Блог

Олександр Подвишенний

Королі вулиць

21:49, 18 Червня

blogger image

Українські націоналісти завше були королями вулиць. У минулому столітті завдяки атентатам й вуличному тероризму бойовики ОУН-УПА здобули славу відчайдухів та авантюристів, для яких Україна була — понад усе: понад свободу, життя й особисті бажання. Проте вуличні сутички й постійна небезпека виснажують будь-яку Організацію, вони потребують ретельної підготовки, цілковитої конспірації та готовності в необхідній момент переступити межу. Для таких завдань потрібне ретельно вишколене членство не лише фізично, мілітарно, а й, першою чергою, ідеологічно та психологічно. Все це було в арсеналі українських націоналістів.

Основне членство ОУН-УПА становила сільська молодь, в якої у крові був дух одвічної боротьби, амбівалентна стихія творення й руйнування. Хлопцям та дівчатам не було куди відступати з власної землі, позаяк місто видавалося чужим і зазвичай було осередком русифікація, ксенофобії стосовно українців та пацифізму. Там виживали не кращі, а ті, хто пристосовується. Однак історія становлення політичного правого руху не лише в Україні, а й у світі, свідчить про те, що рано чи пізно безперервне кровопролиття виснажує національний революційний потенціал — відтак необхідно переходити до альтернативних методів боротьби за українську Державу.

З настанням незалежності України в 1991 році, а особливо в постдвохтисяні роки націоналістичні партії та організації в Україні можна умовно поділити за такою класифікацією:

– вуличні;

– вулично-кабінетні;

– кабінетні.

Існування будь-якої політичної партії передбачає здобуття влади. Таке здобуття може відбутися шляхом виборів або революційним чином. Позаяк спіральні витки революційного потенціалу нації швидко спалахують і швидко загасають, то необхідно завше бути готовим до узурпації влади, іншими словами, революцію треба готувати. Доки такий національний настрій визріває, націоналісти від природи є королями вулиць: сутички з поліцією, сепаратистами й колаборантами, прибічниками содомії тощо загартовують бійців правого спрямування, скріпляють їх дух і жагу до боротьби. Разом з тим здійснюють потугу для того, аби перейти з вуличного статусу в кабінетний, змінити зручний мілітарний і спортивний одяг на краватки. Це процес закономірний і в перспективі еволюційний, однак затяжний і вимагає чималої інтелектуальної потуги, підготовки членства до зайняття відповідних посад. У такому випадку вулиця є джерелом сили і влади націоналістів, наша земля — це наша опора в боротьбі з окупантом та збереженні національної ідентичності.

В умовах контрреволюції все більший акцент і сподівання народу зосереджуються на вуличній політиці. Різні політичні сили, які не є проукраїнськими, намагатимуться витіснити націоналістів з їх природної стихії, тим самим повністю бажаючи їх ліквідації як непримиримих опонентів. Правий рух має консолідуватися і не здавати жодного клаптику вулиці, стояти до останнього бійця, адже далі буде нічого — бути або не бути. Справжні королі йдуть з трону лише в потойбіччя, але ніколи його не зрікаються.