Блог

Уляна Тимощук

Відлік ранкового понеділка. Мов одна мить

17:03, 15 Лютого

blogger image

Ранкова пора, а надворі ще досі темрява. Прокинулась я від неочікуваного різкого і неприємного дзвінка будильника, який перервав чудовий сон… На стрілках годинника шоста година ранку суворого понеділка, звичайна людська лінь не дає встати з ліжка після першого сигналу будильника, але все-таки час збиратися до університету. Розпочався новий день в новому тижні. Часу як завжди не вистачає, поспішаю, намагаюся зібрати речі, дуже швидко одягаюся, розумію, що напевно що-небудь забула в кімнаті, повертаюсь, як виявилось це був пакет із змінним одягом. У дзеркало озиратись не хочеться, бо знаю, що істота, яка дивиться на мене звідтіля вранці, дуже відрізняється від мене справжньої. Взувшись і одягнувши курточку лечу ніби на крилах із своєї привітної вулички.

Стрілки годинника з шаленою швидкістю йдуть вперед, а за стрілками крокую я, але от тільки моя швидкість повільна, і йду я не по колу, а по тротуарі, що веде мене до автобусної зупинки. Зустріла сусідку Нілу, яка відводила свою сестричку до дитячого садка, позаздрила малечі. На вулиці туман. А я йду далі, захоплюючись ним… Чим по- швидше прямую до пішохідного переходу, озираюся на світлофор, і ось загорівся мною очікуваний зелений колір. Пройшовши складну ділянку дороги, я намагалася прискорювати свої кроки вдвоє, розуміючи, що можу не встигнути, я вирішила, що краще все ж таки добігти до зупинки. І ось я вже біля неї. Моє око помітило, як біжить рудоволоса-усміхнена подруга Настунька, яка махала в слід руками. А навпроти зупинки тополі без листя, крізь густу білу пелену туману видно темні гілки на тлі сірого неба із зграями птахів. Вологе повітря огортає волосся, залишає на них дрібні крапельки, завиває їх в тонкі локони. Все прекрасно, окрім того що маршрутне таксі запізнюється. Людей на автобусній зупинці ставало із кожною хвилиною все більше, от і приїхала “зелена черепаха”, мовила так подруга, зайшовши до неї розпочалася метушня. Люди штовхалися, деякі навіть ображали і повчали інших. Прокладається нелегкий шлях до міста Рівне. Притиснувшись до дверей, я розглядаю усе довкола. Привітна бабуся, яка сиділа на пасажирському кріслі вирішила мені допомогти й забрала мій пакет. Через віконце маршрутного таксі був помітний Богдашівський став. На ньому три лебедя, які невпинно пливли до очерету, але із рухом транспорту й змінювалося зображення. В маршрутному таксі панує галас від старого дідуся, якому дівчинка не поступилася місцем, від сміху Настуньки, яка переглядала “країну У” та крик немовляти. Все це створювало колотнечу. Ось і вже зупинка біля “Істамбула”, тут найбільша кількість людей, які мігрують із автобуса по своїх справах. За вікном помітний парк, який за кілька днів перетворився й став золотисто-червоним. Звільнилось місце, присівши я в думках рахую кількість конспектів, ніби нічого не забула. Доїхавши до зупинки біля ресторану “Іоланта”, радію, що вийшла із транспорту, тішусь кожному пройденому кроку. Алея, через яку лежить мій шлях до університету, сьогодні теж інша, зовсім не така, якою всі звикли її бачити. Ось і вулиця академіка Степана Дем’янчука, яку заполонили осінні барви. Пожовтіло й пообпадало багряне листя з дерев. Воно встеляється, мов жовтим килимом землю й тихо шурхотить під моїми ногами. Проходячи біля шиномонтажу озираюся на тінь від дерев, розглядала їх ніби вперше, глянувши на годинник, розумію,що можу запізнитися, тому й ходьбу прискорюю.

А от і за мить  навпроти мене альма-матер знань. Сонце піднімається, все вище і вище, й освітлює теплим сонячним промінням шестиповерхові корпуси МЕГУ . Студенти-першачки поспішають до університету, так само, як і я. Ось залишається кілька метрів. Вступаю на сходинки, проходжу в подвір’я “знань”, відразу стає якось радісно на душі, адже студентський двір не знає тиші, а від дзвінких голосів студентів, що переливаються  із треком “Перлина Україна, на весь світ одна єдина!” хочеться співати й веселитись.

До дзвінка 10 хвилин, щоб не гаяти даремно час, я вирішила зайти в кафе-магазин. Відкривши двері, я побачила чималеньку чергу, і ось я вже в ній. Продавець швидко обслуговував покупців, тому і кількість студентів в столовій зменшувалась, як і в черзі. Купувавши чай із печивом, я побачила свого одногрупника, який рахував гроші. Дібравшись в хол, я зустріла Таню та Яру. Ми троє мчали на п’ятий поверх, дійшовши до четвертого захеканими ми розглядали картини, адже крокували надто повільно. А по поверхах рухається безперервний потік спудеїв, вони всі такі різні. Помітила, що деякі студенти журналістського факультету із радістю крокують до рідних аудиторій, а хтось з явним небажанням вчитися в такий чудовий осінній день… До дзвінка залишилась лише 1 хвилина, та я вже в своїй лекційній залі. У альма-матер стало значно тихіше, всі розійшлися по аудиторіях за отриманням нових знань.

Стрілки годинника відлічують секунди, залишаючи в минулому сьогоднішній день, що пролетів, як одна мить.За низкою кількістю пар я не помічаю, як пролітає день за днем​, перегортаючи календарні сторінки, дивуюся, що з шаленою швидкістю проходять місяці… Вересень, жовтень, листопад, а далі – зима. А потім? Згодом весна,літо й  осінь,знову в університет, так рік за роком, все рухається по колу, ми не помічаємо цього безперервного руху. Стрілки годинника відлічують секунди, залишаючи в минулому сьогоднішній день, що пролетів, як одна мить.