Новина

Сьогодні Рівне прощається з двома Героями — Антоном Кравчуком та Миколою Шевчиком

08:59, 17 Вересня

зображення новини

У суботу, 17 вересня, Рівне проводжатиме в останню путь відразу двох Героїв — Антона Кравчука та Миколу Шевчика.

Прощання з Героями відбудеться  на майдані Незалежності о 10.00. Поховають їх на кладовищі “Нове”.

Антон Кравчук народився у Рівному. Навчався у 26 школі та мріяв, як і тато, стати військовим. Іще маленьким клеїв із паперу автомат, аби хоч так наблизитися до заповітного. Тож, коли після 9 класу не зміг вступити до Острозького військового ліцею, допитливий, добрий, відкритий юнак дуже засмутився. Та не склав руки.
“Після школи він вступив у Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Там провчився чотири роки. Йому було складно, військова муштра давала нелегко. Але він витримав. І після академії за розподілом поїхав у Новоград-Волинський служити. А ще вступив на заочне у НУВГП, щоб мати диплом магістра. Іще б пів року і мав би закінчити… У серпні 2021 року під час урочистостей піднімав прапор біля облдержадміністрації, був командиром розрахунку. А вже в лютому їх мали направити у зону ООС, тож перед тим дали відпустку на коляди. Тоді я востаннє бачила свого сина,” – пригадує мама Героя Тетяна.
Страшна війна прийшла у дім Кравчуків разом із нічним дзвінком від Антона. “Мамо, тату, вставайте, війна, Київ бомблять. Нас кудись везуть, телефон сідає, як можу — відзвоню,” – тільки й почули батьки у слухавку.
Справжня служба розпочалася для Антона на Поліссі. Холод пробирав до кісток, невідомість лякала. Антон дуже любив людей, умів розговоритися з кожним. Саме люди й прийшли на допомогу цього разу.
“Поки вони їхали, дуже замерзли. Тоді ж як раз морози страшні були. А далі на місце, де вони стояли почали приходити місцеві — усі зі зброєю. Коли ж побачили хлопців, нагодували, зігріли, одягнули, навіть розподіляли по домівкам, щоб хлопці могли поспати. І завжди були поряд з військовими — цивільні і озброєні. Син телефонував тоді, казав, що їх так багато, що до кінця важко зрозуміти, хто кого охороняє,” – пригадує пані Тетяна.
Та, на жаль, справжнє страхіття чекало на юнака попереду, коли опинився неподалік Макарова.
“Із ним зник зв’язок на три дні, аж раптом Антон зателефонував: “Мамо, я таке пережив, що не передати”. Виявилось, що вони зайшли в село неподалік Макарова, у якомусь підвалі знайшли бабусю, допомогли вибратися. Поки вона якийсь чай робила, Антон присів і задрімав, бо ж кілька діб вже не спали… Аж вона його будить, мовляв, вставай, всі твої поїхали. Він підірвався, і справді — нікого немає, раптом бачить їдуть БМП, а на них хлопці поранені, мертві… Виявляється, вони поїхали і потрапили в засідку — їх фактично розстріляли. Він почав поранених знімати, всі руки в крові… Це була перша кров, яку вони побачили, а його ангел-охоронець вберіг,” – пригадує розповідь сина Тетяна.
Тоді ж вирушили за іншими пораненими. Антон не розумів оціпеніння інших, кричав, поки хлопці прийшли до тями.
“Мамо, ми поїхали за іншими пораненими, а мертвих не забирали, бо не було куди. Але після перемоги ми їх всіх знайдемо і гарно поховаємо,” – говорив він.
Та війна йде пліч-о-пліч зі смертю. І знову довелося побачити її на власні очі 23-річному хлопцю.
“Коли вони були біля Запоріжжя, ворожа БМП заїхала їм в тил… Із 50 чоловік вийшли тільки 9… Антон тільки про це і думав. А потім каже: “Мам, я знайшов ту БМПшку, спалив і не дав жодній скотині звідти вилізти. Я за своїх хлопців помстився.”
Далі служба завела його під Сєвєродонецьк, Бахмут. Кожного разу, вирушаючи на завдання, юнак прощався з мамою, бо не знав чи повернеться… Але минулося.
“Казав, що молиться, щоб не було 300-тих, бо немає машини, то не буде чим і вивезти. Тоді спека була, то він на старенькому мопеді, який десь знайшли, їздив хлопцям по воду й продукти — небезпечно, страшно, але, каже, як без того хлопці? Ми разом із волонтерами з театру, завдяки всім небайдужим зібрали гроші й купили їм машину. Волонтери її так запакували продуктами, ліками, одягом, що ледь двері закрилися. І тато — теж військовий — просив відпустку, аби завезти її сину під Бахмут. Вони зустрілися у Краматорську вперше за пів року… Антон змінився. Руки перемотані, попалені… Йшов дитиною, а за кілька місяців став чоловіком. Потім казав, що їжу з машини пороздавали місцевим, бо у них геть не було що їсти, одяг – хлопцям,” – розповідає мама Героя.
Вже у вересні тато збирався вдруге їхати до сина — через раптове похолодання треба було доправити теплі речі, генератор…
“У понеділок мали зустрітися, аж зателефонували, що Антона немає…”
Командир роти, старший лейтенант, 23-річний Антон Кравчук загинув 12 вересня внаслідок підриву на мінно-вибуховому пристрої біля села Мале Веселе Харківської області.

