Блог

Юрій Шадий

Творіть велику пластову гру, котра запалить у юнацьких серцях любов до України на все життя!

22:10, 13 Січня

blogger image

“Держава не твориться в будучині, держава будується нині”

Цими словами видатного українського поета, політика та філософа Олега Ольжича хочу почати розповідь про справу виховання української молоді. Йдеться не лише про формування певних етичних чи моральних норм, а передусім громадянського виховання, котре нині доповнює перелік компетентностей випускника нової української школи.

Процес виховання у частині етичних і моральних норм є більш зрозумілим, як для школи так і для сім’ї. Основним інструментом становлення цих норм є сім’я, а ключовими цінностями залишаються родинні традиції та християнська мораль.

У силу різних історичних обставин сім’я зазвичай залишалася останнім форпостом підтримки, довіри, любові і комфорту у житті людини. Саме тому вкрасти у брата, ошукати сестру, зганьбити дітей чи образити матір вважалося неприпустимим, аморальним вчинком. Впродовж життя рідні діють за принципом “свій до свого по своє”: підтримують один одного, збираються на спільні свята та празники, допомагають у розвитку нової справи чи побудові власного житла, забезпечують родичів роботою, а почасти й підтримують фінансово тих, хто у скруті. До сімейної і родинної моралі входить і пошанування спільної спадщини, пам’ять про своїх пращурів, догляд за їхніми могилами і простий теплий спомин про рідних людей.

Вивчаючи питання моралі і виховання у контексті більш ширшої суспільної надбудови – громади — зауважуємо, що тут наші цінності значно послаблюються. Ми не довіряємо сусідам, не завжди готові допомогти незнайомцям, уникаємо суспільної праці по впорядкуванню громадських місць чи чужих нам поховань. Нам простіше  образити чи не дотримати слова, спілкуючись з чужою людиною. Тому у масштабах держави ситуація виглядатиме ще більш песимістично. Люди мінімальним чином асоціюють свою щоденну дію з успіхом своєї країни. Громадяни рідко усвідомлюють свою участь у волонтерських проектах чи виборах як інструмент для розвитку власної країни-громади. Більшість з нас і далі продовжує жити за принципом “моя хата скраю” або “я окремо, держава окремо”, водночас рідко хто наважується сказати щось подібне про родину.

Причина такої громадянської моделі пасивності ховається  у постколоніальному статусі України, коли  держава не була форпостом захисту громадянина, а була ворогом, котрий ошукував, забирав землю, організовував Голодомор, несправедливо засуджував чи просто фізично знищував. Чотири століття влада в Україні належала окупаційним режимам сусідніх держав і ставила собі за мету максимально дискримінувати корінне населення, що спонукало до виникнення в українців стійкого імунітету недовіри до будь-якої влади чи державного утворення. На певних історичних етапах цей імунітет, абстрагованість від державних процесів, рятували українців від фізичного знищення. Однак у ситуації, коли Україна має незалежну державу, потребує трансформації і проактивної позиції громадян, формування глобальної довіри, активної соборної участі в усіх громадських та зодчих процесах, ця відстороненість і недовіра стоїть на шляху поступу України.

Існує взаємозалежність  між успіхом своєї держави та власним успіхом. Плекання громадянських цінностей, чеснот і обов’язків у багатьох країнах світу є важливим елементом сталого розвитку суспільства, безпековим фактором і, подекуди, пріоритетнішим, аніж сімейні цінності.

Головне завдання, яке ставить перед собою система навчання і виховання у частині громадянської освіти, – показати людям, що держава – це МИ, адже кожен з нас несе персональну відповідальність за стан справ у нашій країні не лише під час обрання мерів міст чи депутатів парламенту, але й допомагаючи волонтерською працею на тих ділянках, де держава не завжди може швидко реагувати. Тому у розвинених демократіях багато волонтерських рухів, зазвичай пов’язаних з благоустроєм та соціальною роботою. Обов’язок догляду за довкіллям не завершується на газоні біля власного подвір’я, а допомога ближньому поширюється далеко за межі власної родини.

Процеси формування громадської свідомості у низці успішних країн світу формувалися  століттями і нині тримаються не лише на традиції суспільних інституцій, а й на освітніх та виховних програмах інтегрованих з ідеєю громадянських цінностей.

Коли ми говоримо про громадянське виховання в постколоніальній Україні, то зіштовхуємося з проблемою визначення обов’язків держави і громадянина, оскільки трансформація усіх процесів до рівня країн сталої демократії стартувала з УРСР, де держава була центром, альфою і омегою. Саме ця ментальна спадщина не дозволяла нашій системі освіти і виховання “застовпити” значення доброго громадянина з відповідним набором якостей та компетенцій. До 2014 року країна рухалася за двома чи навіть трьома напрямками. Одні крокували до країн Заходу та їхніх виховних моделей, інші – пробували максимально консервувати радянські виховні системи і традиції плекання радянської людини з усіма комплексами та страхами, а треті просто спостерігали, нічого не роблячи. Зрештою радянська модель відсторонення людини від державних процесів (збережена переважно в індустріальних центрах) стала однією з причин відсутності системного опору окупантам, як під час анексії Росією Криму так і під час наступу російських військ на Донбас.  В кращому випадку мешканці цих регіонів просто спостерігали, як окупанти руйнують їхні міста та села, а в гіршому — переходили на бік носіїв радянської ідеології.

2014 і подальші роки продемонстрували колосальне недопрацювання української виховної системи у питаннях громадянського, національно-патріотичного виховання. Освітяни та чиновники почали шукати нові форми та методи роботи. Змінилася низка нормативних документів. Тому нині про національно-патріотичне виховання, як елемент громадянської освіти, і про громадянські компетентності ми можемо не лише говорити, а й активно впроваджувати, маючи необхідну нормативну базу. Однак ця ідея та потреба відкриває проблему відсутності ефективних методик з громадянської освіти, котрі можна і треба використовувати не лише у системі ЗОШ чи позашкільних закладів, а також у системі дозвілля, зокрема літніх дитячих та молодіжних таборах.

Одним з найбільш дієвих методів громадянського виховання, апробованих у світі, є скаутська, пластова система виховання, котра інтегрує у свою програму усі можливі вміння та компетенції, необхідні для доброго громадянина своєї країни. Методика не лише охоплює широкий вибір занять, а й органічно заповнює дозвілля дітей у вихідні та під час літніх канікул.

Саме тому у 2017 році посольство Чехії підтримало проект з проведення системи таборів, котрі допомагають реабілітувати дітей з прифронтових територій та інтегрувати їх у єдину систему громадянських цінностей України. Грант на проведення таборів був наданий Національній скаутській організації України “Пласт”, як організації, котра має найефективнішу методику для максимального досягнення результату.

Наша інновація полягала у тому, що ми адаптували пластову програму,  здатну мотивувати самовдосконалюватися і реалізовуватися, змінювати світ навколо, ставати добрими громадянами України, під широкий загал.

Творіть велику пластову гру, котра запалить у юнацьких серцях любов до України на все життя!