Блог

Галина Максимчук

Коханці

16:52, 28 Січня

blogger image

– Не думав, що ти така, – Макс широко відчинив двері до кабінету. Був ранок і він не боявся, що це почує хтось сторонній.

– Яка? – перепитала Соломія, намагаючись зберегти дещицю  спокою.

– Стерва!!! – випалив чоловік і хряснув дверима. Соломія повільно підвелася, зачинила двері на ключ і важко сіла назад у крісло.

«Соломія, Соля, Солечка, сонечко, – дзвеніло їй у вуха. І відлунювало: Стерва!».

Максим не з’являвся на роботі тиждень і першим ділом, прийшовши на роботу, вирішив розставити крапки над «і» у взаєминах зі Соломією. Їй стало зле…

Соломія і Максим влаштувалися у фірму майже одночасно. Мали кілька спільних проєктів, але близько ніколи не спілкувалися. Високий ставний Макс подобався багатьом співробітницям. Соля мліла, коли він, просидівши деякий час зосереджений над документами, підводив очі й усміхався своєю широкою, наче дитинною, посмішкою. Милувалася ним здалеку. Вона й на гарматний постріл не підійшла б до одруженого чоловіка, тим більше, що сама була давно заміжньою.

Соломія вийшла заміж зовсім юною, народила чоловікові сина. Разом із появою маляти рухнув її рожевий світ – владний чоловік посадив молоду жінку вдома, обмежив у грошах, сам нерідко приходив пізно і напідпитку. Зривався на дружині, принижував, бувало, «утихомирював» її докори кулаками. Бив грамотно – щоб не лишити синців. Хто ж повірить, що цей  інтелігентний чоловік лупцює дружину?

Синочок часто хворів і молода жінка розривалася між роботою, яка давала можливість сяк-так виживати за свої кровні, дитиною, побутом, що всуціль був на ній. Трохи видихнула, коли син, уже старшокласник, захотів вступати до військово-спортивного ліцею – випурхнув із дому. А Соля влаштувалася на хорошу роботу, стала менш залежною від чоловіка, прив’язаною до квартири. Не боялася складних проєктів, нерідко лишаючись на роботі чи не до півночі. Просто не хотілося повертатися під один дах до зовсім чужої людини. Макс ніколи не залишався на роботі довше, ніж до першого дзвінка дружини. Винувато опускав очі й ішов. А на корпоративах раз по раз уставав з-за столу, аби відповісти на дзвінок дружини – усі знали, яка вона ревнива.

Фірма відзначала десятиліття діяльності. Свято затягувалося. До Соломії підсів добре випивший керівник суміжного відділу, бурмотів вульгарщину й силував випити на брудершафт. Соля відмахувалася, як від набридливої мухи, але послати вголос п’яненького колегу не дозволяла тактовність. «Соломіє, хочу щось спитати», – покликав Макс і всадив біля себе.

Вони говорили про спільні проєкти, про здобутки компанії за ці роки. Макс відволікався на телефонні перемовини з дружиною і дивувався, що Солі за вечір подзвонив тільки син. «Знаєш, хто мій тесть?» – раптом спитав навмисно голосно. За столом пролунав смішок – це питання означало, що Максові досить наливати… Майже кожного застілля, випивши свою норму, він питав одне й те ж саме, називав прізвище тестя, який зараз був чесним бізнесменом, а в 90-ті не гребував розправлятися з конкурентами радикальними методами, так і розкрутився…

«Ти знаєш, хто мій тесть?» – повторив Макс і жінка помітила, як він інстинктивно здригнувся, мов із переляку. Соля так само інстинктивно простягла руку, щоб його погладити, приголубити, та вчасно схаменулася: що подумають люди?

Макса понесло: він розказував Соломії, як тесть, урочисто даруючи на весілля квартиру, нахилився і прошипів на вухо «Обідиш дочку, порішаю», про те, як уперше в підлітковому віці поцілував дівчинку, що хотів бути спортсменом…. Соломія слухала. У кожного в житті своє пекло, – думала не то про Макса, не то про себе. Хтось тостував за присутніх жінок, і вони згубили нитку розмови.

«Ти це… не подумай…», – підійшов до Солі Максим, коли вже гуртом чекали службову автівку, яка мала розвезти всіх по домівках. Соля високо підняла брови, натякаючи, що вже забула про почуте. Їхали шумно й весело: одні пропонували відкрити ще пляшку шампанського, яку прихопили зі столу, інші вимагали продовження гулянки, хтось гучно домовлявся про побачення…

Максим, який сидів поруч, – їм виходити майже разом – легко узяв її за руку. Ніжно погладив пальчики. Соля застигла. Він акуратно відгорнув волосся зі щоки й поцілував. Тілом побігли мурашки. Ще один поцілунок. Соля різко повернулася ні в сих ні в тих, намагаючись роздивитися його емоції, і наштовхнулася на гарячі губи. Поцілунок завис у невагомості, у безвість провалилися і вони.

