влітку 1943 р. брав участь у переговорах із представниками бандерівського крила ОУН про об’єднання всіх бойових загонів під керівництвом ОУН-Б, проте цю ідею відкинув і його боївку було роззброєно. Уже у вересні 1943 р. увійшов до складу нової боївки ОУН-М у Птичі під керівництвом полковника «Гарасименка» (після формування група відійшла в район с. Сапанів і далі на Крем’янеччину). З наближенням фронту виїхав за кордон, подальша доля невідома[2].
Брати Йосип та Петро Панасюки були арештовані 25 липня 1939 р. та засуджені польською владою за участь в ОУН, до початку німецько-радянської війни відбували ув’язнення в Дубенській в’язниці, їм дивом вдалося вижити під час розстрілу в’язнів у перші дні війни і вийти на волю. Були прихильниками «мельниківського» крила ОУН. Жили у Вербі на хуторі. Йосип Григорович Панасюк, 1919 р. н., займався поширенням підпільної літератури, був Дубенським повітовим провідником ОУН. Михайло Григорович Панасюк, 1921 р. н., за одними даними не був причетний до повстанської боротьби й жив із матір’ю, за іншими — був бійцем у відділах «Хрона» й «Бувалого». Петро Григорович Панасюк, псевдо «Ворон», 1915 р. н., військовий комендант Дубенщини. Іван Митрофанович Цимбалюк (двоюрідний брат Панасюків), 1914 р. н., разом з Іваном Остапчуком-«Угренком» (див. попередній допис) та тереновим провідником «Арійцем» («Білий») був організатором і учасником акції зі звільнення українського населення з Дубенської в’язниці на початку лютого 1943 р., був інструктором із вишколу молоді. У суботу 28 квітня 1943 р. напередодні Великодня гестапо арештували братів Панасюків (Йосипа, Петра, Михайла), їхню матір Теклю та Івана Цимбалюка. Петро Панасюк, Йосип Панасюк та Іван Цимбалюк близько 16:00 повернулися додому з вишколу і фактично відразу після їх появи на подвір’я увірвалися німці. Повстанці з Птичі, Носовиці й Підлужжя організували на відтинку дороги між Турковичами й Підлужжям засідку з надією, що німці повезуть ув’язнених у Дубно й по дорозі їх вдасться визволити. Проте німці, після допиту в приміщенні гестапо, усіх ув’язнених вивезли за Вербу в напрямку Стовпця і в глинищах розстріляли. Тіла так і залишилися лежати на Великдень. Від смерті врятувалася тільки дружина Михайла Панасюка з дочкою, які тоді були в родичів у Стовпці. На другий день Великодня (30.04.1943) вночі повстанці з Верби, Стовпця і Онишковець таємно похоронили всіх убитих у братській могилі на цвинтарі у Вербі. Перед ув’язненням Йосип встиг передати старенькій матері документи підпілля (псевдо, клички, структуру і т. д.), які та сховала в блузку, їх повстанці виявили тільки під час поховання. На третій день Великодня (01.05.1943) у Носовиці отець Цинталевич відправив панахиду за повстанцями, а тереновий провідник «Арієць» провів траурний апель. За оцінками місцевих підпільників, родина Панасюків та Іван Цинталевич були розстріляні за наводкою братів Трєвських, які хоч і були членами ОУН, але начебто й були агентами владних структур (співпрацювали з польською адміністрацією в міжвоєнний період, радянською у 1939–1941 рр. та нацистською у 1941–1944 рр.), оскільки тільки вони жодного разу ніким не були арештовані чи репресовані. Інша версія трагедій — донос місцевих поляків[3]. Павлонюк Василь Макарович (псевдо «Узбек») народився 1923 р. (чи 1921 р.) у с. Верба, навчався в Рівненській гімназії та Кременецькій духовній семінарії. У 1930х рр. приєднався до ОУН, з 1943 р. в УПА, курінний у загоні «Котловина» групи УПА «Заграва». 6 грудня 1943 р. йому присвоєно звання хорунжого УПА. Весною 1943 р. його відділ вступив у бій із німецьким підрозділом на хуторі біля с. Новожуків Рівненського району, завдавши їм значних втрат, та біля с. Мильтене (Ківерцівський район Волинської області), тоді ж потрапив в оточення між селами Суськ і Жобрин, вирвався без втрат, вбивши 15 ворогів. У липні 1943 р. разом із сотнею «Садиби» (Харкевич Іван Олександрович) здійснили вдалу засідку на колону техніки з підрозділами німців і поляків біля кладовища с. Старожуків, вбили 35 ворожих солдат, одне вціліле авто перегнали в ліс на місце постою відділу УПА. Влітку 1943 р. потрапив у
німецьке оточення в урочищі «Перекалля» між селами Оржів і Жобрин, втративши двох побратимів вийшов із кільця (німецькі втрати — 12 осіб). У вересні 1943 р. протидіяв німецьким і польським підрозділам, які приїхали грабувати населення, біля с. Радухівка Рівненського району. Восени 1943 р. ще раз розбив німецький підрозділ біля с. Старожуків (німецькі втрати — 120 осіб)[4]. За наказом Д. Клячківського пройшов старшинську школу УПА, потім перебував у групі «Рудого». У 1944 р. очолив Відділ особливого призначення (боївка охорони) Крайового Проводу ОУН на ПЗУЗ (фактично була охороною Дмитра Клячківського («Клима Савура») у складі 75 бійців. Загинув під час Оржівської операції від рук НКВС і НКДБ 10–11 лютого 1945 р., до останнього захищаючи командира УПА.
[1] Денищук О. Книга пам’яті і слави Волині. Т.8 Рівненська область. Дубенський район. Рівне, 2005. С. 106–126
[2] Власюк С. Ім’я цього повстанця викарбувано на меморіальній плиті пам’ятника Борцям за волю, незалежність і соборність України. Горинь info. URL: https://horyn.info/posts/imya-czogo-povstanczya-vykarbuvano-na-memorialnij-plyti-pamyatnyka-borczyam-za-volyu-nezalezhnist-i-sobornist-ukrayiny/?fbclid=IwAR01lqvQrR4XDJSjB7HdEMEBGas0-dBXrReXTNfbS1atpogF93qhRyw3nFM
[3] Пісоцький П. Початки роздору підпільної боротьби на Волині. Тернопіль, 2001. С. 84–92
[4] Денищук О. Денищук О. Боротьба УПА проти німецьких окупантів. Т. 1. Волинь. Хронологія подій. Рівне, 2008. С. 68, 72, 91, 122, 153, 182, 273
