Блог

Уляна Тимощук

Мудрий взірець

12:39, 11 Лютого

blogger image

Я люблю вдивлятися в обличчя людей і намагатися зрозуміти,про що вони думають,чим займаються.Звичайно точно дізнатися я не можу над чим вони замислються. І ось у цей момент мене перебив мужній голос хлопця. “Я не зможу потиснути тобі руку своєю лівою кінцівкою,а от правою залюбки”, – саме так розпочав розповідати збентежливий, але водночас привітний Грабінов Дмитро.

Молодий амбітний юнак років так під 20 , із ясними блакитними очима. Погляд їх розумний, добродушний, прямий і відвертий, як у кожної чесної людини. Обличчя довгасте, худорляве, засмагле на сонці. Високий лоб, зверху до якого легенько прилягає зачесане набік, коротко підстрижане густе волосся. Ніс прямий. Широкі чорні брови розлітаються на переніссі, мов у польоті пташині крила. Обличчя юнака дихало енергією. Це було  обличчя не тільки хороброї, а й завзятої людини. У дванадцять років він вже міг приймати рішення  і доводити до кінця свої задуми. Жвавий і водночас серйозний вигляд хлопця привертав до себе увагу. Дмитро на відміну від своїх ровесників був скупий на слово та жести. Дуже рано він усвідомив своє становище й дав собі обітницю “Стати людиною”.

Під час розмови відчувається, що характер у юнака не простий, як то кажуть з “перцем”. Усі говорять, що він занадто впертий, але я називаю це цілеспрямованістю, адже наполегливі особистості не прислуховуються до думки оточуючих, а завжди об’єктивно оцінюють  ситуацію чи подію. Дмитро впевнено крокує до своєї мети, але при цьому враховує інтереси інших людей. Характеризують односельці цього хлопчину й такими словами, як: добрий, чуйний, мужній і хоробрий. Він ніколи не відмовить у допомозі, більше того завжди запропонує її першим. Насамперед, думає про своїх рідних і близьких. Він завжди прикриє собою від бродячих псів, вгамує бійки й вирішить конфлікти. В той же час Дмитро не терпить брехні і зради, його довіру дуже легко втратити.

Раптом мої думки знову перебив юнак, розповівши особисту історію. “Моє життя  сповнене яскравими та незабутніми подіями, але й трапився прикрий випадок, який я ніколи не забуду й не хочу згадувати”, – мовив хлопчина. Але після цих слів знову панувала “мертва тиша”. Мабуть, Дмитру було важко й неприємно це згадувати”,  –  подумала я. Все ж таки через 15 хвилин загомонів грубий голос на усю кімнату, – “ Я не хочу,щоб  мене жаліли чи втішали, просто розповім те, що ви хотіли почути “,-грізно відповів Дмитро. Одного разу я, сестра Оксана й дідусь Петро вирішили покататися на велосипедах разом. Шлях проклали до лісу, щоб назбирати гриби. Діставшись до вірної стежинки, яка була біля залізничної колії, ми із Оксаною їхали наввипередки, адже до лісу лишилось метрів так 500. Дід неодноразово хотів нам щось сказати, але ми не звертали на це увагу. Випередивши Оксану, я був задоволений, як ніколи. Обертався до неї та й реготів, але раптом ці веселощі різко обірвалися. Непомітно я й сам доїхав близько до залізничної колії, лиш крики чув дідуся та Оксанки. В думках, як доїхати першим, щоб похизуватися перед ними. Різкий удар електричного потяга, страшенний біль, потемніння в очах. Отямився я вже в лікарні  під крапельницями, в масці штучного дихання. Біль не відчував, мабуть, був під дією анестезії. Згодом більш отямившись я побачив біля себе заплакану маму, вона була дуже схвильованою, я навіть не розумів чому. Спантеличений, я запитав у Олі (бо саме так називаю маму), що зі мною трапилось. Згодом оговталася мама від сліз. Розповіла мені про усе, те що я розповів вам. Знаєте мені не було страшно, як жити далі із однією дієздатною рукою, а було соромно перед своїми рідними, адже саме я завдав їм  біль, сльози, розпач й тривогу. Тому саме у цей день я дав собі обітницю, що віднині я хочу бути корисним для рідних, близьких й простих знайомих. Потрібно стати ”людиною ”-відразу було відчутно, як тон блакитноокого хлопчини змінився, погляд став ясним і привітним, грубість безслідно зникла.

Перебуваши в помешканні парубка, було відчутно домашній затишок, спокій, ніби вдома. Неозброєним оком очевидно, що він радий бачити кожного у своєму помешканні, адже коли завітала, він відразу запропонував кухлик чаю із щойно спеченим печивом. Розповів, що незабаром прийде мама з роботи, тому запитав чи буде ввічливо й приємно, якщо він буде готувати обід за нашою розмовою. І раптом у кімнату забігла біла з рудими на спині плямами окрасу собака. Міша, так звали його. Він вмостився господареві на ноги, коли той присів на стілець, й промовив “Мій найкращий”, із такою трепітністю рук, як провів він по шерсті собаки, було відчутно ніби, що це не лише собака, а вірний друг в житті. А Міша пестився й намагався привернути і мою увагу. Невдовзі Дмитро розповів, що собаку він взяв із притулку “Подаруй життя”, бо стало шкода недоглянутого пса. Довідавшись самотужки, я дізналася, що юнак плідно працював тому ж притулку, про це свідчили численні нагороди, що висіли самому непримітному кутку кімнати. Тож варто сказати, що хвалькуватості від цього хлопчинки зовсім не було, якщо й він і говорив, то лиш по суті і нічого зайвого. Але й усмішка із вуст не зникала.

“Навчайтеся робити добро”, – чуємо ми з самого дитинства від мами та вчителів у школі. Начебто, все зрозуміло. Але з іншого боку, нічого не ясно. Що значить «добро»? Як його виміряти? Зрозумів лиш тоді,як життя ніби було на волосині. Коли ми здійснюємо добрі вчинки, то й самі стаємо краще, особливими. Кожен з нас повинен пам’ятати про близьких, які потребують нашої допомоги”,-саме  так висловися Дмитро.

Так чи інакше, треба завжди пам’ятати про те, що щастя існує, треба тільки вміти побачити його, знайти, радіти життю в усіх його проявах, а не марно очікувати чогось, сподіваючись на якісь казкові марення.