Блог

Галина Максимчук

Вогник його присутності (проза про любов)

20:37, 07 Липня

blogger image

 Достатньо однієї людини, щоб величезне місто стало живим.

Юрій Коротков

 Сильна пристрасть часто породжує смертельну ненависть.

Сократ

За вікном пізня млосна місячна ніч, яка от-от перетече в ранній ранок. Тьмяно горить настільна лампа. На столі розгорнута книжка й міцна кава. Я намагаюся читати. Точніше роблю вигляд, що намагаюся… Так легко обманути себе, коли хочеш вірити.

Насправді я чекаю знаку його одинокої присутності в мережі. Учергове гортаю фото у віртуальних альбомах: ось він у розкішному діловому костюмі, ось блакитні морські хвилі ніжно оповивають смагляве тіло, ось до нього горнеться якась, певно, розпусна дівуля… Чи заздрю їй? Дуже заздрю.

Місяць пробивається з-за майже прозорих фіранок і розтікається молочним світлом по письмовому столі, мов пестить беззахисно розгорнуту книжку. Більше не беру її до рук… Уявляю, як його довгі музикальні пальці (дивно, він не цікавиться музикою взагалі) торкаються тіла… Мені хочеться відчути, як це – кохатися з  т а к и м  чоловіком. Я хочу знати, як він пеститиме мене, як цілуватиме…

…Ми зустрілися б у великому місті. Мабуть, сиділи б за столиком у затишному кафе й говорили про поезію, зорі й море або хоч повноводу річку. Гуляли б сонними вулицями й базікали про дурниці, або мовчали. Дивачка! Я боюся з ним мовчати!.. Я, певно, несміливо (ми ж так мало знайомі!) узяла б його під руку й ми ще й ще бродили б вуличками міста, угадуючи, чому не сплять за поодинокими освітленими вікнами.

А потім станеться те, чого хочу й боюся.

Ми на мить зупинимося у світлі жовто-стиглого ліхтаря й наші уста зіллються в поцілунку. Мені доведеться стати навшпиньки. Я, мабуть, тремтітиму, хоч для мене це зовсім не перший поцілунок. Потім ми просто піднімемося сходами (не питай мене ні про що, не питай!), міцно пригортаючи одне одного, у затишну квартиру. Не знаю, чи хочу, щоб вона була маленькою. Ліпше великою. Боюся ввірватися в його простір і спокій.

Він цілуватиме мене так, ніби хоче втамувати життєву спрагу. Цікаво, до мене тут побувало багато жінок? Виціловуватиму пальці, своїми куйовдячи його русяве волосся. Неслухняними руками пеститиму струнке тіло. Відчуваю, як напружуються його м’язи, коли він вперто притискає мене до гарячих грудей. Він спуститься нижче – і зойк солодкого болю застигне на моїх вустах, як віск на гарячій свічі. Я тану, розтікаючись по його пальцях…

Ми не запалимо світла. Дотиками шукатимемо безнадійних глибин екстазу. Зіллємося тілами, щоб уперше любити душею.Він легко й солодко торкається пучками перс, мов піаніст чорно-білих клавіш. Дивно, він не цікавиться музикою, але як бездоганно змушує тіло тремтіти й здригатися в ритмі, відомому лише йому…

…Сонце соромливо торкається розгарячілої плоті. З кухні, де він, очевидно, смажить яєчню для пізнього сніданку, лине аромат свіжозвареної для мене кави. Для мене, адже він обирає чай. Підводжуся й скрадливо вислизаю за двері – я боюся з ним мовчати.

Не картаю себе. Збережу згадки про цей вечір між сторінками недочитаної книги. …Пізня ніч чи ранній ранок… Одинокий вогник його присутності в мережі. Крихітне повідомлення: «Не жалієш?».