– Зупиніть мені десь тут. Вийду, прогуляюся трохи, – гукнула водієві.

– І я вийду. Мені зовсім недалеко, – виправдовуючись, пробубонів Макс. Він вистрибнув услід за жінкою і підставив свою руки. – Я проведу?

Соля мовчки кивнула. Максим знав дорогу, але складав маршрут, обираючи довгі й заплутані вулиці. На одній із них зупинив, подивився в очі. «Соломія, Соля, Солечка, сонечко», – і почав цілувати. Соломія несподівано для себе відповіла його палким поцілункам. Він гарячково розщебнув пальто. Збуджений, аж горів, притиснув жінку до себе. Соломія гладила обличчя, запустила пальці у волосся й не вірила собі, що робить це. Макс посміхався й навіть у присмерку було видно ямочки на його щоках.

Соломія викрутилася з обіймів:

– Я не можу, – майже простогнала.

– Через чоловіка?

– Не зовсім. Не знаю… – запала мовчанка.

– Я однаково проведу тебе. Не хочу, щоб ти сама блукала в темряві.

Вони йшли поруч. Максим випручав свою руку. Намагався говорити про все і ні про що.

– От скажи, ти любиш свого чоловіка? – спитав раптово. Соломія мовчала. – Ну хоч уважа́єш?

– Максе, не став дурних питань!

– Чого?

– Я однаково не відповідатиму.

– Чого? – Максим пильно подивився на неї і замовк, зосереджено думаючи про щось. – Значить, не любиш і не уважаєш… Чого ж ти з ним живеш? – перепитав розгублено.  Соломія мовчала, боячись розплакатися.

Вони  попрощалися на розі вулиць, стараючись не дивитися одне одному в очі. Соломія нога за ногою попленталася додому.

– Пришлялася! – зустрів лютий, як чорт, чоловік. – Про мене подумала б, їсти в хаті немає!

– Суп у холодильнику…

– То загрій! Я голодний, між іншим.

Соломія швидко накрила стіл, посиділа біля чоловіка (їсти самому при живій жінці – то неповага, – любив повторювати він) і пішла в ліжко. Не спалося. Чоловік «покарав» її і захропів на дивані, а Соля ще довго перебирала в голові поцілунки і дотики. Зранку млоїло. Заварила собі міцної кави без цукру і молока. «Алкого́лічка», – процідив крізь зуби чоловік, шпурнув виделку і встав з-за столу.

Соля прийшла в офіс незвично рано. Чекала Макса, щоб поговорити, але він на роботу не вийшов. Ледь дочекалася вечора й написала коротке повідомлення «Усе добре?». «Тобі немає про що хвилюватися», – відповів холодно. А тепер, через тиждень, увірвався в її кабінет і назвав стервою. Солі стало зле…

Уже за кільканадцять хвилин колеги зібралися в її кабінеті попліткувати, що в завжди бездоганного Максима сьогодні непрасована сорочка, але Соломія нічого не чула й не бачила.

Макс довго її уникав. Відмовився від спільного проєкту. Перестав приносити їй каву з кавомата в іншому крилі на обідній перерві і відповідати на повідомлення. Соля спершу бентежилася, а тоді зробила вигляд, наче нічого й не було.

Наближався передноворічний корпоратив. Соломія вибрала собі довге плаття з глибоким вирізом, взула  підбори. Чоловік вичитав, що одяглася як шльонра, а Соля довершила образ червоною помадою і пішла, грюкнувши дверима. Кілька бокалів шампанського додали їй хоробрості.

– Максе, треба поговорити, – підловила його в коридорі.

– Немає про що. У тебе сім’я, у мене сім’я… – промимрив.

– Максиме, ти мені подобаєшся. Не бачу сенсу від цього відмовлятися. Але я ні на крок до тебе не підійшла, якби….

– Якби що?

– Багато «якби»! Просто знай, що я не шкодую. І не хотіла б, щоб ти жалів про той вечір, – Соломія повернулася і пішла в зал. Їй полегшало.

 

***

Соля прокинулася і солодко потягнулася. У Макса розривався телефон, але він не наважувався відповісти. Зауваживши її розплющені очі, підняв слухавку.

– Скоро буду. За пів години буду! Ну затримався… Не починай! Ні, я тверезий… – роздратовано вимкнув.

Соломія тісніше притиснулася гарячим тілом, спробувала поцілувати. Макс відвернувся. Якийсь час дивився в нікуди.

– Солю, ти ж розумієш… Я не зможу піти зі сім’ї…

– Я й не проситиму! Наїлася вже сімейного щастя, – гірко усміхнулася Соломія. Він дивився пильно і недовірливо.

– А як же тепер?

– Якось так.

– Виходить, ми тепер коханці?..

– Виходить, коханці…

Макс усміхнувся широкою дитинною посмішкою, Соломія доторкнулася пальцями до ямочок на його щоках. Коханці…