Блог

Галина Максимчук

ДУША, ПОКЛИКАНА РЯТУВАТИ

17:22, 30 Грудня

blogger image

Маленька. Тендітна. Ранима. Творча. Поетка і парамедик російсько-української війни.

У цьому блозі буде багато суджень і узагальнень, дещо неприйнятних для журналістського тексту, але про цю дівчину хочу розповісти саме так, як відчуваю.

Олена Герасим’юк – киянка. Ми познайомилися з Оленкою на одному творчому конкурсі наприкінці квітня 2008 року. Вона писала чудові вірші, якими зачитувалися члени журі. Але Оленка запам’яталася мені не віршами.

Десь на другий чи третій конкурсний день дівчина прийшла «на базу» страшенно засмученою. Мов зараз бачу, як здригаються її худенькі плечі від безутішного плачу. А чому? Оленку назвали бандерівкою за те, що в серці України, у Києві, попросила в магазині соку українською. Дивно і дико. Аж не можна було віднайти потішних слів. Зрештою, зійшлися на тому, що бандерівка – це гордо.

Конкурс закінчився. Я повернулася до свого навчального закладу в Рівному, Оленка залишилася вдома. Випускний клас, ЗНО, вступ – безліч турбот, ще більше амбіцій. Років із два ми зідзвонювалися, Оленка розповідала про численні плани, про досягнення, мріяла про майданчики для інтелектуального спілкування молоді…

Десь 2012 чи 2013 року Олена Герасим’юк приїздила до Острозької академії, зустрічалася зі студентами. Так само писала вірші. Так само в очах горіла іскорка. Так само відчувався сильний дух у тендітній постаті. Я була рада зустріти давню товаришку, але заново дружні сторінки налагодити не встигла.

Буремний 2014. Далі ще більше пекло російсько-української війни.

Я, як і сотні й тисячі «біженців «контакту»» (так назвав завсідників російської соцмережі Ірванець) опинилася у фейсбуці. Десь у спільних знайомих бачила згадки про Олену, переважно позитивні, тож щиро тішилася, хоч, відверто, не дуже вникала.

І раптом шок – хитра соціальна мережа підкинула мені на очі сторінку Олени Герасим’юк, із якої я дізналася, що нині дівчина – парамедик російсько-української війни. Така ж тендітна аж  мініатюрна, ранима. Але вона вперло перла, як і десятки інших, під ворожими обстрілами, щоб вирвати з лап смерті чергового українського бійця. Часто це вдавалося. А бувало й навпаки. І тоді зі стриманих дописів дівчини «пер» біль і лють.

Час від часу я поверталася до Олени на сторінку. Читала про поточні справи й утрати на фронті, про потреби військових і екіпажів медиків «на нулю». Нехай залишиться поза цією історією те, до чого долучилася, що пропустила, над чим плакала.

Зі старих дописів, на які не завжди вистачало сили волі, дізналася, що Оленка – активна учасниця Майдану, що її двоюрідний брат загинів на війні, а сама дівчина підписала контракт зі Збройними силами України.

7 ротацій за рік. А кожне повернення – це збір коштів і засобів для «Госпітальєрів» і просто військових.

А хіба могло бути інакше зі сильною духом, хоч і тендітною зовні «бандерівкою»? Може, і могло. Кожен обирає свій шлях самостійно.

Зрештою, за тих довгих 10 років, які знаю Олену, спілкуючись із нею чи ні, вірю, що вона, благословенна Богом великим даром поета, таки покликана рятувати. Когось фізично як медик, когось побрим словом, когось сильним віршем.

«Завдяки героям-госпітальєрам я дуже змінилась. Крепко змінилась. Сподіваюсь, ці зміни хороші і мають користь для інших», – якось написала Олена в соціальній мережі.

Життя змінює людей, далебі зараз. Але мені до мурашок по шкірі страшно думати, як долоні молодих стискають зброю, як, зціплюючи зуби, українські військові по сантиметру виривають свою землю у ворога. А такі як Олена, як десятки і сотні юнаків і дівчат, люблять душі бійців і повертають їх у тіло. Як не встигають, і сльози втрат запікаються у серцях кулями.

Не впевнена, чи змогла б повторити шлях цієї дівчини. Але в мене є своя маленька боротьба і я принагідно #дякуютобі