Блог

Галина Максимчук

Прозріння: люди з інвалідністю дали мені важливі уроки

19:11, 10 Лютого

blogger image

Ніколи не мала упередженого ставлення до людей з інвалідністю. Може, не завжди знала, як правильно повестися (запропонувати допомогу з візком, пропустити в черзі чи попросити когось (якщо й сама стою) поступитися місцем), але ніяких «зайвих» емоцій. Себто ні надмірного співчуття, ні бридливості, ні «сам винен» у душі не було. Але було випадки, коли люди з інвалідністю здивували, дозволили по-іншому подивитися на світ, навіть навчили. Хочу розповісти про це трошки більше.

Коли я вперше йшла в Інклюзивно-ресурсний центр (ІРЦ) Острога писати матеріал, невимовно хвилювалася – розуміючи, що спілкуватимусь не тільки з педагогами, а й з учнями та їхніми батька, боялася якогось недоречного слова-питання чи погляду. Провела в закладі кілька годин, постійно відчуваючи глибоке душевне тепло й атмосферу любові. Сидячи на заняттях, спостерігала за дітьми різного віку. Усі вони різні, до кожного педагоги шукали свій підхід. До декого дуже довго шукали. Але скільки любові й ніжності в очах цих особливих дітей до батьків, до педагогів, до друзів. Як багато (хоч і не завжди відразу) вони віддають тепла.

Пізніше знову потрапила до інклюзивно-ресурсного центру на захід, під час якого учні місцевої школи мистецтв спільно з вихованцями ІРЦ малювали велику картину. І знову була вражена-здивована широтою сердець дітей з інвалідністю. Вони так щиро й радісно прагнули долучитися до роботи, від усієї душі ділилися своєю творчістю… Щиро й безпосередньо. Цього часто бракує в світі дорослих, де кожен має свої клопоти і проблеми. Тому люди іноді нагадують їжачків. Принаймні, я так метафоризую, коли бачу (чи й почуваю так себе) недовіру, зумисну відстороненість, апатію. Чи не варто, звернувши погляд до дітей, повчитися в них щирості й відкритості???

Другий урок, після якого, власне, вирішила це написати, дав «сонячний хлопчик» (таку гарну метафору вигадали на позначення дітей зі синдромом Дауна) Коля. Він підійшов до мене через кілька хвилин після того, як я переступила поріг клубу для дітей і молоді. Спочатку простягнув руку для знайомства, а коли я відповіла…. обняв. Це було різко, трохи дивно, але приємно. Бо щиро. Упродовж годинного заходу я чомусь постійно звертала на Колю увагу. Це було відкриття-презентація оновленого залу. Коля сидів спереду, уважно слухав. Коли раптом хтось починав говорити недоречно голосно, хлопець тихо підходив, легенько торкався плеча й прикладав палець до вуст: т-с-с-с. Невже це не вияв великої поваги? Чому ми іноді забуваємо про такі елементарні речі?

А коли Миколка побачив себе на екрані у відеохроніці, не тямився з радості. Потім, правда, засоромився, закрив обличчя руками, але підглядав крізь пальці. І це було справді мило. До речі, процедуру знайомства з рукостисканням і обіймами хлопець повторив ще кілька радів. Знайомих просто обіймав, вітаючись. Від усієї душі

Цей вечір був світлий, приємний, сповнений сміхом і гарними емоціями. Але «сонячний хлопчик» Коля залишив у душі свій добрий слід. А ще дав урок доброти, відкритості й поваги.

Який висновок? А його немає. Просто зберігаймо в собі дитинність, щиро любімо й говорімо про це, уміймо дивуватися, будьмо відкритими, радіймо й не ділімо світ на «звичайних» і «особливих».