Кібуц у Вербі

А чи знали Ви, що у 1920х роках у Вербі існував кібуц?

У цей час багато євреїв зі Східної Європи переїжджали у Палестину. Для того, щоб пристосуватися для життя там швидше, євреї створювали кібуци – поселення, жителів якого привчали жити в суворих умовах сільськогосподарського поселення. Вони вивчали іврит і види робіт, які могли бути корисними в Ізраїлі, єврейські пісні (щось на кшталт громад амішів у США). Один з таких існував у Вербі, куди спочатку переїхало 10 членів громади з Кременця. Кібуц у Вербі був бідним, його членами в основному були робітничі сімї, проте акцент тут робився на збережені давніх традицій, гостинності, скромності, тому його серед інших називали кібуц-“Верба-просвітитель”. Особливу увагу тут приділяли вивченню єврейських пісень, відтак, як зауважив один з його членів, локацію ще називали “Верба – це гілка Пісні Пісень”. Ганебно для членів громади було пропускати уроки вивчення івриту, які проходили у читальні. Традиційно весь день члени громади працювали, а увечері уже навчалися. Чимало з них не змогли пристосуватися до таких умов і покинули кібуц. Особливо це проявилося під час економічної кризи, під час якої припинила роботу місцева фабрика, де працювала значна частина євреїв. В результаті членів кібуцу стало мало і вони вирішили обєнатися з членами кібуцу у м. Бендзин (Польща), куди й переїхали. Ось як описувала вербський кібуц одна з учасниць:

“Коротка дорога, що перетинала залізницю, вела до кібуцу, який містився у господарській будівлі у стилі Вохлін. Вона була побілена, мала дерев’яний черепичний дах і маленькі одинарні вікна, що виходили в сад. Учасники посадили два ряди дерев акації, щоб кібуц виділявся серед решти будинків фермерів на узбіччі дороги. У літні дні, коли цвіли дерева, було приємно милуватися зеленим садом, вербами, що зеленіли обабіч дороги, та широкими полями, що хвилеподібно простягалися на всі боки, тишину яких інколи порушував свист потяга зі Львова.

Але восени, коли набридли дощі, не залишалося нічого іншого, як топтатися в глибокій багнюці. Стіни були просто побілені. Там стояли два довгі столи з неструганого бруса з двома довгими лавами, як у старій навчальній залі в штетлі, і маленьке темне відділення для прання та гоління. Кухня була довгою, темною і незатишною. Учасниця, яка працювала на кухні, змушена була часто ходити до колодязя у дворі за відрами води, а влітку вона натрапляла на хлопця, який мив обличчя чи руки біля колодязя, пив чи читав книгу. Це була справжня криниця з відром, прив’язаним до кінця довгого ланцюга. Ланцюг дзвенів, коли його використовували, що додавало відчуття домашнього життя в кібуці.