Блог

Олександр Подвишенний

Колиска українського духу

22:29, 21 Жовтня

blogger image

Спогади з нагоди 25-річчя з моменту відродження Острозької академії

Довго міркував над тим, як розпочати цей текст. Здавалося б, що тут складного: береш і пишеш. Однак так багато спогадів з юності, таких вже далеких подій. Пишу більше з сухої пам’яті, ніж з емоцій, бо тоді тут буде чимало ліричних відступів і дотепних жартів, не обійшлося б, звісно, й без кохання. До Острозької академії я вступив восени 2010 року. Був то час непростий для держави і для моєї родини. Особливого матеріального статку не було, тому надія була лише на безоплатне навчання. Подавав тоді документи ще до Луцька та Рівного, але Господь сподобив навчатися саме на “Літературній творчості” в Острозі. Мабуть, бачив у тому якийсь зміст. Викладали в нас такі чудові люди як академік Іван Хом’як, професори Петро Білоус та Микола Зайцев, викладач з анексованого Криму Світлана Кочерга, знані письменники Анатолій Криловець та Олександр Ірванець, часом заїжджав Юрко Андрухович. Згодом чимало випускників почали далі працювати на педагогічно-науковій ниві, тим самим вливши свіжу кров у древні стіни альма-матер.

З самого початку мене вразив той дух, що панував в академії. Ректор Ігор Пасічник на кожній зустрічі згадував історію відродження альма-матер, скільки важкої праці було пророблено, щоб відбудувати приміщення, запросити перших спудеїв, налаштувати діалог з міською владою та областю. Це була щоденна боротьба в ім’я мрії. І в серці молодого хлопця запалав вогонь. Традиційні цінності, патріотизм, етикет та віра у власні сили допомогли тому хлопчику стати чоловіком. Цікаві лекції та семінари, стресові іспити та колоквіуми з роками згадуються з усмішкою. Розумієш, який то безцінний досвід, як-то важливо читати між рядків, коли викладачі приходять на заняття і діляться з вихованцем найсокровеннішим — своїм досвідом і теплом власного серця.

Чотири роки бакалаврату пролетіли непомітно. 2014 рік співпав з революційними подіями в Києві та зміною системи влади. Навчальний заклад всіляко підтримував студентів, які боролися на барикадах, а хіба могло бути інакше? Адже саме такими нас виховували: принциповими й непохитними. У кожному з нас був сталевий стрижень, який було годі зломити. Незважаючи на ці потрясіння, восени 2015 я вступив до магістратури за фахом “Українська мова та література”. Чи можна любити рідну мову? Можна! Чи треба плекати українську літературу? Аякже! У мові я бачив відображення етнопсихології своєї нації. Її болю та страждань, радощів і надій. Всього того, що формувало сучасну людину в наші дні. Багато подорожуючи, мав змогу відвідувати різні міста й університети як в Україні, так і за її межами. Все то було не те, не було там атмосфери затишку й мудрості, бракувало натхнення. З усіх усюд тягнуло мене до гармонійного й тихого Острога, де можна було відпочити, зібратися з думками й далі рушати у світ, де звичайним ділом для таких, як я, стали випробування та постійний пошук. Непомітно минув рік і навчання завершилося. Отримав диплом з відзнакою, про що згадую зі щирою посмішкою. Багато близьких людей поїхало деінде, хтось лишився, але без жодних сумнівів можу констатувати, що в академії завше вчилися милі, добрі й розумні люди. Красиві душею. Приємно на них дивитися, їдучи маршруткою Рівне-Острог, чи потягом “Київ-Оженин”, п’ючи каву в академічних лабіринтах, або ж просто прогулюючись проспектом. Справді, бачиш в них національну еліту й покладаєш великі сподівання, бо знаєш хто і як їх виховував, а відтак на що вони здатні.

Сьогодні й сам Острог змінюється під впливом академії. Місцеві люди стають більш комунікабельні й веселі, менше спротиву та агресії. Відкриваються нові кав’ярні та сквери, будуються нові корпуси та гуртожитки, але все те нічого не варте без людей, які, як і 500 років тому, творили ту невимовну атмосферу щастя та любові до життя, якої так нині бракує нашому суспільству.