Новина
Чотирьом воїнам віддали останню шану на Рівненщині
10:10, 01 Лютого
На Рівненщині останньою земною дорогою провели захисників України: Сергія Василюка та Олександра Шевцова із Костопільської громади, Володимира Гойника з міста Дубно, Олександра Фурманця з Немовицької ТГ.
Олександр Шевцов народився 8 березня 2002 року в селі Жалин. Початкову освіту здобував у селі Космачів, далі навчався у Великій Любаші. Після закінчення школи вступив до Березнівського лісотехнічного коледжу, де здобув фах майстра лісу. Кілька років він працював за спеціальністю. У 2024 році Олександр завершив навчання в Рівненській патрульній поліції та розпочав службу в місті Рівному. Він будував мирне життя, мав професію, плани на майбутнє та родину. У 2025 році одружився.
У травні 2025 року на військову службу був призваний його батько Юрій. Після цього Олександр ухвалив власне, свідоме рішення стати до лав захисників України. 28 липня 2025 року він підписав контракт і розпочав службу у складі 92 окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка, де служив стрільцем-помічником гранатометника.
Олександр служив на Харківському та Дніпровському напрямках. Про службу рідним розповідав небагато, завжди заспокоював, ніколи не скаржився, повторював, що все добре і що так потрібно.
«Він завжди казав “Мамо, в мене все окей”. Я просила його не їхати, але він відповідав, що там його хлопці. Син був дуже добрий, світла моя дитина… Добре вчився і в школі, і в поліції. Коли тато приїздив у відпустку, Саша теж приїздив додому, ми були разом. А потім син приїхав уже на похорон попрощатися з батьком. Я не думала, що так скоро доведеться прощатися і з ним», – розповідає мати Олександра Тетяна.
21 січня 2026 року Олександр Шевцов загинув під час виконання бойового завдання на території Дніпропетровської області.
«Таких більше не буде…Він був добрим, чуйним, люблячим і вірним чоловіком. Казав, що хоче захищати Батьківщину, щоб ми вдома спали спокійно. Був задоволений службою і ніколи не жалівся. Сказав “Якщо щось станеться, поховайте мене біля тата в Космачеві”», – розповідає дружина Валерія. У Олександра залишилися дружина, мати та маленька сестра.
Сергій Василюк народився 9 вересня 1986 року в Костополі. Навчався у місцевій школі № 2, згодом у технологічному коледжі. Працював на будівництвах, ніколи не цурався важкої праці, завжди прагнув бути корисним і відповідальним.
19 травня 2022 року він добровільно прийшов до військкомату й став до лав Збройних сил України. Після військової підготовки служив на Запорізькому та Покровському напрямках, на Миколаївщині, у складі 47 окремої механізованої бригади. Про війну майже не говорив, беріг рідних від зайвого болю. Двічі був поранений, але щоразу повертався до побратимів. Згодом родина дізналася, що підрозділ Сергія перекинули на Курський напрямок, після чого зв’язок із ним обірвався.
Особу зниклого безвісти встановили у січні 2026 року за збігом ДНК-профілю. Головний сержант Сергій Василюк загинув 17 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання.
«Він був дуже світлою дитиною і таким залишився до останнього. Ніколи не тікав від відповідальності. Не скаржився, не просив пожалувати, а просто робив те, що вважав правильним. Я кожного дня чекала дзвінка, вірила, що він повернеться… Для мене він назавжди живий — у моїй пам’яті, у моєму серці», — згадує мати загиблого, Людмила Сінагіна.
У захисника залишилася тільки матір.
Гойник Володимир Олегович народився 8 травня 2003 року в місті Дубно, навчався у Дубенській гімназії №2. Після закінчення школи вступив до Острозького обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою ім. Костянтина Острозького. Далі продовжив навчання у Військовому інституті Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка. З дитинства захоплювався футболом, прагнув стати професійним футболістом, мріяв про подорожі. Був добрим і щирим, завжди готовим допомогти.
З перших днів війни, будучи студентом, Володимир був задіяний до захисту військових обʼєктів України. 4 листопада 2024 року вступив до лав Збройних Сил України. Став оператором безпілотних літальних апаратів у 65-тій окремій механізованій бригаді «Великий луг».
Молодий воїн до останнього залишився вірним військовій Присязі і з честю виконав свій обов’язок із захисту Батьківщини. Життя воїна обірвалося 26 січня 2026 року, в бою за Україну, її свободу і незалежність, біля населеного пункту Оріхів Запорізької області. Йому назавжди 22.
Олександр Фурманець народився 4 травня 1970 року та проживав у селі Тинне Немовицької територіальної громади. З перших днів повномасштабного вторгнення російських військ Олександр Фурманець добровільно пішов на захист України. Солдат, стрілець-санітар 21-ї окремої механізованої бригади, виконував обовʼязки командира 411 ОСБ. Проходив військову службу в Рівненській, Харківській, Сумській областях України та м. Купʼянськ. На початку грудня 2024 року приступив до виконання бойового завдання в Курській області. Воїн вважався зниклим безвісти з 11 грудня 2024 року. ДНК-експертиза підтвердила його загибель.
Олександр Леонідович був людиною честі й великого серця, щирим патріотом, який понад усе любив свою родину та рідну землю. Його поважали побратими, цінували командири, а для близьких він завжди залишався надійною опорою та прикладом мужності, відповідальності й людяності. Він жив гідно і так само гідно став на захист України.
Співчуття родинам, близьким, друзям та побратимам загиблих воїнів.
Вічна пам’ять і вічна слава Героям України.
