Блог

Уляна Тимощук

Маленька оповідь про велику любов

23:46, 02 Березня

blogger image

Під ногами бруд,в спину штовхає колючий вітер. А я йду вперед, бо я незламна ,і в мене ще безліч сил на випробовування власної долі. Це були ті роки коли війна і голодомор вдавався взнаки кожному. Гинули люди щогодини, щохвилини й щосекунди. На селищних будинках прикріплювали чорні стрічки, вони ставали пустками й так вимирало не одне покоління сімей, а й згодом сіл.

Там де в сім’ї було по 12-ро дітей, виживало лише троє сильніших. Людей не хоронили, а залишалися вони, де завмерли їхні серця. Не було що їсти, від голоду пухли, а замість тіла повставав скелет живої людини. Важко було жити на воді, корінцях й жменці висівок усій сім’ї. Заради куска хліба йшли на злочин, зраджували найближчих, переходили на бік ворога. Солдати радянської армії проводили вилучення останньої їжі, що була в хатах. Могли й побити на додачу чи поглумитися з жінок. А я шукаю свого Івася, знаю, що він заблукав десь вдалині. Знаю, що він живий та чекає мене десь серед степу, біля тьмяного лісу. Я поспішаю до нього, до свого коханого. Пришвидшую свої кроки в рази, бо бігти не спроможна, немає сил, виснажена голодом.

Я ще в думках іду, але тіло моє лежить знесилене, яке впало в бруд. Руками впиралася в сиру й холодну землю, щоб підійнятися та не змогла. Здається моє тіло взагалі не прислуховувалося мої думок. Розпочалася хуртовина, замітало снігом так, що нічого не було видно навкруги.

Надворі тріщав лютий мороз. Моє тіло не відчувало холоду, бо вже звикла до нього. Я лежу та тримаю його руку біля себе, мені здається, що він поряд із мною. Обіймає мене, ніби востаннє. Напевно, мариться…