Микола Шевчик народився у селі Деражне, тоді Костопільського району. Після школи вступив у ВПУ №1 у Рівному, аби здобути фах столяра, а затим продовжив навчання на фізико-технологічному факультеті РДГУ.
“Микола просто був найкращим — надзвичайно добрий, позитивний, неконфліктний. Він завжди умів розвеселити, знайти потрібне слово. Ми у шлюбі 10 років — я не можу пригадати дня, щоб я не була щаслива. Він робив мене щасливою, завжди опікувався мною та сином,” – розповідає дружина Героя Іванна.
Врешті Микола вирішив зайнятися власною справою — продавав покрівельні матеріали, металочерепицю, металопрофіль і таке інше. Він робив усе, аби сім’я жила в комфорті, достатку.
“Коли розпочалась війна, Микола не міг спокійно сидіти, казав, що йому треба у тероборону, не можна отак просто. Нас з сином відвіз до мами у село. Спершу ніяк не міг дістатися військкомату — були дуже великі черги, але в березні потрапив, пройшов медкомісію та був внесений у резерв. Тоді почали активно допомагати — біженцям, які багато чого потребували, хлопцям, які були у нас на полігоні, волонтерство давало сили,” – продовжує Іванна.
А вже у червні Микола отримав виклик на службу. Він був одним з тих, кого навчали британські інструктори, був заступником командира взводу з тактичної підготовки.
“Микола завжди все тримав у собі. Навіть коли був на навчаннях, коли біля них розривалася граната він не смикався. Командир навіть казав, що це аж надто спокійна реакція. Але в Миколи на все була одна відповідь “Все добре” — інакше у нього бути не могло,” – продовжує дружина Героя.
Після навчань Миколу чекала служба в Володимир-Волинському, Бахмуті, на Харківщині…
“Він ніколи не казав, що йому страшно, надто беріг мене. Навіть коли йшов служити багато не пояснював, таке вже виховання — мати свою позицію і чинити завжди по совісті, робити правильний, хай і непростий вибір. Окрім того служить і його рідний брат, і племінник, всі… Він не міг інакше…” – додає Іванна.
Так навчав і сина — восьмирічного Станіслава.
“Я не знаю, як буде далі… Вони з татом жити не могли один без одного. Стас завжди чекав, що тато зателефонує, тато приїде… Він навіть іграшки свої продавав, аби допомогти назбирати грошей татові на тепловізор…” – продовжує дружина Героя.
31-річний стрілець санітар механізованого відділення, солдат Микола Шевчик загинув 12 вересня в результаті бойового зіткнення поблизу села Варварівка Харківської області.

Вічна шана Захисникам України…